Без брехні, без пафосу, без шароварщини, без цензури. Краса від природи, а не силікон. Поезія, яка чіпає за душу своєю щирістю.
Сергій Жадан. Пластунка N
Так відступало твоє дитинство –
ставився голос, губились друзі,
високо в небі міцно і стисло
висло життя, мов сережка у вусі.
Так ми жили – голосні й недолугі,
вплетені в часу стрічку трофейну,
блудні поборники буґі-вуґі,
скурвлені діти міцного портвейну.
Ти одягала військові боти,
бігла до школи – пенал, олівчик.
Все ще попереду – перші аборти,
татові джинси, мамин ліфчик.
Ще підіймало звивисту хвилю.
Срібна розгромлена клавіатура
ще формувала основи стилю –
так починалася контркультура.
З теплими гільзами “Біломору”,
з ковдрами битих студентських акцій
так наполегливо рвався угору
змучений блюз твоїх менструацій.
Що нас єднало? Загоєні сварки
падали в ніч, як у воду весла.
Ми відкривались, творили шпарки.
Теплі вітри мимоволі занесли
смуток у душі, мов мед у соти.
Як ми трималися, Бога ради! –
попри усі божевільні гризоти,
попри задрочки радянської влади.
Цим і завершилось. Тлінь мажорна,
стишена хвиля, сутінь озерна.
Схиблений час розтинає, мов жорна,
спільного досвіду темні зерна.
Тільки я знаю – між гострого віття,
в перенасиченій біосфері
так лише варто вживати повітря,
так лише слід прочиняти двері.
Липне до уст почуття морфеми –
альтернативна прозора вода ця.
Те, що було, не розіб’єш на теми.
Так ми кохали. І нам – воздасться.
Юрій Андрухович. Україна ж — це країна барокко…
Україна ж — це країна барокко.
Мандрувати нею — для ока втіха.
І тому западає спокуса в око:
зруйнувати все. І скільки б не їхав,
бачиш наслідки: мури і житла хворі
ще, мабуть, від турків. І п’ятикутні
знаки. З криниць повтікали зорі,
тобто їх нема, криниці відсутні,
але є сліди, і це дозволяє
подавати прогноз у вигляді віри
в неминуче. Тому що наша земля є
чимось більшим, аніж сорочка для шкіри.
Це підпільне барокко влаштовує опір
і цвіте шалено навіть в уламках,
хоч забуто нас і мовчать в Європі.
Катувати зручно в палацах, замках,
а в каплицях тісно. Тому каплиці
є найперший крок углиб України.
Мені видно все з чужої столиці.
Все на світі можна підняти з руїни,
крім живої крові, як ми вже знаєм.
Напиши, чи всі живі та здорові.
Чи літають ангели над Дунаєм,
чи дощі у Львові, чи досить крові.
Олександр Ірванець. * * *
Раптово усі поставали борцями.
Усі з піджаків майорять прапорцями.
А я – не борець, не трибун, не оратор.
Дурна в мене вдача, паскудний карахтер.
Не маю позиції, навіть – і пози,
Отож балансую між віршів і прози.
Але не пишу я в ній про патріотів,
Про славне лицарство – про них і поготів.
Чи то – поготів? Ні, здається – поготів.
Також не пишу я про гуннів, про готів,
Ані про манкуртів, ні про яничарів,
Ані про Батурин, ані про Почаїв,
Ні про Калнишевського, ні про Мазепу.
Варю собі каву. Читаю газету.
Ходжу до клозету. Ходжу до театру.
Палю сигарети. Здебільшого – “Ватру”.
Оскільки ні “Кемелу”, ні “Галуазу”
Ніхто не пришле із Бродвею й Монмартру.
Юрій Винничук. Убий підараса (18+)
Настала пора, коли кожен із нас
Постав перед вибором часу:
До влади прийшли бандюки й брехуни,
Наперсточники й свинопаси.
