dilovod.com.ua
22 травня 2017 року відзначаємо 156-у річницю з дня перепоховання Тараса Шевченка.
Наводимо уривок на цю тему з нещодавно перевиданої Фондом Миколи Томенка «Рідна країна» біографії Великого Кобзаря, написаної його товаришем Михайлом Чалим, яка востаннє видавалася у 1882 році.
Інформація, зібрана у цій книзі, заслуговує на особливу увагу, адже Михайло Чалий познайомився з Тарасом Шевченком у 1859 році, неодноразово з ним зустрічався та листувався. Чалий допомагав Шевченку ща життя, а згодом брав активну участь у його перепохованні в Україні.
Ось що він писав у своїй книзі з цього приводу.
…Шевченко був кремезний, середній на зріст чоловік, міцного, майже залізного здоров’я; та пережиті ним страждання, як фізичні, так і моральні, а також і деякі зловживання приємностями, очевидно, не могли сприяти довголіттю. Природа не зносить насильства…
…28 лютого вранці була заупокійна обідня. Храм був повний. Усі поєдналися по-братськи в одну печаль, в одне воздихання. Скорботні й пригнічені горем, наближалися до нього один за одним друзі, щоб над свіжим ще тілом покійного висловити його заслуги. Кожен і плакав, і радів, слухаючи публічну оцінку поета-людини.
У березневій книжці «Основи» за 1861 рік вміщено всі надгробні промови без змін, у тому порядку, в якому вони проголошувалися. Хай же нагадають вони кожному українцеві той сумний день, у який так одностайно, так шляхетно виражено і любов, і повагу до народного руського поета!
Говорили промови: Куліш, Білозерський, Костомаров, Чубинський, Таволга, Хартахай, Курочкін, Южаков і Чужбинський. Залишили могилу о п’ятій годині.
Прикметні заключні слова чудової промови Пантелеймона Олександровича Куліша: «Ти нам оставив один завіт, Тарасе, ти говорив своїй непорочній Музі:
Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли — у нас нема Зерна неправди за собою. [«Муза»]
Великий і святий завіт! Будь же, Тарасе, певен, що ми його соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги. Коли ж не стане в нас снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам так, як ти, безтрепетно правду глаголати, то лучче ми мовчатимемо!»
Та о леле! Ледь минуло якихось 10-12 років від дня смерті поета, як уже в того ж Куліша «непорочна Муза» Тарасова перетворилася на «п’яну Музу». Оратор прилюдно поклявся, що «не зверне з дороги» й звернув; обіцяв краще мовчати, аніж говорити неправду — і не додержав слова. Не по-лицарськи, земляче, поступлено!..
Таким чином, малороси, великороси, поляки, чоловіки й жінки оплакали Шевченка. У надгробних промовах дано справедливу оцінку його діяльності; та цілком буде оцінений поет-художник лише тоді, коли на святій Русі засяє «сонце правди». Він був живою піснею, живою скорботою і плачем. Він босими ногами пройшов колючим терном; увесь гніт часу впав на його голову. Вийшовши з простого народу, він не відвертався від убозтва й сіряка, ні, він, навпаки, і нас обернув обличчям до народу й примусив полюбити його й співчувати його скорботі.
Деякі докоряють поетові одноманітністю. Докір несправедливий. Його поезія була відгуком життя, одноманітного настільки, наскільки одноманітним було життя кріпацького люду. Кріпацьке горе завжди стояло в нього перед очима. Слова тихли на вустах, виривалися самі ридання:
Скрізь неправда, де погляну…
не здивуйте,
Що вороном крячу:
Хмара сонце заступила — Я світа не бачу!
[«Сліпий»]
26 лютого о 12 годині дня у Київській 2-й гімназії одержано телеграму від п. Каменецького, який сповіщав інспектора про смерть поета. Звістка про цю сумну подію поширилася містом зі швидкістю електрики. Учнівська молодь заворушилася.
Студенти спільно з вільними від занять гімназистами відслужили в університетській церкві панахиду. Того ж дня у деяких містах Малоросії та Галичини пам’ять народного поета вшановано більш або менш урочистими виявами співчуття до великої втрати всієї України. Із висловленнями того ж співчуття до редакції «Основи» зі всіх усюд Росії надіслано безліч листів та віршів, з яких лише невелику частину надруковано на сторінках журналу.
