А ви можете уявити собі місто Хмельницький «ідеальним містом», містом-твердинею? Важко? Однак у далекі часи Середньовіччя нашому Плоскирову довелося стати саме таким – «Urbs Munita» (лат. – місто з укріпленнями, твердиня).
Звісно, що риси так званого ідеального міста були набуті не одразу, а з часом, та все ідеальне має свій початок, розвиток і, на жаль, занепад… Не став винятком і Плоскирів. Інтригує? Аби дізнатись маловідомі історичні факти про місто, до якого ми не просто звикли, а впевнені, що нам відомо про нього все, чи майже все, ми розпочинаємо цикл статей про стародавній Плоскирів, його мешканців, власників та його маловідомі історичні трансформації з невеличкого села в успішний центр одного з регіонів України.
Кожному з нас змалечку відомо, що історія будь-якого населеного пункту – чи то села, чи то величезного мегаполіса – ділиться на два періоди: дописемну та писемну її частини. Всім нам відомо, що далеко не з першого писемного документу, віднайденого в архівах істориками, з найпершої писемної згадки про населений пункт з певними географічними координатами, що співпадають з довготою та широтою його сучасного відповідника, власне, й розпочинається історія певної місцини. А от символічний відлік віку міста відштовхується саме від першої писемної згадки. Відповідно до цього, розвивалася й історія міста Хмельницького, якому дістався дуже цікавий шлях трансформації його топонімів, себто назв. Від села Плоскирівці і аж до міста, названого на честь самого великого гетьмана Війська Запорізького Богдана-Зіновія Хмельницького.
Спробуємо відновити хід давньої історії Плоскирова від початку XV до кінця XVIII століття, простежити зміну його власників, з’ясувати періоди піднесення та занепаду міста. Ці майже 400 років були доволі насиченими на історичні події: перша згадка про Плоскирів (1431), формування з села міста, побудова замку та міських укріплень, отримання магдебурзького права, розвиток торгівлі та ремесел, набуття статусу адміністративного центру староства, але, водночас, то були роки воєн та окупації, руїни та епідемій. Тим не менш, Плоскирів зумів пройти важкий шлях свого становлення та утвердження як міста.
XV століття – останнє століття Середньовіччя, початок епохи Відродження та великих географічних відкриттів. Поринемо ж у ті далекі часи, аби уявити, яким було тоді наше місто.
На початку XV століття на подільських просторах офіційно з’явилось ще одне звичайне поселення – Плоскирівці, якому згодом довелось перерости у велике місто, змінивши назви на Проскурів, а з часом на Хмельницький. Адже перша згадка про Плоскирівці датована 1431 роком. Село розміщувалось поблизу Амадоцького болота в місці впадіння річки Плоскої до Бугу, було королівським маєтком, який надавався у володіння на певних умовах відповідним королівським привілеєм.
У 1430-х роках, на час першої згадки про Плоскирів, у Європі настав перелом у Столітній війні (1337–1453) – тривалому військово-політичному конфлікті між Англією і Францією; на Середземномор’ї добігали останні роки існування Візантійської імперії; у Південній Америці відбувалось становлення імперії інків; в азійському Самарканді правитель держави Тимуридів Улугбек створив найдосконалішу астрономічну обсерваторію; у Відні завершене будівництво 137-метрової вежі собору Святого Стефана, яка до XVII століття була найвищою спорудою Європи, у Фландрії видатний художник Ян ван д’Ейк завершував роботу над унікальним витвором мистецтва – Гентським вівтарем.
А ще у 1431 році в Руані на вогнищі було спалено 19-річну французьку національну героїню Жанну д’Арк, а у Трансільванії народився валаський князь і воєвода Влад III Дракула – прообраз відомого вампіра. А от на Поділлі дійшла розв’язки тривала боротьба за ці землі між литовськими князями та польським королівством. Смерть великого князя литовського Вітовта 1430 року прискорила хід подій, й 1431 року Західне Поділля відійшло під польську Корону. І саме 1431 роком датований писемний архівний документ, в якому вперше згадується предок нашого міста – село Плоcкирівці. Писаний на пергаменті латиною цей королівський привілей Короля Польщі Владислава ІІ Ягайла офіційно надає в посесію, себто в оренду, розміром у 100 гривень польської лічби шляхетному панові Янові Чанстуловському село Плоскирівці разом з селом, котре до нього прилягає, Голисин (нині Олешин), що на річці Бог (нині Південний Буг). «Надано у Сопоті у другий день після свята святої Аполонії 1431 року від Різдва Христового» – цей день припадає нині на 10 лютого, якого ми і мали б насправді відзначати День міста. Та всі звикли до святкування його наприкінці вересня.
