ye.ua
Вони були щасливою сім’єю. Займалися сільським господарством, розводили велику рогату худобу, планували організувати невеличку ферму. Їм обіцяли надати власний будинок з городом та садком, бо поки жили у зйомному домі. Планували зайнятися городництвом, і для початку половину території біля будинку засадили полуницею. Але врожаю не побачили, бо їхні мрії про власний будинок та невеличку ферму були розтоптані і нікому не потрібні. Бо сталося так, що їм довелося втікати.
Взяли семеро дітей (Евеліну, Тимура, Вадима, Давида, Данііла, Назіма й півторарічну Лію), документи, зачинили двері і пішли. Залишивши абсолютно все. В тому числі й чотирьох собак, двох з яких згодом забрали знайомі, а двох застрелили, оскільки ті, вірні сторожі, не підпускали до воріт навіть тих, хто намагався їх нагодувати й напоїти.
Вісім корів встигли здати за… вісім з половиною тисяч гривень, хоча, купуючи, за кожну платили по шість тисяч. Цих грошей їм ледве вистачило на дорогу.
“Але то не головне, головне, що живі й здорові діти, а все інше наживеться, – каже Зарема. – Ми поспішали, бо події розвивалися дуже швидко, і “зелені чоловічки” оперативно захоплювали Крим. По телевізору показували: то одну будівлю захопили, то іншу, то танки увійшли. Чим усе могло закінчитися, невідомо. А в нас семеро дітей, і ми за них боялися. Коли вже почали захоплювати наш район, коли стали брати аеропорт у Джанкої, в ту ніч ми виїхали. Я чула, як один із військових, які вивозили свої родини, сказав: «Господи, хоча б тільки кордон перетнути». Ми тоді зрозуміли, наскільки все серйозно.
Безпритульні
І 1 березня вже були в Києві, на Майдані. Бо куди йти, і що робити, не знали. Поселили нас у палаці “Україна”. З перших хвилин вразило те, наскільки там чудові, душевні та щирі люди! Як величезна родина, де люблять і піклуються одне про одного. В Криму такої дружби ми не бачили, тому все, що я пережила на Майдані, досі не можу згадувати без сліз.
А потім нам надали помешкання в одній із західних областей України. Поселили в гірському районі, в домі, де навіть не було грубки. Коли ми зайшли до хати, хоч то був квітень, стіни були вкриті інеєм. Туалету не було навіть на вулиці. Але треба було якось облаштовуватися. Там була всього одна кімната, і ми, дев’ять чоловік спали, можна сказати, один на одному. Я з найменшою та Евеліною спала на дивані, чоловік з хлопчиками – на старих кріслах. Добре, що на Майдані друзі (по-іншому назвати їх не можу) віддали нам нові ковдри.
Жити там ми не змогли, та й клімат нам, звиклим до тепла, не підходив. Так що невдовзі ми всі потрапили до лікарні: і діти, і дорослі. На щастя, медперсонал був чудовий, і для нас знаходили всі медпрепарати, які були потрібні. Адже ми не мали нічого! Навіть мила.
І лише коли на нас вийшов журналіст зі Львова, (знаю лише його ім’я – Юрій), він повідомив про нас благодійному фонду, який допоміг одягом, взуттям, гігієнічними засобами, продуктами.
А ще на нашу біду невідомим чином ми зникли з бази даних про біженців із Криму. І лише місяць тому організація “Кримська хвиля” поновила нас – завдяки наполегливій дівчинці-волонтеру, яка шукала і видзвонювала нас, хоча в документах було написано, що ми виїхали в Крим, і в Україні нас немає. Через це непорозуміння ми за весь час отримали 1468 гривень одноразової допомоги і ще 130 гривень.
Я телефонувала депутату, і в районну адміністрацію, адже має ж хтось займатися біженцям! Тим паче я знала, що Львів просив фінанси на утримання біженців. Але до нас вони не доходили, і ми мали тільки те, що приносили люди.