У самий день смерті поета всі, хто був увечері на панахиді, зібралися до його друга й душоприказника М. М. Лазаревського, де тоді ж було розпочато підписку на увічнення пам’яті Шевченка й вирішено:
1. Перевезти його тіло в Україну згідно з його поетичним
заповітом:
Як умру, то поховайте
Мене на Вкраїні… І
2. Поставити на його могилі пам’ятник.
3. Заснувати народну школу імені Шевченка.
4. Утримувати одного чи кількох стипендіатів в університетах:
київському, харківському, в одеському ліцеї і в Академії мистецтв.
5. Видати найкращим чином його твори.
6. Призначити премію за найкращий життєпис поета українською мовою і найкращий критичний розгляд його творів.
7. Допомагати його рідним.
8. Відвідувати щорічно комусь із найближчих друзів покійника
його могилу.
Усі ці прекрасні наміри близьких Шевченкові осіб через нестачу матеріальних засобів залишилися нездійсненими й навряд чи колись будуть здійснені.
Здавалося, що за дружної участі всіх, хто знав поета, увічнити його пам’ять не складе великих труднощів, зібравши більш-менш чималу суму; та ось минуло вже більше 20 років і над самотньою могилою Тараса догниває дерев’яний хрест…
На сороковий день скону поета перед відправленням труни в Україну, земляки знову зібралися до могили попрощатися; після панахиди знову виголошувалися промови.
Усі приготування до цієї далекої й останньої мандрівки Тараса на батьківщину були зроблені завчасно дбайливим другом його М. М. Лазаревським.
Труну викопали з землі, вклали в іншу, цинову, й поставили на спеціальний ресорний повіз. Г. М. Честахівський та О. М. Лазаревський зголосилися супроводжувати її. Усі українці, що мали змогу бути присутніми 26 квітня на могилі Шевченка, з’явилися туди рано-вранці. Чорна труна вивищувалася на запряженому четвериком повозі.
Коли всі присутні хилилися під тягарем зосередженої зажури, раптом заговорив Куліш: «Що ж се ти, батьку Тарасе, од’їзжаєш на Вкраїну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же нижчий ти од козацьких лицарів? Ні один вільний козак не сходив з цього світу без сеї остатньої честі».
І труну накрили червоною китайкою, яка швидко потемніла під мокрим дощовим снігом, ніби знаменуючи, що не красною була життєва боротьба народного співця нашого й не радісною була смерть на чужині.
Після другого слова Куліша жалобний поїзд рушив зі Смоленського кладовища через Васильєвський острів, Адміралтейську площу і Невський проспект до станції Ніколаєвської залізниці.
Після урочистої зустрічі труни Шевченка у Москві поїзд дістався Орла. «2-го травня о 12-й годині ночі було привезене тіло Шевченка. Повіз із труною поставлено було у дворі під дашком серед порожніх фурманських возів, на купі гною, Другого дня о 10-й годині полковий священик камчатського полку у присутності Ф. Лазаревського, гімназистів, почесного куратора, директора, вчителів і багатьох інших відслужив панахиду й поїзд рушив далі. За заставою знову відслужили панахиду у присутності народного натовпу. Один вінок із труни був розірваний присутніми, другий узято на пам’ять до гімназії. Провівши тіло, багато хто з присутніх разом із начальством і учнями пішли до гімназії й ще раз відслужили панахиду з оголошенням підписки на училище в пам’ять Шевченка» (Із нотаток [П. І. ] Якушкіна).
Після доволі скромної зустрічі тіла Шевченка в Ніжині поїзд прибув до Києва й спинився в Никільській слобідці понад Дніпром в очікуванні на дозвіл місцевої влади.
Тільки-но в місті стало відомо, що з Петербурга привезли Шевченка, як численні шанувальники поета, переважно учнівська молодь — студенти й гімназисти — подалися за Дніпро назустріч поетові. Декотрі з них зарані приготували промови та вірші. У шляхетному пориві юнацького захоплення гарячі голови, не чекаючи дозволу духовної та світської влади, хотіли везти труну містом просто до університетської церкви й, імовірно, вони й здійснили б свій намір, коли б не трапилися тут люди стриманіші, яким після тривалих і доволі голосних дебатів із крикунами вдалося зупинити жалобний похід до одержання дозволу перед самим Ланцюговим мостом.
