kiev.vgorode.ua/
На днях з новою силою в соціальних мережах спалахнули суперечки щодо рішення Київради про перейменування проспекту Ватутіна на проспект Шухевича. «Нове народження» здавалося б вирішеному питанню надав той факт, що електронна петиція на сайті Київради набрала 10 тисяч голосів, необхідних для її (петиції) розгляду. Звичайно, ніхто не сумнівався, що в Києві набереться 10 тисяч прихильників «радянських цінностей». Хоча назва петиції («Украинцы против переименования проспекта Ватутина в Киеве») вже сама по собі викликає питання. По-перше, тому що на сайті петицій Київради демонстративно розміщено петицію недержавною мовою. По-друге, якось некоректно авторам петиції розписуватись за українців у цілому.
В той же час, в процесі дискусій видно, що значна частина їх учасників керується не здоровим глуздом і бажанням з’ясувати якісь факти, а виключно емоціями. Наприклад, постать генерала Ватутіна змальовується або виключно чорними фарбами («ненавидів українців», «умисно підставляв їх під кулі») або майже іконописно («талановитий полководець», «геніальний воєначальник», «визволитель Києва»). Спробуємо розібратися.
Мабуть, не варто зупинятися на довоєнному (до 1939 року) періоді кар’єри генерала. Участь у боротьбі проти українських повстанців на початку 20-х років навряд чи говорить про якесь його «особливе» ставлення до українців: був він тоді лише курсантом піхотної школи.
Перед війною комдив Микола Ватутін мав за спиною дві академії (імені Фрунзе та Генерального штабу РСЧА), був начальником штабу Київського особливого військового округу. У вересні 1939 (під час воєнних дій проти Польщі) був начальником штабу Українського фронту. З липня 1940 – у Москві, начальник оперативного управління Генштабу, а з лютого 1941 – перший заступник начальника Генштабу з оперативних питань та облаштуванню тилу.
30 червня 1941 року Ватутіна було призначено начальником штабу Північно-Західного фронту. Важко дати оцінку здібностям Ватутіна у період до 27 серпня 1941 року. Його фронт входив до складу так званого «Головного командування Північно-Західного напрямку». Це мегаутворення очолював такий «видатний» військовий діяч, як Ворошилов, а членом військової ради був сумнозвісний Андрій Жданов.
До кінця 1941 року Північно-Західний фронт тримав оборону проти німецьких військ. В грудні 1941 року, після поразки німців під Москвою, Генштаб прийняв рішення про проведення наступальних дій в районі міста Ржев. Командуванням Північно-Західного фронту тоді ж було вирішено завдати удар в районі міста Демянська. В наступі було задіяно близько 400 тисяч осіб, проти яких оборонялися 100 тисяч німців (плюс 30 тисяч – з запасних військ). Незважаючи на перевагу, протягом майже двох тижнів наступу (7-19 січня) значних успіхів досягнуто не було. Дії радянських військ були погано скоординовані, а противник встиг створити глибоко ешелоновану оборону. Ставка верховного головнокомандування перекинула додаткові сили з метою оточити гітлерівців, створивши так званий «котел». Зрештою, після тривалих кількамісячних боїв, німці прорвали оточення, зберігши за собою так званий «Демянський виступ». Командування Північно-Західного фронту «поклало» 245 тисяч своїх бійців. Втрати німців – 55 тисяч.
Окремим місцем стоїть у Демянській операції так звана «Демянська десантна операція» (лютий-квітень 1942 року). Командування фронту (генерал-лейтенанти П.Курочкін і М.Ватутін) з метою подолання спротиву противника і внесення дезорганізації у його комунікації спланували залучити Повітряно-десантні війська. Планувалося як повітряне десантування, так і перехід лінії фронту на лижах. Було задіяно 3 повітряно-десантні бригади загальною кількістю 9500 бійців. При цьому, тільки одна з бригад мала досвід бойових дій. Недоліки у плануванні та нездатність до аналізу обстановки командуванням призвели до трагічних наслідків. Десант було винищено майже на 90 відсотків. І якщо трагедію майбутнього дніпровського десанту пам’ятали, то про демянський десант стали згадувати лише після краху радянського режиму. Ініціатором обох трагічних десантних операцій був генерал Микола Ватутін.
В травні 1942 року Ватутіна відкликали у Москву і призначили заступником начальника Генштабу по Далекому Сходу. А вже через два місяці, в липні, призначили командувати нещодавно створеним Воронізьким фронтом. При чому Ватутін (якщо вірити маршалу О.Василевському) запропонував свою кандидатуру… особисто, під час наради у Сталіна. Судячи з усього, під час командування Воронізьким фронтом – в липні-жовтні 1942 Ватутіну найкраще вдавалося стримувати атаки противника, але не надто «везло» при організації наступальних дій.
З 25 жовтня 1942 – командувач Південно-Західного фронту. Успішна взаємодія зі Сталінградським та Донським фронтами в ході операції «Уран» (контрнаступ радянських військ під Сталінградом). Але вже в січні-лютому 1943 – досить невдала Ворошиловградська операція («Скачок»), коли рішення Ватутіна збільшити глибину прорива оборони противника призвело до відверто негативних наслідків. Радянські війська зазнали значних втрат, змушені були відійти і вдатися до оборони. Було утримано взятий великою кров’ю Ворошиловград, але в основному за рахунок того, що німці перенесли основний удар на харківський напрямок.