Здолали державу і склали до ніг,
П’ючи нашу кров як вампіри,
А їхній пахан, ледь прибитий яйцем,
Веде нас до прірви.
Бандитом він був і бандитом зоставсь
Тепер уже вищого класу.
Бо вже не шапки, а мільйони краде –
Убий підараса.
За те що Вкраїну продав ворогам
І заповіти Тараса,
Привів табачню і московських попів –
Убий підараса.
Табачніки правлять свій відьомський бал,
Зійшла, мов зоря, їхня раса.
Ми знову раби й малороси-хохли –
Убий підараса.
Тебе не забуде Вкраїна коли,
Шахтарю з Донбасу,
Ти візьмеш у руки сталеве кайло
І вб’єш підараса.
Нема в нас святішої більше мети
Чи іншого спасу!
У Бога прощення піди попроси
І вбий підараса.
Коли на тарілочці нас подадуть
Кремлю, що вже плямкає ласо,
То буде запізно, повстань і убий!
Убий підараса!
Грицько Чубай. Україні
Ти синім небом дивишся на мене,
Щоб я, бува, душею не зачах.
В моїх ночах — тополь свічки зелені,
В моїх ночах, в задуманих очах.
В моєму щасті твого щастя зливи,
В моїй крові пожар твоїх калин.
З твоїх давнин на плечах вітер сивий,
Гіркий, печальний вітер, мов полин.
За мною ходять твого горя тіні,
Лицем до твого сонця я встаю.
В твоїм сумлінні — і моє сумління
По проводі життя передаю.
З твоїх знамен несу червоне кредо.
Впаду як треба. Тільки ти — іди.
…Дивлюсь вперед. І бачу попереду,
Себе з тобою бачу назавжди.
Ліна Костенко. Усе моє, все зветься Україна
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
Юрій Іздрик. Ненька, курва-мама
Ти, як то кажуть, дала життя — чого ж не даєш нормально жити?
Ще кажуть, що ніби-то ти свята, і очі твої — волошки в житі,
що уникаючи сорому й скверни, ти всім віддавалася тільки з любові,
от рот твій і повен чужої сперми, а вени забиті чужою кров’ю.
Сивіють твої чорноземні кучері, замість волошок — очиці маків,
ти знов під якимось козлом дрімучим, а він тебе тупо трахає в сраку.
Коротше, як син не натішусь тобою — я й сам скоро здохну в твоєму житі,
а босим іти за твоєю труною… ну, матінко, ето уж ви ізвінітє.
Андрій Любка – Задовбало
Кожного дня одне й те ж саме.
Ранкові газети, невиспаність, поспіх.
Однакові зануди,
зрештою, цілком оригінальні.
Національна ідея,
ті ж самі суперечки довкола неї.
Нез’ясованість поняття \”дискурс\”.
Питання гендеру,
насправді ж самоутвердження фемінности.
Право на сповідь.
Поспіх, дзеркало, зачіска.
Також постійна відсутність
себе і думки.
Чітка громадянська позиція,
медії, турбота про тебе.
Спрага, поспіх.
…залишається плюнути.
Григорій Семенчук. * * *
Що вам розповісти про мою Україну?
Невже, про її шрами на грудях і синці на спині?
Усі ці постійні шалені істерики безупинні,
І ти вже не розумієш: “Вона охрініла? Чи ти охрінів?”
Ти вже не знаєш, ні де ти… Ні як ти…
Відвідуєш книгарні і кінотеатри без книг і стрічок.
Спробуєш проповідувати, чи принаймні переповідати,
А вона погляне на тебе і каже: “Патом, старічок…”.
Ну звичайно, можна щось заперечити.
Згадувати закони про доступ до інформації,
Але дивишся на її чорні зуби і голі, холодні плечі.
І розумієш: конвенції їй реально при сраці.
Нічого не залишається, як мовчки любити:
Розхристану, голу і п’яну. Навіки віків!