По дозвіл до генерал-губернатора вирушили Варфоломій Григорович Шевченко як родич покійного та законовчитель 2-ї гімназії II. Г. Лебединцев. Кн[язь]Васильчиков спрямував їх до митрополита, щоб той вказав церкву для встановлення труни. Владика вказав на найближчу до Дніпра церкву Різдва Христового, а князь зі свого боку поклав на о [тця]Петра відповідальність за те, щоб у церкві не виголошувалося жодних промов.
Внаслідок такого розпорядження «властей предержащих», студенти випрягли коней і на собі повезли тлінні останки поета через усе подільське шосе до самої церкви. Коли жалобний похід рушив від шлагбаума до Ланцюгового мосту, з труною порівнялася карета чернігівського архієпископа Філарета, який їхав із візитом до митрополита Арсенія і який незадовго перед тим виявив п. Тризні своє бажання познайомитися з Шевченком.
Побачивши з вікна своєї карети таке незвичайне видовище, він звелів візникові випередити процесію; той чимдуж погнав коней, порушивши таким чином обов’язкові для проїзду мостом правила. Мостові вартівники несамовито зарепетували: «Легше, ристю!», а молодь почала й собі погукувати навздогін Владиці, який мчав не оглядаючись — геть від мертвої людини, з якою він бажав познайомитися ближче за її життя…
Протягом усього Києво-Подільського шосе кортеж часто зупинявся, на повіз вибиралися оратори й читали свої промови; коли ж запас красномовства вичерпався то дехто виголошував свої твори двічі або тричі.
Поклавши згідно з поетичним заповітом небіжчика перевезти його тіло на батьківщину, петербурзька громада все-таки остаточно не розв’язала питання, де саме поховати його багатостраждальні кістки.
Від дня поховання поета на Смоленському кладовищі й до відправлення труни в Україну з приводу цього невирішеного питання провадилося жваве листування між петербурзькими та київськими друзями поета: одні наполягали на тому, що нашому славному і Кобзареві найбільше личить лежати у метрополії українських міст — у Києві, причому місцем поховання називали то Оскольдову [Аскольдову]могилу, то Щекавику [Щекавицю], — понад самою кручею святих гір київських, звідки видно Дніпро-Славутич й усе Задніпров’я.
На могилі поета збиралися тимчасово поставити височенний дубовий хрест, щоби його бачили здалека всі прочани, хто іде та їде з-за Дніпра, і щоби, побачивши хреста, молилися вони за душу Тарасову.
Інші, ймовірно, для ліпшої шани, бажали поховати «мужицького поета» на цвинтарі Видубецького монастиря, поміж генералами та іменитими купцями з їхніми огрядними дружинами.
Інші, нарешті, згідно із заповітом енергійно боронили думку —поховати тіло Шевченка в Каневі, на тому самому місці, яке вибране поетом за життя для будівництва власного дому — на Чернечій горі, за три версти від міста. Присутній при останніх хвилинах життя Шевченка Грицько Честоховський [Честахівський]заявив, що на поставлене ним вмирущому запитання: де поховати його? — він відповів: «У Каневі!».
Не відаючи до прибуття Честахівського у Київ з тілом поета про його останню волю, названий брат його Варфоломій, поступаючись перед наполегливими вимогами студентів, вирішив поховати Тараса на Щекавиці. В очікуванні прибуття труни вирито могилу й заготовлено хреста; та після перемовин з Лазаревським і Чеетахівськйм, які супроводжували тіло поета, усе це покинули.
7 травня була неділя. Попри дощову негоду до Рождественської церкви зібралося народу кілька тисяч. О [тець]Петро відслужив заупокійну відправу. Склався досить злагоджений хор півчих із числа шанувальників Кобзаря, який замовк навіки. Згідно з розпорядженням князя промов не було зовсім.
Під час панахиди поміж народом просунулася дама в глибокій жалобі, поклала на труну поета терновий вінок і відійшла: красномовніше за надмогильні промови виразила вона те, що почував кожен із нас, проводжаючи поета-страдника в могилу…
Жалобний похід у супроводі великого натовпу потягся по шосе до Ланцюгового мосту, за яким через великий розлив Дніпра стояли тоді пароплави; на одному з них і відбув наш Тарас своє плавання до тихого пристановища…
Труну для належного порядку супроводжували чини поліції. Похід часто зупинявся для виголошення промов, яких, щоправда, через невелику ширину шосе, майже ніхто не чув, окрім студентів і гімназистів, які везли на собі труну. Найкращі з надгробних промов, що, на жаль, не збереглися, були виголошені на мості навпроти фортеці студентами: Стояновим, Антоновичем і Драгомановим.