З 28 березня 1943 року Ватутін знов вступив у командування Воронізьким фронтом (з жовтня 1943 – 1-й Український фронт), який на той час оговтувався після втрат, понесених у харківькій оборонній операції. Фронт займав південний фланг виступу майбутньої «Курської дуги». До липня 1943 року велася робота по створенню глибоко ешелонованої оборони. З початком Курської битви Воронізький фронт (за оцінками радянських істориків) «успішно оборонявся». А ось цифри. Перебуваючи у обороні в період 5-23 липня (тобто, за ідеєю, маючи нести менші втрати, ніж наступаючий ворог) радянські війська втратили 70 тисяч бійців (незворотні втрати). Стількі ж (за радянськими оцінками) втратили наступаючі німці.
Влітку 1943 ропочалася низка стратегічних операцій загальновідома як «Битва за Дніпро». Після Сумсько-Прилукської операції війська Воронізького фронту віийшли до Дніпра. Вересень 1943. Дніпровська повітряно-десантна операція. Приклад того, як не треба… Власне кажучи, багато чого «не треба». Планували поспіхом (17 вересня – директива Ставки, 19 – план готовий і затверджений представником Ставки – Г.Жуковим). До планування операції не було залучено командування Повітряно-десантних військ. Керування десантними бригадами взяв на себе командуючий фронтом (М.Ватутін), координування дій повітряно-десантних бригад передбачено не було. Командири підрозділів доводили завдання і проводили інструктаж підлеглих уже в літаках. Внаслідок того, що розвідку районів висадки належно проведено не було, десантники потрапляли буквально у розташування німецьких частин. Знов тяжкі втрати. І героїзм та самопожертва бійців. І це зовсім не виправдовує невміння генералів вчитися на власних помилках. Цього разу навіть Ставка роздратовано відреагувала на діяльність «полководців»: «…десант, проведенный Воронежским фонтом 24 сентября, провалился, вызвав массовые ненужные жертвы. Произошло это не только по вине тов. Скрипко, но и по вине тов. Юрьева и тов. Ватутина…
Выброска массового десанта в ночное время свидетельствует о неграмотности организаторов этого дела…
…оставшиеся полторы воздушно-десантные бригады изъять из подчинения Воронежского фронта и считать их резервом Ставки. И. Сталин.» (Юрьєв – псевдонім Жукова, Скрипко – командуючий авіацією).
Тепер щодо Битви за Київ. Повторюватись про величезні жертви не буду. Але одна деталь. Тривали час народ «годували» байками, що плацдарм під Букрином був «відволікаючим». а от коли німці «повелися» – радянські війська вдарили під Лютежем. За радянських часів за романом письменника Ю.Бондарєва було «зліплено» навіть фільми на цю тему («Визволення. Прорив» та «Батальони просять вогню». Я розчарую прихильників «видатного полководця» Ватутіна. Невідомо, скільки б він ще «бився головою» об німецьку оборону в районі Букрина, якби Ставка не видала Директиву, яка починалася навіть дещо роздратовано (наскільки це можливо для офіційного документу): «…Ставка Верховного Главнокомандования указывает, что неудача наступления на букринском плацдарме произошла потому, что не были своевременно учтены условия местности, затрудняющие здесь наступательные действия войск, особенно танковой армии.
Ссылка на недостаток боеприпасов не основательна, так как Степин, имея не больше боеприпасов чем Николаев, но правильно используя свои войска и действуя на несколько более благоприятной местности, успешно выполняет свою задачу.
Ставка приказывает произвести перегруппировку войск 1-го Украинского фронта с целью усиления правого крыла фронта, имея ближайшей задачей разгром киевской группировки противника и овладение Киевом…» (Далі – декілька пунктів, де в «ручному режимі» здійснюється своєрідне «переформатування» операції).
В тексті: «Ніколаєв» – оперативний псеводнім Ватутіна, Стьопін – І. Конєв.
Далі була Житомирсько-Бердичівська операція, за яку нагороди отримали всі командарми Ватутіна, але не він особисто. За те, що двічі «здав» Житомир німцям.
І, нарешті, Корсунь-Шевченківська операція. 1-й та 2-й українські фронти перемогли німців, як то кажуть, «в одні ворота». Хоча, знову ж таки, деякі історики вважають втрати радянських військ занадто великими, враховуючи колосальну перевагу над німцями у живій силі та техніці.
От, власне тут і закінчу спробу цього невеличкого дослідження. Звичайно, залишаться бажаючі бачити у Миколі Ватутіні «великого полководця». Особисто для мене – він не «великий» і навіть не «видатний» військовий діяч. Але і підозрювати його у якихось «злочинних намірах» теж нема сенсу. Звичайний радянський генерал. Який звик не шкодувати людей. Який не звик вчитися на власних помилках. Який знав, що треба виконати наказ Ставки «за будь яку ціну». І, до речі, який за рівнем розвитку все ж стояв вище, ніж такі представники «червоного генералітету», як Клим Ворошилов, Семен Будьонний, Дмитро Козлов. Хотілося б, щоб в Українському війську таких було якомога менше (чи й зовсім не було). А хто хоче зберегти цю постать для себе, як радянську «ікону» – прибийте табличку «проспект Ватутіна». У власному коридорі.
