real-vin.com
Видатний український державний і військовий діяч, політик і публіцист. Генеральний секретар з військових справ у Генеральному Секретаріаті Української Центральної Ради, організатор українських Збройних сил, Головний Отаман військ УНР. Голова Директорії УНР. Петлюра був людиною, яка поєднувала в собі таланти полководця і публіциста, журналіста і дипломата. Він віддав усі сили створенню потужної, патріотичної української армії, адже мріяв про велику, сильну Україну, здатну захистити свою незалежність.
Симон Васильович Петлюра народився 23 (є інші дати – 17 і 22) травня 1879 р. у передмісті Полтави. І мама, й батько походили зі старовинних козацьких та священичих родин. Батько Василь Павлович займався візництвом. Мати Ольга Олексіївна, з дому Марченко, була донькою засновника Київського Іонинського скиту: її батько по смерті дружини постригся в ченці.
Діти в родині Петлюр виховувалися в питомій українській православній атмосфері. У 13 років Симон вступив до церковно-парафіяльної школи, навчався у Полтавській духовній семінарії, проте навчання не завершив – як один із організаторів збирання підписів проти порушення прав семінаристів, був із навчання відрахований.
Незадовго до цього Петлюра організував відзначення річниці перепоховання Тараса Шевченка, де промовляв М.Міхновський. Під враженням від промови 1900 р. юнак вступив до підпільної Революційної Української Партії (РУП, 1905 р. трансформувалася в Українську Соціал-демократичну робітничу партію).
17 квітня С.Петлюра та його однодумці організували селянський мітинг у Решетилівці на Полтавщині, який переріс у заворушення. На обрії замаячів арешт. Восени 1902 р. С.Петлюра та його товариш П.Понятенко виїхали на Кубань.
Тут Симон викладав у станичній школі та початковому училищі, дописував до місцевих періодичних видань. За дорученням наказного отамана Кубані Я.Малами систематизував архівні документи кубанського козацтва. У Катеринодарі організував осередок РУП – «Чорноморську вільну громаду».
Кубанські вольнощі тривали недовго: «охранка» вийшла на слід, і Петлюру заарештували та доправили до Катеринодарської в’язниці. Потім, щоправда, випустили — під заставу, внесену батьком.
Восени під чужим ім’ям виїхав до Львова, одразу почав працювати в закордонному комітеті РУП, редагував партійний часопис «Селянин».
Після амністії 1905 р. повернувся до Києва, на II з’їзді РУП, на якому вона трансформувалась в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), був обраний до її Центрального комітету. Тоді ж виступив проти призначення В.Винниченка редактором центрального друкованого органу партії через «нестійкість», «богемність» і «політичні хитання». З’їзд Винниченка не затвердив, а між ним та Петлюрою почався тривалий конфлікт, який не припинявся вже ніколи.
З липня 1906 р. Петлюра працює секретарем київського щоденника «Рада», співредактором часопису УСДРП «Слово». У 1908—1910 рр. в Санкт-Петербурзі бере активну участь в українському русі.
На початку 1910-го переїхав до Москви, де на нього чекала кохана – студентка Московського університету з Полтави Ольга Більська, з якою взяв цивільний шлюб, а згодом – у 1915 р. – офіційний. 1911 р. народилася донька Леся.
Коштом української громади у 1912-14 рр. Петлюра видавав журнал «Украинская жизнь», виявив себе як громадський діяч із великим майбутнім. Так, український і російський філолог, професор Московського університету, академік Ф.Корш тоді писав про нього: «Українці самі не знають, кого вони мають серед себе… Петлюра — безмірно вищий за те, що про нього думають. Він — з породи вождів, людина із того тіста, що колись, у старовину, закладали династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями…»
1916 р. Симон Петлюра вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств — на посаду голови Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті. Оселився з родиною в Мінську, де навесні 1917 р. ініціював та організував Український з’їзд фронту, був обраний головою української фронтової ради, яка делегувала його на I Всеукраїнський військовий з’їзд (початок травня 1917 р.) На з’їзді був обраний до складу Українського Генерального військового комітету, незабаром став його головою, увійшов до складу Української Центральної Ради. 28 червня був призначений на посаду Генерального секретаря з військових справ Генерального Секретаріату УЦР. Прагнув створити сильну армію і вважав, що це велике завдання можна виконати лише через українізацію війська. Противниками сильної армії виявилися деякі члени УЦР, найперше –В.Винниченко, який доклався до того, що посада військового Генсекретаря не була затверджена.