Ніколи не заперечувати, не брати і не просити,
Бо вона охрініла, і ти охрінів…
Настасья Мілевска. Остановите войну…
Я этому небу верну
Все блага в тучные лапы.
Остановите войну.
Не забирайте папу.
Я скверну прощу лгуну,
Молчание – аристократу.
Остановите войну.
В котёл не ведите брата.
Я солнце прошу, луну,
Кричу и в жару и в стужу,
Остановите войну.
Жене не уснуть без мужа.
И Бога и Сатану
Прошу. Не душа – пружина.
Остановите войну.
И. Воскресите сына.
Анастасія Дмитрук. Никогда мы не будем братьями
Никогда мы не будем братьями ни по родине, ни по матери.
Духа нет у вас быть свободными – нам не стать с вами даже сводными.
Вы себя окрестили “старшими” – нам бы младшими, да не вашими.
Вас так много, а, жаль, безликие. Вы огромные, мы – великие.
А вы жмете… вы всё маетесь, своей завистью вы подавитесь.
Воля – слово вам незнакомое, вы все с детства в цепи закованы.
У вас дома “молчанье – золото”, а у нас жгут коктейли Молотова,
да, у нас в сердце кровь горячая, что ж вы нам за «родня» незрячая?
А у нас всех глаза бесстрашные, без оружия мы опасные.
Повзрослели и стали смелыми все у снайперов под прицелами.
Нас каты на колени ставили – мы восстали и всё исправили.
И зря прячутся крысы, молятся – они кровью своей умоются.
Вам шлют новые указания – а у нас тут огни восстания.
У вас Царь, у нас — Демократия. Никогда мы не будем братьями.
Артем Полежака. Репортаж (18+)
Господин Киселёв, в Киеве страшно!
Опять малороссов попутал нечистый!
На площади варят военную кашу.
По улицам толпами ходят фашисты.
Кругом баррикады, окопы и рвы.
Ещё до сих пор мои руки трясутся –
Когда тут узнали, что я из Москвы,
Меня хотели убить трезубцем!
Кругом гомосеки и лесбиянки!
От наркоманов деваться некуда!
Студент-филолог из Могилянк
Избил пятерых сотрудников Беркута!
Мустафа на трибуне кричал про джихад,
И толпа бесновалась «Хотим в Европу!»
А потом провели большой гей-парад,
И ВСЕ УБЕЖАЛИ ЕБАТЬСЯ В ЖОПУ!!!
После митинга я захотел в туалет,
Но с кастетом и криком «Героям слава!»
На меня в подворотне напал Филарет
И заставил креститься слева направо!
На данный момент известно точно:
Гитлер Адольф воскрешён отныне!
Говорят, постарались прошлою ночью
Мольфары-генетики из Коломыи!
Коллегу свою потерял я давно –
Её тут поймали и, кажется, съели.
В центре Крещатика батька Махно
Играется маузером на карусели!
Быть может , старушки, и те – немногие,
Не стали громить магазины и шопы…
Потом объявили, что будет оргия,
И ВСЕ УБЕЖАЛИ ЕБАТЬСЯ В ЖОПУ!!!
Я продолжаю свой репортаж
Из столицы фашиствующей Украины.
Сзади меня был Гостинный Двор,
Теперь, посмотрите – одни руины!
В переходах метро танцуют гопак –
За это ль, скажи, воевали деды?!
Гуцулы в Михайловском, в Лавре – бардак!
Жиды, либералы и людоеды!..
Жидов тут вобще (всех бы разом под суд!),
Простите, хотел сказать «иудеев»…
Они раздают прохожим мацу,
Вводят в гипноз и внушают идеи!
Ночами творится такое, скажу я,
От ужаса с треском взрывается сердце –
Повстанцы, скукожившись возле буржуек,
Пьют вёдрами кровь христианских младенцев!
