Ще недавно у церкві лунала не молитва, а музика
„Це наша перлина, наша історія, – розповідає благочинний Старосинявського району Української православної церкви Київського патріархату Олег Макаровський. – Такі старовинні храми треба берегти як найдорожчий скарб. Бо вони є душею народу”.
Доля іванковецького Покровського храму і велична, і трагічна водночас. Але він таки вистояв, не дивлячись на плюндрування у часи радянщини. Бо чого там гріха таїти, не одне покоління витанцьовувало тут, під ангелами, коли в церкві лунала не молитва, а музики.
Покровську церкву почали відновлювати у 90-х…
„Храм почали зводити у 1745 році, – каже отець Олег. – Для будівництва місцевий пан виділив найкращого дуба. Тож не дивина, що він так чудово зберігся. Переказують, що іванковецькі чоловіки ходили околицями збирати на храм гроші. Про одного розповідають, що той пропав безвісти, вдома рідні вже, як то кажуть, й поховали його. Втім, минули роки, а він повернувся. І приніс усе назбиране на храм до копійчини”.
Благочинний Олег Макаровський розповідає, що гроші на будівництво Іванковецького храму колись збирали усією околицею.
Почали відновлювати і вдихнули духовне життя в Покровську церкву вже в середині дев’яностих минулого століття.
У радянські часи в церкві був клуб…
„Боляче було дивитися, у що перетворилася перлина зодчества місцевих майстрів, – пригадує священик. – Храм був у плачевному стані: куполи зняли, хори знесли, дах протікав, у кутках гніздилися голуби, а стіни точив шашіль. З автентики залишилися лише зовнішні та внутрішні стіни й фундамент. З часом ми зробили ремонт у вівтарі, ризниці, змінили прогнилу підлогу. Пам’ятаю, коли пригнали пожежний автомобіль і відмивали храм від бруду, відкрилися дивовижні розписи. Більшість, на жаль, втрачена, але нині можна помилуватися ангелами, створеними давніми майстрами, та орнаментом у вівтарі й довкола стелі. Розписи особливо цікаві, мальовані у подільському стилі”.
Цих ангелів “відмили” під час реконструкції храму.
У церкі багато цікавих орнаментів.
Коли робили ремонт підлоги, виявили цікаву технологію будівництва: храм тримається не стільки на кам’яному підмурівку, як на товстелезних дубових балках, якими пронизаний півметровий підвал.
Завдяки вентиляційним отворам в храмі завжди сухо і жодної плісняви.
„Пращури наші були великими майстрами, – каже благочинний Олег Макаровський. – Дерев’яний храм сконструйовано так, що жоден грибок чи цвіль йому не страшні, бо і в підмурівку, і в стінах зроблені спеціальні вентиляційні отвори. На таких технологіях ще й нині ми можемо повчитися”.
Аби повністю відреставрувати храм, замінити місцями прогнилі дошки, потрібні ще чималі кошти, зізнають іванківчани.
Реставруючи храм, планують залишити трохи старого дощатого покриття.
„Щоб не втратити автентичності, треба робити шалівку, – ділиться планами священик. – Зовні обов’язково залишимо кілька квадратів цього дощатого покриття, яке є нині. Як, скажімо, як це зроблено в Софії Київській, де можна побачити кам’яну кладку періоду Київської Русі”.
Цим різьбленим віконницям сотні років.
Династія священиків служила сотню років
Поруч з церквою – ще одна цікава споруда – старезний будинок, який колись належав благочинному. На жаль, нині він в жалюгідному стані: стіни облуплені, вікна вибиті, дах нечисті на руку люди розібрали на дрова. А колись, кажуть, це була кам’яниця на все село. З великим підвалом, круглими віконницями, мурованими сходами.
Колишній будинок благочинного нині перетворився на руїну.
„Пригадую, на одному з дубових одвірків зберігався напис, що тут жив благочинний Анатолій, – розповідає отець Олег Макаровський. – Старожили переповідають, що рід благочинного Анатолія, служив при церкві сотню років. Це була ціла династія священиків. Про них є згадки також в істориків, зокрема в Сіцінського. Щкода, що будівлю не зберегли…”
У видолинку – видніється попівський став. Так називають його у селі здавна. Місцеві мешканці побоюються в ньому купатися, бо є свідчення, що в роки другої світової війни туди з літака скинули бомбу, і вона так і не вибухнула.