Потім неподалік від пароплава, що вже стояв під парами, на високій Дніпровій кручі жалобний кортеж зупинився востаннє. На повіз вийшов інспектор 2-ї гімназії М. К. Ч[али]й і виголосив наступне надгробне слово: «Думки та почуття, що хвилюють душу кожного з нас у цю хвилину, не потребують багато слів для вираження. Предмет їх занадто ясно уявляється нашій свідомості: ми стоїмо над труною нашого славного співця.
Горе наше надто велике, щоб висловити його словами, й надто сильне, щоб побільшувати жалібними покликами. Хоч би як сильно говорили ми про огром нашої втрати, ми не скажемо нічого, про що стократ потужніше й красномовніше не промовляло б до нас безсмертне ім’я Тараса Шевченка.
Слава цього імені не вмре серед нащадків. Воно житиме в народі довго-довго й зникне хіба лише з останнім звуком малоросійської пісні, а народна пісня не вмирає. Не вмруть разом із нею й твори нашого народного поета! У них, як у фокусі, поєднались, з одного боку, вся краса, вся потуга й усе багатство української мови, а з другого — глибоке почуття й енергія характеру, властива малоруському племені; в них —. природний чар і простота народних пісень — поряд із високою художністю творів, які належать до періоду вищої цивілізації.
І дивовижна сила генія! Закинутий долею у темне царство кріпацького побуту, що вбиває в зародку будь-який прояв таланту, будь-який порив до розумового розвитку, поет тяжкими зусиллями вибивається на світ Божий, самоуком надолужує недостатність освіти, і, сам позбавлений зразків, залишає нащадкам зразки незрівнянні.
Та навряд чи довколишня цивілізація й уривками набуті знання принесли багато користі його своєрідному генієві: принаймні спроби його творів, предмети яких вимагали ерудиції, не вдавалися йому; це не його поле. Тому-то він так легко полишав освічене середовище й переносився душею у немудрий побут селянина, тому-то він з таким жалем оглядався на його минуле — славне, неповоротне.
Сфера його таланту — народне життя. Життям своїм так само, як і поезією, він явив найдосконаліше уособлення свого народу: він плоть од плоті його, кістка од костей його! Душа його уболівала не за теперішні тільки страждання кріпацького люду; в його серці громадилося горе за Україну минулих віків. Він пережив і відчув усю нескінченну низку лихоліть: гноблення, вбивств, грабунків, пожеж.
Обдарований од природи тонкою вразливістю, він так живо відчував минулі знегоди своєї батьківщини, як багато хто з нас навряд чи відчуває нинішні.
А що сказати про ті перлини його поезії, в яких він такими яскравими барвами малює українську природу? Зачарований її незайманими чарами, він одпочивав душею від тяжких вражень рідної старовини, та не надовго: цей ясний промінь радості, що раптово осяяв похмуру ніч його печалі, зблиснув ніби для того, щоб Ще яскравіше відтінити страшну картину народних злиднів.
Великим є значення нашого поета й у житті, й у літературі південно-руській.
Попередники Шевченка, пародіюючи мову й народність нашу, не тільки не сприяли розвиткові молодої української словесності, а й своїм передражнюванням тільки допомагали нашим недругам знущатися з народних звичаїв та своєрідності народного характеру, понижуючи нащадка славного козацтва на ступінь ідіота. Антагоністи нашої національності, які за своїм суспільним і становим статусом звикли дивитися на простолюд як на свою робочу силу, доходили інколи до того, що, подібно до американських плантаторів, відкидали в цьому обдарованому племені, — яке багатством пам’яток народної поезії відчутно довело свою здатність до духовного зросту в майбутньому,— відкидали, кажу, будь-яку здатність до вищого розумового розвитку. Хай простить їм Бог таку кривду! Тут —. коло труни нашого славного поета-художника, вихованого й викоханого народом під журливі звуки української пісні, — хай буде покладено край цим несправедливим обмовам!
Поезія Шевченка залунала високою піснею на увесь слов’янський світ, переконала у здатності українця до найвищого поетичного розвитку навіть і тих, що, маючи вуха чути, не чують, маючи очі бачити, не бачать. Муза нашого Кобзаря піднесла народ у власних очах його, той православний народ, який, під гнітом кріпосницької неволі, перестав був мати себе за Боже створіння. Поезія Шевченка завоювала нам право літературного громадянства, гучно піднісши й свій голос у сім’ї слов’янських народностей.