Под Администрацией Президента
Возможность была всех накрыть (хорошо бы!),
Но клич гомосеков раздался <span style=”white-space:nowrap”>где-то,
И ВСЕ УБЕЖАЛИ ЕБАТЬСЯ В ЖОПУ!!!
Господин Киселёв, передайте Путину,
Что сколь бы ни были хохлы свирепы –
На всякую нечисть найдётся орудие:
Дубинки, газ и духовные скрепы!
Господин Киселёв, передайте Путину,
Что Киев – мать городов русских!
Так пусть митингуют эти паскудины
На львовских бандеровских улочках узких!
Пробьётся соборности юная завязь!
Пойдём триедино топтать наши тропы!
Извините пожалуйста, я прерываюсь –
МЕНЯ ТУТ, КАЖЕТСЯ………………………………
Кость Москалець. ***
холодний падолист вологі пасма диму
сурма над водами проклятими і міст
далеко в небі сяє аметист
розкішного утраченого риму
далеко рідний край стрункі його собори
і сніг далеко – чистий золотий
і триєдине втілення мети
і вічні голоси дітей знадвору
ти знов поквапився воскреснути – і от
заранні пошуки добірного народу
не принесли сподіваного плоду
побільшивши число земних марнот
що ж виплекай безсоння і святкуй
сяку-таку нікомуненалежність
і збережи невитрачену ніжність
очікуючи смерть свою гірку
Андрій Кузьменко. Лист до президентів України
Панове президенти є до вас розмова
Бо ми давно не чули від вас правдиве слово
І може я ніколи б не починав її
Та скажу вам відверто – причина у війні
В яку ви цю країну всі разом погрузили
І щоб її не було ви нічого не зробили
Невже за стільки років ви достатньо не нажили
Щоб заробляти гроші копаючи могили
Панове президенти є до вас питання
Чому ви всі живете як голубці в сметані
Тоді коли всі люди скидаються солдатам
Копійками, які ви ще в них не встигли відібрати
Чому ви не пошлете на війну своїх синів
Ні внуків, ні племінників, самих вас там не видно
Зате на смерть кидаєте чужих чоловіків
Скажіть мені, невже це виглядає справедливо
Чому холоднокровно ви зливаєте країну?
І у крові своїй ви власну топите дитину
Скажіть, будь ласка, чим всі люди в цій країні винні
Скажіть ціну, за скільки ви продали Україну!
Я хочу побажати вам , панове президенти
Відчути весь наш біль на собі перше ніж померти
А всім нащадкам вашим – я хочу тільки зла
Яке ви всі разом роками готували нам!
Місько Барбара. Спитай (слова пісні)
Спитай себе,
Чи добре так, як ти живеш?
Спитай у мами,
Чому тривожно їй,
Коли ти з дому йдеш?
Спитай у сина,
Чи спокійний він за старість тата?
Спитай у батька,
Чому він часом каже,
Що життя таке горбате?
Бо ми такі живі, бо ми вже їдемо,
Бо наша це земля!
Вона їм всім на зло не вмерла!
Бо правди хочемо, бо ми вже їдемо,
Бо наша це земля!
Вона їм всім на зло не вмерла!
Спитай у тих, що кажуть
Ніби в нас усе прекрасно.
Спитай у журналіста,
Говорити правду чи йому не страшно?
Спитай господарів,
Чи за добро вони своє спокійні?
Спитай у молодих,
Чи хочуть жити у такій країні?
Спитай…
Юрій Андрухович. Єхидна
Повертаємся, всіявши зойком оази;
кров на піхвах, засмага східна.
Та зачинене місто, мов острів прокази,
або клітка, в якій єхидна.
Поки нас не було, поки нас у пустині
прошивала сурма побідна,
на стовпах і криницях, мов сіль на хустині,
проступило тавро: єхидна.
Ми згубили себе в агарянськім поході.
Перемога цілком не видна.
І до рідних дверей нам достукатись годі,
і вітчизна немов єхидна.