Офіційно цю посаду Петлюра обійняв 13 листопада, і його перший наказ українському війську був – негайно зайняти всі урядові об’єкти Києва. 15 листопада була розіслана його відозва до війська: «Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з’єдинені — всі за одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків…»
С.Петлюрі належить рішуче припинення спроб більшовицьких переворотів у Києві в листопаді та грудні 1917 р., через що Винниченко звинуватив його у розпалюванні конфлікту з російською Радою Народних Комісарів, і 18 числа Петлюра, протестуючи проти «пробільшовицької» позиції уряду, подав у відставку.
У січні 1918 р. Симон Петлюра очолив Гайдамацький кіш Слобідської України. Військове формування брало активну участь у боях з червоними під Гребінкою та придушенні січневого повстання більшовиків проти Центральної Ради. Петлюра особисто керував штурмом «Арсеналу» та боями за Київ. Гайдамаки, які першими увійшли до міста, після звільнення столиці від більшовиків провели 1 березня урочисту ходу на честь перемоги. Популярність і вплив отамана у війську зростали, й соціалісти в уряді звинуватили його у «військовій змові з метою встановлення правої диктатури», тож 12 березня 1918 р. він був усунутий від командування Гайдамацьким кошем.
У березні 1918 р. Симон Петлюра очолив Київське губернське земство, незабаром на його основі створив та очолив Всеукраїнський союз земств. Цю посаду обіймав і за часів Гетьманату (29 квітня — 14 грудня 1918 р.) З цієї посади став небезпечним суперником Скоропадського. Швидко створив розгалужену мережу радикально налаштованого підпілля; через спілки «Централ», «Українбанк» та «Дніпросоюз», чиї дії координував через Союз земств, акумулював ресурси; стрімко поширював вплив на дрібне й середнє селянство. Організував упорядкування могили Тараса Шевченка і Чернечої гори в Каневі. За словами начальника штабу гетьмана Скоропадського — Бориса Стеллецького, якого важко запідозрити в симпатії до отамана, — Петлюра «…значно перевершив Скоропадського своїм організаторським талантом, і можна лише щиро пошкодувати, що не він у той час був Гетьманом…»
Тим часом, попри гучні заяви, Скоропадський тримався зусиллями проросійськи налаштованих великих землевласників.
27 липня 1918 р. Симон Петлюра, разом із Ю.Капканом, М.Поршем, В.Винниченком, був заарештований за антигетьманський маніфест із вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння та повернення землі селянам. Винниченка випустили наступного дня, Капкана і Порша — через кілька діб, Петлюру тримали в Лук’янівській в’язниці майже чотири місяці.
Після звільнення Симон Васильович, якого заочно обрали до складу Директорії, одразу вирушив до Білої Церкви, де дислокувався загін Січових Стрільців під командуванням Євгена Коновальця. Останнім поштовхом до антигетьманського повстання стало підписання П.Скоропадським «Грамоти про федерацію з Росією».
15 листопада Симон Петлюра, як Головний Отаман Військ УНР, разом із начальником штабу військ Олександром Осецьким, видав лист-Універсал до українського народу, у якому закликав до боротьби за волю України. 11 грудня під час переговорів у Козятині з делегацією вищого німецького командування підписав домовленість про негайний вихід німецьких військ із території УНР. 14 грудня 1918 р. війська Петлюри взяли Київ штурмом. Гетьман Скоропадський зрікся влади. 19 грудня Директорія з тріумфом прибула до столиці України.
Петлюра очолив міністерства військових та морських справ, мистецтва і народного здоров’я. Наприкінці січня, після проголошення Акту Злуки, до п’ятьох керманичів Директорії приєднався представник Наддністрянської України Євген Петрушевич.
Домагався якнайшвидшого оголошення війни більшовицькій Росії. Цьому чинив спротив Винниченко, який усе ще сподівався порозумітися з більшовиками, тож війна була оголошена тільки 16 січня, на той час червоні вже захопили Харків і Чернігів та підступили до Полтави.
