Не можу я без усмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить.
Він, як зоря, проміниться з туману,
але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.
Іваночку! Ти чуєш, доброокий?
Їй-бо, не знаю, що я зле зробив.
Чого ж бо й досі твій поріг високий
ані відчув, ані переступив?
Ці слова створив Василь Стус під враженням першого арешту Івана Світличного у 1965 році. Тепер так називається книга спогадів про великого митця, видана 1998 року.
Портрет руки Алли Горської, 1963 рік
За статтею 62, ч. 1, КК УРСР «антирадянська агітація і пропаганда» Івана Світличного арештовували двічі — 1965-го і 1972 року.
Після першого арешту за браком доказів поета відпустили, а 1972-го засудили до семи років таборів суворого режиму (відбував покарання в Пермській області) та п’яти років заслання в селищі Усть-Кан Горно-Алтайської області.
Між цими двома покараннями Іван не міг влаштуватися на роботу, його роботи ніде не публікували.
13 травня 1978 року минав 7-річний термін ув’язнення Світличного. Майже весь рік він перебував у лікарні – через спазми мозкових судин, а потім – занесений брудним шприцом гепатит. Попереду було ще 5-річне заслання.
Йому призначили високогірний Алтай в забрудненій радіацією зоні – поселенні так званих бічів – хронічних алкоголіків, що давно втратили людську подобу. У перші дні червня 1979 року до нього на постійне проживання приїхала дружина Леоніда, або просто Льоля.
Незважаючи на свій фізичний стан Іван працював на Алтаї нічним сторожем та палітурником у бібліотеці.
20 серпня 1981 року у нього стався інсульт, унаслідок чого Світличний став інвалідом 1 групи, пережив клінічну смерть та складну нейрохірургічну операцію в непристосованих умовах, післяопераційні ускладнення, підозру на рак хребта, гіпсове ліжко і частковий параліч.
У похмурому гуртожитку, куди Світличні переселилися після лікарні, над Івановим ліжком замість килимка висіла карта СРСР, на якій він відзначав місця заслання своїх друзів. «Ти дивись, Льолю, українці окупували весь Сибір!», -казав Іван дружині.
Амністувати за станом здоров’я Світличному відмовили: досягнуту мовби домовленість Центрального секретаріату Міжнародної Амністії із Москвою про комісування було анульовано рішенням голови КГБ СРСР Федорчука. Тому термін Іван відбув повністю.
23 січня 1983 року Іван Світличний повернувся додому. Після клінічної смерті Іван Світличний прожив ще 11 років і 2 місяці. Три останні роки – нерухомо й безмовно.
Діаспорна газета «Свобода» за 2 лютого 1982 року
1994 року йому посмертно було присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка за збірку поезій, поетичних перекладів і літературно-критичних статей «Серце для куль і для рим».
Іван Світличний був одним із лідерів табірного руху опору. Брав участь у всіх колективних акціях протесту, тримав голодівки, відігравав провідну роль у написанні табірної хроніки й передачі її на волю.
Помешкання Світличних розцінювалося сучасниками як альтернативний потужний інтелектуальний центр, де формувалася молода, незаангажована інтелігенція.
Згодом Оксана Забужко, осмислюючи феномен «ефекту присутності» духовних авторитетів у житті суспільства, зауважує, що «двигуном українського шістдесятництва» була малопомітна для широкої аудиторії, але в КДБ добре знана постать Світличного, котрий «своєю особистістю якраз і надавав усьому тому рухові і духу, й форми».
«Бувають люди, здатні перетворювати світ, як воду на вино, самим фактом своєї в ньому присутності. За життя вони завжди перебувають ніби в центрі потужного магнітного поля: до них тягнуться, як на світло, навіть випадкові зустрічні».