«Після всього, що нам довелося пережити, на таке тепле ставлення ми не чекали»
А потім вони переїхали на Хмельниччину. Ще на Майдані одна жінка розповіла їм, що тут набагато легше, ніж в інших областях, з житлом, з отриманням землі, що тут навіть можна заснувати фермерське господарство. Так Михайло, чоловік Зареми, який їздив по Україні в пошуках заробітку, опинився у Хмельницькому. Ночував у домі для безпритульних, а вдень шукав роботу. В одному селі, здалося, знайшов, але коли там почули, що у нього семеро дітей, дали знати, що його не хочуть. Але знову пощастило, і їхній Ангел-охоронець дівчина, яка допомогла відновитися в базі даних, звела Михайла з Тетяною Воронцовою. «Вона одразу ж відгукнулася, привезла нам холодильник та посуд, бо ми навіть не мали з чого їсти,- розповідає Михайло. –
Так само відгукнулися на нашу біду соціальні служби як обласна, так і районна. Ми були здивовані і розчулені до сліз, – після всього, що нам довелося пережити, на таке ми не чекали.
Направили нас у село Гатна, але запропоновані будинки були дорогі, крім того – не підходили по площі, бо наше житло, як багатодітної родини, має бути великим. Інакше при першій-ліпшій перевірці соціальними службами можуть виникнути проблеми.
Дружина пішла по селу шукати житло сама, і знайшла закинуте приміщення дитячого садка, з великими кімнатами. Там лише треба провести світло, газ (в селі він є), зробити косметичний ремонт і можна жити. Ремонт ми зробили б самі, але на нього потрібні кошти, яких у нас їх немає».
Зараз Михайло працює на фермі, наглядає за худобою. Власники господарства розраховуються з ним продуктами і речами першої необхідності. Такою була домовленість з самого початку, і він погодився, бо інших варантів не було. І вдячний цим людям, які пішли йому назустріч. Мешкає родина там же, на фермі, в гарному місці, біля лісу, в малесенькій хатинці, де колись жили охоронці.
«Я ще іншим би допомагала. Дайте лишень заробити»
Ще з радянських часів у нас виробився такий стереотип, що багатодітні батьки – це, в більшості своїй алкоголіки та нероби. Такими їх зазвичай показують по телебаченню, такими нерідко ми бачимо їх самі. Тож було дуже приємно, коли ми зрозуміли, що Михайло та Зарема люди зовсім інші.
Вже чекаючи на Лію, Зарема у себе в Криму, в Роздольненському районі створила городню бригаду, «вибила» своїм людям гарну платню і навіть домовилася про гарячі обіди. Причому, працюючи нарівні з іншими жінками, виконуючи функції ще й бригадира та,як її жартома називали, «профспілок», отримувала стільки ж, як і інші. «Що з того, що в мене було шестеро дітей, – каже жінка. – Це мої діти, і якщо мені потрібно більше грошей, значить, я повинна більше працювати.
А поки що тільки й можу, що намагаюся бути сильною, тому плачу, коли ніхто не бачить. Мені не можна розслаблятися, бо я не знаю, скільки ще знадобиться сил. Та й взагалі, плакати в наш час і в нашій ситуації – не кращий вихід, бо є люди, яким ще важче. Наскільки я знаю, що є біженці, яким взагалі нічого їсти, нічого пити. І термін їхнього тимчасового житла добігає кінця.
А поки лише можу мріяти про пункт допомоги, який хотіла би створити, щоб допомагати тим, кому це потрібно. У себе вдома ми не лише роздавали городину бабусям-сусідкам, ми ще коли тримали поросят, кожній з них приносили по гарному шмату м’яса.
Тому ми не сподіваємося на допомогу держави. Нам хочеться робити щось самим, допомагати іншим. Нам би тільки дали заробити».
