md-eksperiment.org
Ольга Юліанівна Кобилянська (27 листопада 1863, м. Ґура-Гумора, повіт Сучава, Герцогство Буковина, Австро-Угорщина (нині м. Гура-Гуморулуй, Румунія) — 21 березня, 1942, Чернівці) — українська письменниця, учасниця феміністичного руху на Буковині.
…За словами майбутньої письменниці, вона закінчила лише чотири класи народної школи, тобто мала основу «для дальшого розумового розвою». Ольга Юліанівна багато займалася самоосвітою. Захоплювалася творами з соціології, політології та філософськими трактатами. Шукала себе в музиці (грала на фортепіано, цитрі, дримбі), непогано малювала і грала в театрі. Хотіла навіть стати професійною актрисою, але віддала перевагу літературі.
Була людиною з європейським мисленням, її хвилювало питання емансипації — вважала його віянням часу, коли не лише проблеми особистого життя змушували жінку підняти голову і подивитися на світ по-іншому. Кобилянська одна з перших в українській літературі звернулася до відображення жінок-інтелігенток, які прагнуть вирватися з міщанського середовища. І при всьому тому вона залишалася справжньою жінкою. Цікавилася новинками моди, мала вишуканий смак. В юності була жагучою брюнеткою з оксамитовими очима і до глибокої старості зберегла струнку постать.
«В МОЄМУ ЖИТТІ НЕ ЧАСТО ГОСТЮЄ РАДІСТЬ»
У Чернівцях існує єдиний в Україні Літературно-меморіальний музей письменниці, який знаходиться у будинку, де Ольга Юліанівна жила з 1925 року і до самої своєї смерті. Там, серед численних експонатів і особистих речей, зберігається унікальний документ — щоденник Кобилянської. Це два загальні зошити, написані німецькою мовою і лише деякі слова українською та польською (в їхньому домі розмовляли цими трьома мовами). Перший запис зроблено 1 листопада 1883 року. Вона вела їх понад сiм років, коли жила в Кімполунзі, Димці, Болехові. Майже 70 років ці раритети були за кордоном, їх зберіг і передав у музей відомий американський адвокат Іван Панчук.
З щоденника перед нами постає вразлива і емоційна натура. Особистий душевний бiль майбутньої письменниці стане тим життєвим матеріалом, який ляже в основу її творів. Вона писала вірші, потім придумувала новели. Поступово фантазії переростали в романтичні повісті, а далі сюжети приходили вже з самого життя, яке вирувало навколо Ольги.
«Межи моїми ровесницями і знакомими, котрих в мене було небагато, не було жодної, котрій я б була могла відкрити свою душу з її тайнами. Їх ідеал був мужчина і заміжжя, тут вже все кінчалося. Мені хотілося більше. Мені хотілось широкого образовання, і науки, і ширшої арени діяльності», — пише вона в своїй автобіографії. І в той же час: «В моєму житті не часто гостює радість… Чому жоден чоловік не любить мене тривалий час? Чому я для всіх тільки «товаришка», — читаємо в листі від 27.11.1886 року.
Ольга Кобилянська із Лесею Українкою, 1901
Кобилянська починала свій літературний шлях як німецька письменниця: оповідання «Гортенза, або картина з життя однієї дівчини», «Людина з народу» і повість «Людина», написані німецькою мовою. Пізніше, під впливом свого оточення — Наталії Кобринської, письменниці, однієї з фундаторок жіночого руху на Галичині, Софії Окуневської — першої української жінки лікаря в Австро-Угорщині (до речі, вона стала прообразом героїні раннього твору Кобилянської «Доля чи воля»), Августи Кохановської — художниці, яка ілюструвала новели письменниці «Некультурна», «Природа», «Битва», «Під голим небом», вона почне писати рідною мовою. До речі, одним з імпульсів писати рідною мовою стала закоханість Ольги в Євгена Озаркевича, брата Наталі Кобринської (згодом український громадський діяч, лікар).
У творчості Ольга Юліанівна знаходила розраду. Через хворобу матері їй треба було займатися господарськими справами і наглядати за молодшими братами. «Я не маю ніякого бажання до хатньої роботи, бо вона мені не дає задоволення, — пише вона в щоденнику. — В моєму серці нема жодного сонячного промінчика, душа вкрита хмарами. Я хвора на тяжку хворобу, мене може вилікувати жваве духовне життя, а де його тут взяти?».
Коли письменниця жила в невеличких містах Південної Буковини, то відкрила для себе контрасти і суперечності побуту селян. Вона говорила, що її заслуга в тому, що змогла привернути увагу читачів «до теперішніх Марусь, Ганнусь і Катрусь, які повинні стати жінками європейського характеру». А коли почала працювати над повістю «Земля», то буквально ридала над фактами, що відкрилися їй.
