Що не кажіть, а істина часу давності не має. І як би не критикували зараз деякі наші співвітчизники здобутки нашої незалежності, все-таки українці не дарма всю свою історію боролися за неї. І своїх, так би мовити, поневолювачів вони прекрасно знали… Знали, але не боялися, не підкорювалися, а боролися і часом дуже влучно характеризували і навіть висміювали їх. Прикладів таких у літературі дуже багато. І один із них заслуговує на згадку саме сьогодні.
Більше двох століть тому, а точніше — 240 роки тому – народився Григорій Квітка-Основ’яненко, відомий український прозаїк, драматург, тогочасний літературний критик. Він «писав з натури», з того, що чув і бачив: «Як говоримо, так і писати треба», вважав Квітка-Основ’яненко. Багато його творів популярні й досі комедії, які час від часу з успіхом ставляться у сучасних театрах («Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик», «Бой-жінка» та ін.).
Але хочеться згадати ще один його «вічний» твір, який і через два століття чітко відображає дійсність. І ментальність наших «сусідів». Судіть самі…
Григорiй Квiтка-Основ’яненко. Салдацький патрет
Фрагмент із тексту
«…Гай, гай! Вже i в Липцях завелися кабаки, неначе — нехай бог милує — у Расєї. Вiдкiля ж то се узялось? Общество нас так прикрутило, щоб, бач, вiдкупщик за нас, хто не здужа, зносив грошi у подушне; так узявсь не з справжнiх вiдкупщикiв, а -таки нiчого грiха таїти — знайшовсь iз наших, хрещених людей, що уступив у їх вiру та, як той Юда, узявсь держать i Липцi, i другiї слободи на московський лад; i вже в них не шинок зоветься, а кабак, i там вже уся московська натура, i там усе москаль наголо, як у Туреччинi турки; та усе народ проворний: нi доїсть, нi доспить, усе об тiм тiльки й дума, щоб заробить копiйку. Така вже їх московська поведенцiя!
А як тiльки нашого братчика, хоч би i у кабацi, обдурюють, так ну, ну, ну! Отсе, коли прийшов з посудиною, щоб купити до хазяйства на скiльки треба горiлки, та хоч трохи заслухайся або задивись, то й не доллє повної мiри, та мерщiй i всипа у твою посудину, i вже хоч спор, хоч лайся, а вiн тебе випровадить геть.
Коли ж тут хочеш випити, то буцiмто й добрий: за гривню зачерпне iз дiжки таки повнiсiньку; тут станеш уси розгладжувати та втираєшся, та поцмокаєш хорошенько i збираєшся, як то гарненько натощака вип’єш, та тiльки що руку пiдняв, i ще до рота не донiс, як, урагова його мати зна, де те москальча у гаспида озьметься, таки неначе як той, що… дух свят при нашiй хатi!.. Пiдбiжить, пiдтовкне — плюсь! — бiльша половина чарки назад у дiжку! Лихо та й годi! П’єш мерщiй, бо розливальщик ще стане i чарку вiднiмати.
Випив… так що ж бо? Як там кажуть: по бородi потекло, а у рот не попало; а вже й не кажи, що по животу пiшло: нiчого було гаразд i проковтнуть. Оттака-то їх московська вiра, щоб зо всякого зiдрати; так куди їм i спати довго? Та таки тут спить, а тут дума: як би то i де б то поживитись…»
Юрко Гнатюк
«Рідна країна»