Ось у чому полягає велике значення й нев’януча слава нашого незабутнього Тараса Григоровича!
Мир прахові твоєму, наш добрий друже! Ти здійснив своє покликання, не зрадивши власних чесних переконань до останньої хвилини. Ти дожив до радісного дня 19 лютого — до дня звільнення улюбленого тобою народу, що вступив віднині у новий, кращий період свого існування, про який так солодко марилося змученій на панщині жниці у твоєму прекрасному «Сні» — і ти спокійно закрив очі.
Столичні земляки наші провели тебе теплим, дружньо прощальним словом. Напучений благословенням народу, ти здійснив свою останню мандрівку на батьківщину: тут тебе оточують рідні, які сподівалися пожити з тобою після тривалої розлуки, прихистити й
відігріти тебе від холоду північних зим, примирити тебе на схилку днів твоїх із життям і з людьми після жорстоких випробовувань, посланих тобі долею, — і закрити скорботні твої очі.
Готував тобі названий брат твій непишне житло на вибраному тобою місці, на високій кручі дніпровській, серед твого улюбленого народу. Ми всі чекали на тебе, сподівалися почути нову пісню свого любого Кобзаря
Про Січ, про могили, Коли яку насипали, Кого положили, Про старину — про те диво, Що було, минуло…
[«До Основ’яненка»]
І ось, широко й пишно розлився наречений брат твій Дніпро. Встала й весна, чорну землю Сонну розбудила, Уквітчала ЇЇ рястом, Барвінком покрила, А на полі жайворонок, Соловейко в гаї…
[«Гайдамаки»]
Та не відгукнеться вже своєю піснею наш поет на дружній привіт своєї неньки-України:
Заснули думи, серце спить — Навіки заснуло…».
Дорогі останки поета проводжали до Канева, крім рідних братів, сестри й родини Варфоломія Шевченка, старий приятель І. М. Сошенко, Сошиха й Чалиха, десятків зо два студентів і гімназистів, та полтавський знайомий небіжчика Забіла, який віз на пароплаві заповітну пляшчину тернівки, що вціліла від рясних узливань під час останнього перебування поета в Полтавській губернії фатального 1847 року. Із цієї пляшечки передбачалося вихилити по чарці на могилі Тараса й пом’янути спочилого вічним сном українського батька, та, леле! Через необережність Забіли пляшка розбилася й дорогоцінна волога розлилася палубою.
Через повінь пароплав не зміг пристати до самого берега, а мусив зупинитися на чималій відстані від нього. Вивантажити дорогоцінну ношу коштувало чималих зусиль: треба було нести цинову труну, стоячи майже до пояса у воді й ступаючи грузьким дном, що виявилося зовсім неможливим. Малий плоскодонний баркас не міг утримати ваги, а великий дуб Став би на мілині. Після тривалих суперечок і балачок придумано нарешті такий спосіб вивантаження: дістали звичайний драбинястий віз, спустили на нього з пароплава труну й запряглися, замість коней, і старі, й молоді, та й потягли його до берега.
На березі небіжчика зустріло місцеве духівництво, труну поставили на мари й, за значного напливу городян, урочисто внесли до соборної церкви. Сюди ж з Михайлової гори прибув човном і пристрасний шанувальник поета М. О. Максимович.
Відправивши панахиду в день прибуття труни, друзі поета вирушили на Чернечу гору вибирати місце для могили. Звернулися було до канівських міщан по допомогу — викопати яму, та вони, з підмови поляка М-ського, заправили таку несусвітню плату, що розпорядники похорон вирішили самі з допомогою студентів викопати яму своєму славному Кобзарю. Під дощем і низькими хмарами шляхетні юнаки палко взялися до справи і яма була готова.
10 травня при численному напливі народу з міських передмість і навколишніх сіл було відправлено заупокійну обідню протоієреєм Мацкевичем соборно. Після панахиди ним же виголошене надгробне слово, яке ми тут і вміщуємо:
«Тако да просвітиться світ ваш пред чоловіки, яко да видят ваша добрая діла і прославять Отця вашого іже на небесах.
Мат., гл. 5.