У 24 роки О. Кобилянська в розпачі пише в щоденнику: «Я стара, зацькована, втомлена, душа моя геть роздерта, знервована до краю. Я не можу писати, не можу нічого читати. А найжахливіше те, що я вже ніколи не зможу бути щаслива». «Від року 1903 я підтята лівобічним паралічем. І сердечною хворобою, внаслідок простуди в Галицьких горах. Хвороба ця держиться й досі та не дозволяє брати участі в діяльності українського суспільства, а хіба лиш писати, що я роблю по можливості», — це з автобіографії. «Я безмежно радісна, що мені судилося дожити, бачити і переживати історичні хвилі возз’єднання Північної Буковини з Радянською Україною», — з листа до українських письменників.
Коли читаєш її твори, які стали класикою, щоденники і листи, то здається, що ніби перед нами зовсім різні жінки. Якою ж вона була насправді?
«МЕНІ СУДИЛОСЯ БЛУКАТИ САМІЙ ДО КІНЦЯ СВОГО ЖИТТЯ»
Найбільшим коханням письменниці був Осип Маковей, — вважає онук Ольги Юліанівни Олег Панчук. — Він був одним із перших редакторів і критиків її творів. За фахом учитель. Маковей був на три роки молодший від Кобилянської. Вони покохали одне одного з першого погляду. Залишилися її листи до нього. Цей архів зберігається у Львові. «У нас споріднені душі. Ми обоє письменники. Я б могла тобі допомагати. Корегувати твої праці. Ти пишеш, що утримуєш свою матір і тому не зможеш утримувати ще й мене. Я заробляю на життя своїм пером», — писала вона йому в одному з листів. Після їх розриву його кореспонденцію до себе вона спалила.
Деякий час Кобилянська і Маковей навіть жили разом. Та мабуть він її по справжньому не любив, а захоплювався лише як письменницею. У 1903 році виїхав з Чернівців, одружився, але не був щасливим у шлюбі і 1925 року помер. А Кобилянська так і не вийшла заміж. Єдина розрада в особистому житті — прийомна донька Галина-Олена (по чоловікові Панчук). Вона одночасно була і її племінницею.
— Моя мати жила з О. Кобилянською з п’ятирічного віку, — розповідає Олег Ельпідефорович Панчук. — Її батько — брат письменниці Олександр — був адвокатом. А мати, австрійка, покинула дитину і поїхала до Відня. Усе своє життя моя мама обожнювала Ольгу Юліанівну і називала її матусею. Саме вона доглядала письменницю до останнього подиху. Моя мати закінчила педучилище, але за фахом не працювала, бо на той час українцям було важко влаштуватися, і працювала медичною сестрою в рентгенологічній лабораторії. З моїм батьком Ельпідефором (вдома його звали Іллею) вона познайомилася на вечірці в Українському народному домі в Чернівцях. Батько народився в селянській родині, де, окрім нього, було восьмеро дітей. Але був кмітливим і єдиний отримав вищу освіту. Татко служив на фронті Першу світову війну. Два роки відсидів у концтаборі. Коли вийшов, то закінчив історичний факультет Чернівецького університету. Працював там бібліотекарем, а згодом став першим директором Літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської. В 1926 році народився мій брат Ігор, а в 1932 — я.
МОРЕ В ПЛЯШЦІ
Спальня Ольги Кобилянської в літературно-меморіальному музеї письменниці
У музеї письменниці дві кімнати залишилися такими, якими були за часів Ольги Юліанівни. Це кабінет і спальня. У кабінеті стіни зовсім білі, бо вона говорила, що так їй вільно і просторо для творчості. На письмовому столі стоїть оригінальна чорнильниця у вигляді венеціанського човника. І лише одна річ дивує: пляшка, яка знаходиться там з початку 20-х років. Це презент румунської художниці Л. Прунку — морська вода. Справа в тому, що Кобилянська ніколи не була на морі і, дивлячись на цю пляшку, в двох нарисах описала море. На стіні в рамці під склом — засушений букетик едельвейсів — її улюблених квітів, які вона назбирала ще у Кімполунзі.
В музеї зберігається портрет письменниці, написаний Августою Кохановською. Вона зображена на фоні гір, які присутні майже в усіх її творах. У 1927 році, коли відзначали 40-річчя літературної діяльності письменниці, львівська громада подарувала Ользі Юліанівні лавровий вінок, зроблений iз срібла. Серед її улюблених речей у шафі стоїть кварта, привезена з Києво-Печерської лаври, якій уже 101 рік; камінь з могили Шевченка; люлька батька і… щипчики для вищипування брів.