Рідні панни зів’яли по вежах і клітях,
пізня ласка така фригідна.
В зимних венах померло дзвінке повноліття,
а в очах ожила єхидна.
Це вона відкладає століття, мов яйця,
по торгах, де музика мідна,
де помости смертей, де живуть і бояться,
де юрба сичить, мов єхидна.
Що я можу? Хрипуча сурма наді мною.
Я півсвіту пройшов приблизно.
Можу босим піти за твоєю труною,
рідна панно, стара вітчизно.
Сергій Жадан. Мій старий
Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені,
так і не встиг зрозуміти, що сталось з його країною,
що зробили з нею всі ці фінансові генії,
котрі торгують тепер у відкриту кожною її частиною.
Моя мама, яка розпродала згодом усі його речі,
і яка живе громадянським шлюбом з якимось дятлом,
ховає від мене всі свої згадки й зітхання старечі,
зачиняється на ніч від мене, щоби я не підслухав їх раптом.
Він і досі торкає мене своїм кашлем, ніби шипами.
Приходить до мене вві сні, дивиться чорним оком.
І я знаю, найтяжче, що у нас є – це наша пам’ять.
А найгірше, що вона лише тяжчає з кожним роком.
Він називає мені імена лікарів, які його вбили.
Сидить на ліжку напроти й кличе мене до помсти.
Каже мені: “Малий, в тебе немає ні злості, ні сили.
Ти їм здав свою злість, мов провідникові постіль.
В тебе немає, малий, ні спадщини, ні країни,
і всі твої друзі, малий, згоратимуть, мов комети.
Блукатимете, як цигани, зникнете, як караїми.
Раз уже все прогнило, спробуй хоча б нормально померти.
Скільки можна терпіти їх голоси на сходах,
будильники й окуляри, теплі щоденні предмети!
Вирви їхні серця, надійно спинивши подих!
Спали їх разом у ліжку, ніби старі газети!”
І я витягаю бензин і старі корабельні канати,
й розводжу в кімнаті вогонь, який усіх нас огорне,
і знаю – ніщо не може мати над нами влади,
окрім голосу крові, який заповнює горло.
Добре, коли тобі сняться підпільники та герої.
Погано, коли їх поява на тебе тисне.
Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї.
Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни.
Країна, в якій виживання вважають талантом,
де вся твоя біографія – список боргів і трупів,
називає мене тепер злісно вбивцею і симулянтом,
опитує свідків, які вціліли, шукає рештки отрути.
Хай тепер прокуратура засипле мене своїм спамом.
Хай потопом заллється вулиця кам’яниста.
Хай з’являться миротворці й випалять чорним напалмом
гарячі електростанції мого невтомного міста.
Хай вони тепер спробують усе це без нас поєднати.
Хай спробують врахувати небесні сумні коливання.
Сонця священний вогонь заливає кімнати.
Герої не помирають від стаціонарного лікування.
Оксана Забужко. Хлопчику, хлопчику, знято з підрамника…
Хлопчику, хлопчику, знято з підрамника
Полотна надій моїх юних – за гріш…
Твого обличчя глевка кераміка –
Все, з чого маю писати вірш.
Не цілування по темних скверах,
Не з мокрих прилавків березовий сік –
Я ж тепер вся в фешенебельній скверні,
Котрій наймення – “бальзаківський вік”.
Хоч ти очима всю мене вимуч –
Хлопчику, хлопчику, це вже не те:
Я ж розжилася на власний імідж –
Мені вже троянди шлють у готель!
…Але з липучих вогнів ресторанних,
З високогір’я сяйних авансцен
Виношу, мов зяючу ніжну рану,
Твоє сире півдитяче лице,
Де вилиці – круто, і губи – вперто:
Без жодної скази, аж вогке, – а все ж
З таких проступає готовність на жертву,
Як внутрішній відсвіт майбутніх пожеж!