Цікаво, що далі ми бачимо в тій же Метриці Литовській, у книзі ревізії листів, з невеличкими проміжками у кілька років точно такі ж привілеї на Плоскирівці, записані вже на інших представників польської шляхти з різницею лише в сумі платні за оренду. Неважко, прослідкувавши значне зменшення орендної платні аж до її скасування, дійти висновку, що вочевидь щось із цими землями було «не так». Власників ставили для годиться, не в змозі зібрати з плоскирівскьої королевщизни гідний податок. У чому ж сіль цієї проблеми? Давайте розберемося, увімкнувши логічне мислення.
Спробуємо поглянути на цю місцевість Поділля, де виник Плоскирів. Судячи за картами тих часів, поселення розміщувалось на «узбережжі» велетенського Амадоцького озера-болота, з якого мали витоки річки Збруч, Горинь, Случ, Південний Буг, Смотрич, Ушиця… Вперше водойму на межі Поділля та Волині описав Геродот в V столітті до н. е., згодом її існування засвідчив у II столітті н.е. Клавдій Птоломей. У XV–XVII столітті на основі координат Птолемея створюються карти, де в тому чи іншому вигляді показано Амадоцьке озеро (здебільшого як Amadoca Palus – Амадоцьке болото). Розміри водойми різними дослідниками встановлені від гігантських – довжиною до 130 км, шириною до 30 км (північна межа підходила до Городка, західна наближалася до Збаража, північна – дещо південніше Красилова, а східна орієнтовно по лінії Шарівка – Хмельницький), до середніх – довжиною до 50 км, шириною до 5 км. І саме це і є корінною проблемою, з якою не могли впоратися один за одним королівські привілейники: заболочена місцевість, фактично непридатна до оброблення цих угідь. Спробуй-но збери збіжжя на болоті! До того ж на часи першої писемної згадки про Плоскирівці в них було лише 7 димів – хат, облаштованих димарями, звісно, що саме їх власники на ті часи мали сплачувати податок. Певне, кожному з нас відомий вислів «топити (опалювати) по-чорному». Саме з тих часів він і бере початок. Звісно, що в Плоскирівцях було набагато більше господ, та не в кожній з них піч мала димар. Будували тоді хати саме з таким прицілом, аби не сплачувати податок на димар. Маєш димар – значить, заможний. Не маєш – голота. Та піч топилася що в тій хаті, що в іншій, хіба що чадний дим у бідних хатах виходів на двір не крізь димар, а у відчинені двері. Вікна ж відчинити тоді було неможливо, тому що уявляли вони з себе невеличкі отвори в глинобитних стінах, або закладені слюдою в більш заможних, або просто затягнені бичачим міхуром у бідних. Ось і виходив дим крізь двері, осідаючи спершу на стінах і стелі, – тобто по-чорному. До речі, вочевидь, і традиція білити стіни і стелю в українській хаті якомога частіше має витоки саме тут. Не мешкати ж у замурзаному приміщенні. А тодішні «БТІ» та «податкова» – королівські посланці, які об’їжджали землі королевщизни, – для годиться виїздили на найвищу точку села та й рахували кількість димарних цівок місцини. Скільки димарів – стільки й податкових одиниць у реєстрі.
Ось таким було наше місто в часи своєї першої писемної згадки. А в нас із вами – допитливих дослідників історії міста Хмельницького – попереду маловідомі, проте захоплюючі події, які відбувалися в нашому місті за часів XVI–XVII століття.
Вікторія ПАПОНОВА, музей історії міста Хмельницького