— В 40 років письменниця зазнала апоплексичного удару, що призвело до часткового паралічу, — розповідає О. Панчук. — За її життя їх було три — ще у 20-ті і 30-ті роки. Тому самостійно Ольга Юліанівна не могла ходити. А останніми роками — навіть сісти в крісло. У нас склалася традиція кожного вечора заходити до бабусі і розповідати про свої справи. Вона уважно слухала, частувала нас із братом цукерками. А ще — бабця запам’яталася своїм запальним характером і любов’ю до кінематографу.
Будинок, у якому ми жили, спочатку належав старшому брату Кобилянської Максиміліану. Він єдиний у родині був москофілом. За часів Першої світової війни російське військо тричі окуповувало Чернівці. Нова влада Макса призначала бургомістром. А коли австріяки повернулися, то йому довелося тікати і виїхати до Одеси. Тому довгий час будинок здавали різним людям. Ольга Юліанівна написала братові листа і запропонувала купити його в нього. Цією справою займалося Міністерство закордонних справ, бо на той час ми жили у різних країнах. Уже через багато років до нас приїздив онук Макса Борис Балицький, який розповів, що за виручені гроші сім’я пережила голодомор, купивши мішок муки, тобто «проїли будинок».
«ТІЛЬКИ Б БІЛЬШОВИКИ НЕ ПРИЙШЛИ»
Коли приєднали Буковину до Радянської України, то ім’я Кобилянської влада використала в агітаційних цілях. На той час вийшла ціла низка статей, які нібито були написані письменницею. Хоча насправді вона не мала до них ніякого відношення і написані вони навіть не в її стилі. Політика її зовсім не цікавила. Вона абстраговано сприймала дійсність. Одного разу, розмовляючи з журналістом і літературознавцем Дмитром Косариком, сказала: «Якось проживемо, тільки б більшовики не прийшли». Він вискочив з кімнати наче ошпарений, пообіцяв мовчати про цей інцидент, а з того часу письменницю родичі саму з чужими людьми не лишали. Делегації приходили подивитися на живого класика української літератури, а після цих відвідин з’являлася нова порція агіток. Треба пам’ятати, що в 39-х — 40-х роках Ольга Юліанівна вже була дуже хворою і старою людиною. Після написання «Апостола черні», по суті, літературою не займалася.
— Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, нашій родині давали автомобіль, щоб евакуюватися, — продовжує О. Панчук. — Але ми не погодилися з двох причин. По-перше, думали, що прийде звільнення і німці з румунами будуть по-людськи ставитися до українців. А по-друге, Ольга Юліанівна фізично не витримала б такої довгої подорожі.
Коли на Буковину знову прийшли румуни, то письменницю навіть хотіли віддати під трибунал через те, що її агітаційні радянські листи шкодили румунській державі. Ставились питання ув’язнення, проведення показового суду і, навіть, публічного розстрілу як зрадниці. Але знайшлися розумні люди, які буксували розгляд справи, даючи спокій 78-літній жінці. Кобилянська померла 21 березня 1942 року. Маршрут похоронної процесії довелося узгоджувати з румунською владою. Вони не дозволили катафалку проїхати центральною вулицею, а лише коротким шляхом до цвинтаря. Хоча некролог і опублікували в місцевій пресі, але багато хто побоявся прийти попрощатися з опальною письменницею. В останню путь її проводило, окрім родичів, чоловік з триста. Батьків попередили, щоб ніяких промов українською мовою, але учениця Кобилянської — вчителька Равелюк, все ж порушила заборону.
Ольга Юліанівна похована, як і хотіла, в родинному склепі на Руському цвинтарі.
Так сталося, що родина Кобилянських не плодовита нащадками. У Ольги, Євгенії, Степана і Володимира дітей не було. Максиміліан мав дітей і онуків, але вони всі померли. Юліан разом з родиною після Першої світової війни виїхав до Відня. У 1966 році його єдиний син помер. У Олександра була донька Галина — моя мати. В неї — двоє синів: Ігор і я.
Ігоря Ельпідефоровича вже немає на цьому світі. Тому і залишилася молодша гілка Панчуків. У Олега Ельпідефоровича — дві доньки. Старша Ольга, як і він, хімік за освітою. Захистила дисертацію. Кілька років тому, коли науковці стали непотрібні в Україні, поїхала за запрошенням друзів родини у Францію. Там змінила фах і зараз працює в одній з фірм по організації туризму між нашими країнами, а також веде французький осередок газети «Українське слово». Молодша — Наталя, закінчила Чернівецький університет, за фахом перекладач. Брала участь в упорядженні щоденників письменниці. Її чоловік — адвокат. У них п’ятирічний син — Ігор, усі мешкають у Чернівцях. До речі, їх будинок буквально в кількох хвилинах ходу від Літературно-меморіального музею і доволі часто Олег Ельпідефорович, у вільний від лекцій час, проводить екскурсії…
Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
