petrykivkapaint.livejournal.com
5 грудня 2013р. Петриківський розпис було внесено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО
Петриківський розпис, здається, існував відколи сонце світить. Насправді ж його історія пролягає з дохристиянських часів. Люди на теренах України вірили, що коли розписати одяг, посуд, оселю яскравими квітами, орнаментами, – злі духи не посміють чинити лихе людям.
Згодом козаки- запорожці запрошували майстрів на Січ, аби ті розписали курені, а також списи та іншу зброю.
Петриківський розпис у його сучасному вигляді усталився, коли в 17 столітті у Петриківці осіли перші переселенці з Поділля, Полтавщини, Слобожанщини. Зовнішні та внутрішні стіни, печі, двері, скрині та інші меблі, укриті малюнками з побуту, квітами, — викликали правдиве відчуття щастя і цілковитої гармонії.
Вважалося навіть чимось неприроднім, якщо котрась хата стояла без розпису.
Основною складовою петриківського розпису є квіти: маки, півонії, ружі, мальви й якісь зовсім чудернацькі, небачені. Ще – птахи: ластівки, півні, казкові жар-птиці. Малюють майстри пензлями, виготовленими з котячої шерсті, а фарби ніколи не змішують.
Видатний український історик і етнограф Дмитро Яворницький зацікавився петриківським розписом під час експедицій 1911 та 1913 років. На його прохання художниця Євгенія Евенбах перемальовувала зразки робіт, і вони стали основою виставки 1913р., що проклала дорогу до широкого визнання цього народного мистецтва.
Шедеври петриківського розпису зберігаються в багатьох українських музеях. Одна з найбільших колекцій – у Центрі народної творчості «Петриківка».
Петриківський розпис прикрашає музей-садибу Катерини Білокур, Церкву Святого Юрія УПЦ(КП) й навіть Український культурний центр у Парижі.
Існувала й фабрика петриківського розпису, чиї стіни були розписані. Та фабрику закрили і розтягли, а розписи, опинившись просто неба, знищуються.
Збереження петриківського розпису як складової української самобутньої культури є обов’язком влади й суспільства. А водночас – своєрідним тестом на вміння й бажання плекати, цінувати й любити свою унікальну культурну спадщину, а отже – любити Україну.
Олена Бондаренко
