ukurier.gov.ua
Від часів радянської школи про Володимира Івановича Даля нам відомо, що він – автор «Толкового словаря живаго великорускаго языка». Що він тримав О.Пушкіна за руку в його останні прижиттєві хвилини. І загалом – що Володимир Даль – великий російський письменник.
Втім, Даль – як, зрештою, й чимало інших «великих росіян» — має, скажімо так, вельми опосередкований стосунок до «духовних скрєп». Починаючи від походження.
Мати Володимира, напівнімкеня – напівфранцуженка Марія-Юлія Фрайтаг — зі старовинного гугенотського роду де Мальї (не виключено, що родина переїхала до Росії у зв’язку з переслідуваннями гугенотів у Франції). Була вона вельми освіченою людиною, знала відмінно п’ять мов, займалася літературними перекладами.
Батько, Йоган Христиан Даль, німець данського підданства, крім того, що знався на медицині та богослов’ї, був неабияким поліглотом: вільно володів німецькою, англійською, французькою, латиною, грецькою, російською, давньоєврейською мовами. Був запрошений працювати до російської імператорської бібліотеки, однак невдовзі виїхав до Єни – відомого німецького університетського міста – звідки повернувся зі свідоцтвом доктора медицини. Затим Йогана запросив до українського містечка Луганськ його товариш Карл Гаскойн, котрий будував тут чавуноливарний завод. На будівництві працювали фахівці заледве не з усієї Європи, тож вкрай потрібні були і лікарі, й тлумачі, спроможні перекладати як живу мову, так і технічну літературу, інструкції та коментарі до креслень. Через рік, 1799-го, Даль узяв підданство Російської імперії, ставши Іваном Матвійовичем.
1801 року в Луганську, в затишному будиночку на вулиці Англійській, народився первісток Далів – Володимир.
Будинок-музей В. Даля в Луганську. uk.wikipedia.org
Коли хлопчику виповнилося 4 роки, родина переїхала до Миколаєва. 13-річним Володимир вступив до кадетського морського корпусу в Петербурзі, затим служив на Чорноморському флоті, а після служби достроково закінчив медичний факультет Дерптського (нині Тарту) університету.
Під час російсько-турецької війни 1828 р. доктор медицини В.Даль показав себе винятковим сміливцем і талановитим військовим хірургом. Про ту свою роботу писав: «…Видел тысячу, другую раненых, которыми покрылось поле… резал, перевязывал, вынимал пули…» Вмінням добре і швидко зашивати рани Даль, за його словами, завдячував своїй українській няні Ганні, яка навчила його в дитинстві вишивати.
Ще до війни впродовж семи місяців – у вересні 1823 р. -квітні 1824 р. – у Миколаєві Даль опинився під арештом як автор епіграми стосовно амурних походеньок головнокомандувача ЧФ віце-адмірала Грейга. Суд виправдав обвинуваченого як «іноземця, котрий не цілком розуміє російську мову і, як наслідок, не відав, про що писав»…
20 років свого життя Володимир Даль мешкав в Україні. Спускався човнами Дніпром і Дністром, завідував лазаретом в Умані, боровся з епідемією холери в Кам’янці-Подільському… Згодом у повісті «Подолянка» він з глибокою обізнаністю опише місця свого перебування: Вільшани, Вишневець, Кременець, Браїлів, Почаїв…
Даль товаришував із багатьма відомими українцями. Не раз гостював у маєтку Є.Гребінки та навіть брав участь у його сватанні й був дружбою на весіллі.
Відомий український просвітитель і благодійник Г.Галаган запросив Даля очолити Колегію ім.П.Галагана (родинні й службові проблеми змусили з жалем відмовитися).
Любив творчість Г.Квітки-Основ’яненка, спілкувався з письменником, писав рецензії на його «Сватання на Гончарівці» та «Малоросійські повісті», переклав російською «Салдацький патрет». Квітка, своєю чергою, присвятив Далеві повість «Мертвецький великдень».