Згадуване тут світло буває різне: одне ховається під спудом і скніє в невідомості, друге являється світові — й блискавка з громом миттєво ширяє з кінця в кінець піднебесної, потім гасне. Та є світло, що подібно до світила небесного, заяснівши раз, не вгасає ніколи. Яке ж це світло, про яке говорить Господь і яке має просвітитися пред чоловіци? Це світло чисте, непідробне, не привид, а світло істинне, що — коли не тут, на землі, то там — за гробом засяє, подібно небесному світилу в світі замогильному, де світло людей, які жили на цьому світі, зрівнюється зі світлом світил небесних: іна слава сонцю, іна слава місяцеві, іна слава зіркам…
Ось, братіє християне, перед нами світило, що світило всій Малоросії, перед нами Тарас Шевченко!
Тори канівські, луги й доли українські! Ви бачите перед собою освіченого, рідного вам мужа, який любив Україну й був коханий нею навзаєм. Від північної столиці Росії й до нашого невеличкого містечка — чий прах несуть? Кого проводжають так далеко й з такою шаною? Чи мужа, що йому притаманні воєнні доблесті, чи урядовця, який уславився на полі суспільної діяльності, діючи потугою влади й закону? Ні, братіє, це Тарас Шевченко! Хто тут не знає його? Він якийсь час був воїном, але рядовим; він не був і цивільним урядовцем; та ім’я його відоме цілому краю, та діла його славетні: його Славний розум, його живі, ніким не загоджувані думки й почуття, що ними пройняті його твори, глибоко запали у серця та душі співвітчизників.
Ти, прадавній Бористене, що красуєшся сивими хвилями своїми, Дніпре! Ти, кому судилося нарешті на хребтах своїх хвиль принести до нас прах Шевченка, — скажи ти нам про мужа цього, дорогого кожному українцеві Кобзаря! Був час, коли Україну нашу мали за край, недосяжний для піднесених почуттів і думок; та Шевченко довів, що ця, забута Для народної освіти країна має таке ж серце, таку ж душу, приступну для всього високого й прекрасного.
Так, у Бозі спочилий брате! Світло твоє просвітилося перед чоловіци, і чоловіци побачили добрі справи твої й прославили Отця, іже на небесах. Пройдуть віки, й віддалені нащадки синів Малоросії побачать і дізнаються, хто був Тарас Шевченко!
Хоч би якими непишними були зовнішні обставини життя покійника, нинішня його популярність у народі все-таки озивається славою мирською; світло, що просвітило його перед людьми, усе-таки світло цього, земного Світу. Що ж із ним тепер там? Там потрібне інше: віра й діла благочестя християнського. Виходить, усі труди, зусилля й подвиги наші — там, у замогильному житті, ні до чого?
Ні, братіє, у тому-то й полягають діла благочестя християнського, коли людина прикрашається честю, не дбаючи про неї, здобуває славу, не спокушаючися нею. Сей у Бозі спочилий муж не шукав честі й не спокушався славою, це між іншим видно й із того, що при труні його не лежать ні ордени, ні інші відзнаки заслуг та багатства, і головне, він був добрий і побожний, був істинний християнин, який поклав душу свою за друга своя. Упокій, Господи, душу спочилого!
Та, братіє! Чи є чоловік без гріха? Хто ж загладить гріхи його й виправить його помилки? Ані мундир солдата, ані видалення його з рідної домівки не допоможуть йому там. Є для цього тільки один засіб: молитва за небіжчика. Ви, хто нині навколо цієї труни, брати і друзі покійного, моліться за нього! Помолиться, звичайно, й уся Малоросія, якій він був такий дорогий. Коли б можливо було для пас, хто проповідує в храмі цім, цієї хвилини піднести свій голос так, щоби почула нас уся Україна, обох берегів Дніпра, — то сотні тисяч людей викликали б ми на молитву за покійника цього, раба Божого Тарасія; да вселить його Господь у місці злачнім, у місці спокійнім, де немає ні болісті, ні печалі, ні зітхання…
Так, у Бозі спочилий брате, прагнення серця твого здійснилося: ти бажав жити в Каневі — ось і житимеш тут поки світу сонця. Благоговій же до града нашого, Україно: у нас спочиває прах Тараса Шевченка! Тут, на одній з найвищих гір дніпровських, упокоїться прах його і, як на горі Голгофі, що її видно всьому Єрусалимові та Юдеї, подібно до хреста Господнього, піднесеться хрест, якого буде видно й із цього, й із того берега нашого славного Дніпра. Амінь».
… слава Шевченка, справедливо ним заслужена, виривається чистою й світлою з їхніх брудних рук і проникає в усі шари суспільства, навіть у простолюд, так люблений поетом, як їм не любити нічого в світі. Більшої слави Шевченко не бажав… та й чи буває більша слава?.