Стоять у зіницях засльозені свічі…
Ще ти зостався такий – один:
Я упізнала тебе в обличчя
Пам’яттю ґенів і сновидінь.
Тремчу, неначе автокатастрофу
Раптом угледіла на бігу:
Такий медальйонноліплений профіль
В юності міг би носити Богун!
Ти ковтаєш клубок гарячий,
Ти весь іще – з борсань і мерехтінь…
Хлопчику, хлопчику, я тебе бачу –
Але не можу застерегти…
Андрій Кузьменко. Ти є сам собі країна (слова пісні)
На твоїх джінсах американський прапор,
На твоїй майці – канадське кленове листя.
У твоїх очах видно тільки одне питання,
Хто менi скаже – чому я тут народився.
Не твоя вина – шо ти батька свого син,
А твоя біда – не вміти бути ним.
Не стидайся – то твоя земля,
Не стидайся – то Україна.
Добре там є, де нас нема,
Стань для батька нормальним сином.
Ти знову купиш струйові німецькі шузи,
Твої вуха давно вже звикли до чужої музики.
На твоїх губах застигла гримаса болі,
Чому я тут ше – я хочу давно на волю!
Не твоя вина – шо ти батька свого син
А твоя біда – не вміти бути ним
Не стидайся – то твоя земля,
Не стидайся – то Україна.
Добре там є, де нас нема,
Стань для батька нормальним сином.
Не стидайся – то твоя земля,
Не стидайся – то Україна.
Добре там є, де нас нема,
Стань для батька нормальним сином.
Не стидайся – то твоя земля,
Не стидайся – то Україна.
Добре там є, де нас нема,
Стань для батька нормальним сином.
Не стидайся – то твоя земля,
Не стидайся своєї країни.
Добре там є, де нас нема…
Галина Крук. * * *
як патрон береженого Бог береже
як у схроні останній патрон береже
хтось для власної скроні
за межею, що ділить своє і чуже
женчик-бренчик тобі насюркоче, що вже
син твій дибиться в лоні
заховайся у голці ялиці, в лиці
хлопченяти, що падатиме в ялівці
щоб тебе відшукати
у землі, що парує, в землі, що жива,
ти залишив для нього найважчі слова:
“батьківщина” і “тато”
батьківщина як те, що від батька йому,
замість батька такому малому йому,
що заплакав би кожен
“але, Господи, хай він відчує нутром,
що це він – мій насправді останній патрон
бережи його, Боже…”
Любов Якимчук. Молитва
Отче наш що є на небі
у повному місяці
та в порожньому сонці
захисти від смерті моїх батьків
чия хата стоїть на лінії вогню
і вони не хочуть її покидати
як домовину
захисти мого чоловіка
який по інший бік війни
як по інший бік ріки
і цілиться своєю гвинтівкою в шию
яку колись цілував
я ношу на собі цей бронежилет
і не можу його скинути —
він мені як шкіра
я ношу в собі його дитя
і не можу його вигнати —
він через дитину оволодіває моїм тілом
я ношу в собі цю вітчизну
і не можу її виблювати
бо вона як кров —
тече в жилах
хліб наш насущний віддай голодним
і нехай вони перестануть їсти один одного
світло наше віддай темним
і нехай їм проясниться
і прости нам зруйновані міста наші
хоч і ми не прощаємо цього ворогам нашим
і не введи нас у спокусу
зруйнувати світ цей зіпсутий
але визволи нас від лукавого
скинути наш тягар вітчизни
як дешевий бронежилет —
важкий і мало помічний
захисти від мене
мого чоловіка, моїх батьків
моє дитя і мою вітчизну
Анна Малігон.***
Добре, – думає він, дочекаюсь літа, зміню країну –
пора вибиратися звідси, бо стрілянина
ця нездорова, і трабли з курсом дістали…
Треба валити, солодко вже не буде,
але ж ця жінка спить у мене на грудях…
як їй сказати, щоб легко, і без печалі?