Під час перебування Тараса Шевченка на засланні Володимир Даль — на той час чиновник з особливих доручень Оренбургського генерал-губернатора В.Перовського — домігся спочатку Кобзаревого переведення з казарми до приватної квартири, а згодом і цілковитого звільнення. Зробив це так делікатно, що поет довго вважав причетними до свого звільнення лише віце-президента Академії мистецтв Ф.Толстого та його дружину.
17 листопада 1857 р. Шевченко навідався до Даля. «Зробив візитацію В.І.Далю… Він прийняв мене вельми гостинно, розпитував про своїх оренбурзьких знайомих… і наприкінці просив заходити до нього запросто», — записав він.
Вільно й зі смаком В.Даль говорив українською. 21 червня 1844 р. писав дружині: «В Полтавской…видим уже настоящую Украйну. Я охотно стал опять болтать на этом ясном языке, где речь выходит замысловата, простодушна и очень забавна. Как ни бьешься сказать то же по русски – выходит неясность, натяжка и даже пошло и грубо…»
Тож не випадково з-під пера Володимира Даля виходять створені на українському матеріалі «Были и небылицы Казака Луганского», оповідання «Ваша воля, наша доля», «Світлий празник», «Скарб», «Упир», повість «Савелій Граб»…
У червні 1848 р. в листі до М.Максимовича Даль повідомляє, що зібрав словник з понад 8 тисяч українських слів – вочевидь, їх згодом стало значно більше, може йтися про кілька десятків тисяч. Просив Максимовича пояснити деякі деталі стосовно діалектів української мови.
1863-64 рр. вийшла друком найвідоміша праця В.І.Даля – «Толковый словарь великорусского наречия русского языка». Згодом владці всіх часів – від царських до радянських – зробили все, щоб ця справжня назва словника «забулася», натомість лишилася інша: «Толковый словарь живого великорусского языка».
У словнику, що складається з 200 тисяч слів та 30 тисяч прислів’їв, загадок, примовок для пояснення змісту того чи іншого слова, — міститься величезна кількість українських слів і сталих виразів.
Як філолог В.Даль так оцінював українську мову, порівнюючи її з російською: «Трудно написать на русском языке книгу о чем-нибудь, чтобы ее понял каждый… Но возьмите какое-нибудь малороссийское произведение, читайте его чумакам, девчатам, парням, кому угодно: язык и содержание его будут всем понятны целиком»…
Прикметно, що й загалом міркування В.Даля з приводу походження «великоросів» вельми далекі від офіційної імперської позиції (як тодішньої, так і нинішньої): «…на югѢ сидѢли славяне, а во всей великоруссіи чухны разныхъ помолѢній; затѢмъ Кіевъ сдѢлалъ выселокъ въ Новгородъ— промежутокъ постепенно обрусѢлъ, бѢлоруссы вдвинулись клиномъ до Москвы— обрусѢвшіе стали говорить нѢсколько иначе, а сѢверъ сохранилъ говоръ ближайшій къ южному, колыбели своей.
Въ ШенкурскѢ и КолѢ вы услышите еще болѢе сохранившихся кіевскихъ словъ, чѢмъ въ НовгородѢ, словъ, которыхъ нѢтъ нигдѢŽ, на всей промежуточной, двутысячеверстной полосѢ.
Надо бы изслѢдовать всѢ чудскія нарѢчія, исчезающія у насъ,— не они ли придали русскому говоръ на о?
Впрочемъ, я не нашелъ ни одного малорусскаго слова, кромѢ захожихъ,— отъ котораго не было бы въ великорусскомъ производныхъ, если и нѢтъ самого слова…»
Володимир Даль у буквальному сенсі до останнього подиху працював над новим, доповненим виданням свого «Толкового словаря…».
22 вересня 1872 р., за кілька годин до смерті, продиктував доньці останнє слово.
Нове видання побачило світ лише через 10 років…
Пам’ятник В. Далю в Луганську. uk.wikipedia.org
Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