9 травня 1919 р. С.В.Петлюра був обраний Головою Директорії, отримавши практично необмежені повноваження та одноосібне командування військом, яке поділив на три угруповання: Правобережне (під командуванням О.Шаповала), Східне (Є.Коновалець) та Південне (А.Гулий-Гуленко). 30 серпня 1919 р. здобув Київ, проте наступного дня був змушений залишити столицію під натиском російського війська.
8 липня на переговорах представників УНР і ЗУНР Є.Петрушевич наполіг на відході УГА та переїздові уряду ЗУНР за ріку Збруч. Невдовзі командування УГА – М.Тарнавський, А.Шаманек та А. Ерле, без погодження з Є.Петрушевичем, «через катастрофічний стан війська» підписали сепаратний Зятьківський договір з командуванням денікінських «Збройних сил Півдня Росії». «Зятьківські угоди» з денікінцями означали де-факто розторгнення Акту Злуки УНР і ЗУНР. Одразу після підписання договору денікінці розпочали наступ на позиції військ УНР, і коли вояки УГА раптово залишили свої ділянки фронту, військо УНР змушене було відступити.
15 листопада, з від’їздом за кордон членів Директорії Ф.Швеця та А.Макаренка за кордон, Директорію одноосібно очолив Симон Петлюра.
17 листопада в Одесі договір між урядом ЗУНР та А.Денікіним був офіційно підписаний, і УГА підпорядкувалася ЗСПР, подальше існування ЗУНР договором не передбачалося.Полк Січових Стрільців І.Андруха залишилася вірним УНР.
26 листопада текст договору потрапив до штабу С.Петлюри. «Для мене тепер ясно, що галичани з їх симпатіями до Москви сами загинуть і нам дихнути не дадуть. Та годі їх переконати в противному, як нас у тому, що було б добре з Москвою…», — згадував слова Головного Отамана підполковник армії УНР О. Доценко.
4 грудня 1919 р. делегація ЗУНР на чолі з С.Витвицьким оголосила посольству УНР у Варшаві про розірвання Акту Злуки в односторонньому порядку.
5 грудня Головний Отаман віддав наказ про початок Зимового походу. (Довідка:Перший Зимовий похід Армії УНР тилами Червоної та Добровольчої армій, 6 грудня 1919 — 6 травня 1920 рр. Найгероїчніша сторінка воєнного мистецтва за часів Української Революції 1917 — 1921 рр. Наприкінці походу бойовий склад армії УНР налічував 4319 осіб, 2100 багнетів і 580 шабель, 81 кулемет, 12 гармат. Зміцнів бойовий дух вояків, а сама армія набула в Україні величезної підтримки).
6 грудня 1919 р. Голова Директорії виїхав до Варшави для підготовки підписання договору про військово-політичний союз із Польщею проти більшовицької Росії. За договором Польща визнавала незалежність УНР та надавала військову допомогу, а УНР визнавала українсько-польський кордон по Збручу й далі по Прип’яті до її гирла. У квітні 1920 р. український та польський уряди підписали договір, але він не був ратифікований. Річ Посполита порозумілася з Москвою й фактично віддала Україну на розтерзання більшовикам.
У листопаді 1920 р. Симон Петлюра очолив у Польщі уряд УНР у вигнанні. 31 грудня 1923 р. вирушив до Австрії, потім — до Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 р. оселився в Парижі. Продовжував виконувати обов’язки Голови Директорії та Головного Отамана УНР, почав видавати тижневик «Тризуб».
25 травня 1926 р., о 14.00, біля книгарні на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель, Симона Петлюру сімома пострілами впритул убив агент ГПУ Самуїл Шварцбард. Під час слідства убивця назвав мотивом злочину нібито помсту за міфічні «єврейські погроми». Співробітник КДБ П.Дерябін, який 1954 р. втік до США, під час свого виступу в Конгресі Сполучених Штатів заявив, що убивство С.Петлюри було спецоперацією радянських спецслужб.
Симона Петлюру поховали на паризькому цвинтарі Монпарнас.
У Києві, Львові, Рівному, Івано-Франківську, Полтаві, Тернополі, Вінниці, Дніпропетровську та багатьох інших містах ім’ям Головного Отамана названі вулиці. Планується в Києві встановити йому пам’ятник. У Парижі діють музей Симона Петлюри та бібіліотека його імені.
Попри гучні заяви «патріотичних» українських владців, досі не створений Пантеон української слави, й наші герої спочивають у далеких краях, у чужій землі.