Я жив пілігримом, змінюючи ландшафти.
Не приручав нікого, щоб не лишати,
та щось похитнуло вісь мою, як ніколи.
Приїхав сюди, в розруху-нірвану,
чомусь полюбив цю землю обітовану…
Рятуй мене, пташе, орле зірковий.
А жінка лежить, складаючи сни свої на
його сумління. Вона не така наївна,
просто не хоче тиснути, та й навіщо?
Шорти його улюблені – наскрізь в латках:
їх на смітник би, а хтось зашивав та плакав –
та, попередня, любила його сильніше…
А через пару міст, навпрошки, де простори сині
виблискують, мов китові спини,
живе собі дівчинка з привидом у голівці.
Носить рану, накриту долонею, мов гостинець,
розкручує згадок скляний звіринець,
засинаючи голою на долівці.
Ну як же так, – шепоче, – кругом ті ж самі дерева,
ті ж переходи, та сама зима сталева,
тільки порожнє все, бо не має сенсу.
Як це? – одній опинитись в посеред січня.
Ще не минуло й року, а ти – міфічний…
Хто зараз там, на твоєму серці?
Довга, блискуча ніч лежить над містами…
Дівчинка думає: напишу я щось наостанок.
Жінка стає покірніша та ніжніша.
Не стихають бої, і вже чути смертельний подих
Дочекаюся літа, – він так гадає собі. Це подвиг.
Обережно встає і до ранку про когось пише…
Віктор Неборак. Повторення історій
Повторення історій. Україна – українцям?
1
Місто-україніст, кожен тут,
наче улюблену зброю,
мову плекає, як слово на Суд,
теше слова; як за курсом валют,
стежить за їх чистотою.
Класи. Ввічливі учителі
ніжно вичісують учнів.
Мов копійки, у голівки малі
на синьо-жовтому рідному тлі
фрази летять повнозвучні:
«Добре вд_брити дібра добром!» –
«Байдики бити – не злочин!» –
все, що не описати пером,
навіть просяклим чорним Дніпром,
жести вберуть без скорочень –
наші арійські гоп-гопаки,
наші варязькі забави,
наше з вивертом «навпаки»,
наші найтяжчі дяки-літаки,
наші найвищі заграви…
А зусібіч підповзають, як ніч,
ляхи, кацапи й німота,
газ прокладають, розорюють Січ,
мури мурують, п’ють могорич –
лицарі серед болота.
Як жити в кайф? – Щоб вареник злітав,
звірі тринділи і срібло –
золото звикло текло у рукав
і щоб сусід накарачки клякав
й вдячно марудило бидло?
З дідьком в кишені – на Вавилон!
Скликати свистом нечистих!
Змієві нишком відкрити кордон –
чи проковтне й цього разу мільйон
братчиків норовистих?
«Слався, атєчества наше…» – вивчай
рєчь найкрутішого брата!
Річ Посполита й Орда, вибачай, –
царська солодша зарплата.
Та у Москві вже не ті москалі,
всі вже не ті вже усюди.
Учнями стали учителі,
миру навчають іуди.
Юрій Буряк. * * *
Щось не виходить з месією в Україні,
Усі феномени як фата-моргана,
Ні Моргана українського, ні Вашингтона,
Нав’язливе слово “зона” впереміш зі словом “Росія”.
В усіх відмінках – месія заяложений з Візантії,
Чи Третього Риму або четвертого Єрусалиму,
Та хоча б якогось дрібненького, щоб у риму,
І з наперсток води і бодай би крихту надії.
Нехай не одразу цілого, нехай порцію,
Щоби втішились мрійники наші і державотворці,
Наші Полетики і Липинські,
Драгоманови, Подолинські та іже з ними…
Щоб новими обличчями засяяв наш Маріїнський,
А не тими (Росія – Месія) зужитої рими.
