Невеликі регіональні проекти з сусідами можуть дати Києву спосіб поступово просуватися в напрямку до членства в бажаних глобальних організаціях.
Прагнення України інтегруватися в Європу незворотне. Більшість населення підтримує вступ в НАТО і ЄС. Однак, самого лише бажання замало. І шлях до членства в обох організаціях буде для Києва тривалим і непростим. Втім, для України вже зараз відкриваються шляхи до інтеграції з європейськими сусідами на субрегіональному рівні, де певні країни з більш широких регіонів об’єднуються для досягнення спільних цілей і обміну взаємовигідними інвестиціями. Ці можливості важливі і про них не варто забувати. Про це в статті для Atlantic Council пише старший науковий співробітник Американської ради зовнішньої політики Стівен Бланк. Він вказує, що один з прикладів такої субрегіональної співпраці вже виник нещодавно. Уряди України, Польщі, Словаччини і Угорщини підписали так угоду під назвою «Карпатська стратегія». Документ зобов’язує країни-учасниці до економічної координації, а також більш тісної співпраці у розвитку комунікацій, туризму і екологічної інфраструктури, а також кількох інших сфер. На додачу, угода ставить за мету підвищити конкуренту спроможність Карпат і покращення стандартів життя в регіоні.
Зрештою, країни-учасники угоди сподіваються, що він стане частиною макрорегіональної стратегії ЄС або новим напрямком для Брюсселя. Тобто регіон буде зафіксований в такому статусі після угоди між Єврокомісією і країнами-учасницями «Карпатської стратегії». Таким чином, регіон буде відкритий для залучення фінансування ЄС для низки вигідних інвестиційних проектів.
Автор визнає, що це, звісно, не велика і приваблива ініціатива, яка б привернула увагу суспільства. Але все одно вона пропонує «золоту можливість» для України, яка зафіксує прозахідну орієнтацію країни, а також зробить її союзником кількох важливих членів ЄС. Але субрегіональні ініціативи, якщо вони передбачають масштабне інвестування і втілення інфраструктурних проектів, вимагають серйозного планування, координації і імплементації. Щоб плани спрацювали, повинна бути надійна фінансова підтримка, а проекти повинні бути для його учасників чимось більшим, ніж просто вітринами. Вони повинні становити необхідні і добре продумані ініціативи. У випадку «Карпатської стратегії» це означає, що країни-підписанти угоди повинні добитися успіху у затвердженні з боку ЄС. Їм потрібно строго виконувати всі терміни, обґрунтувати фінансування і дохідність, а також координувати спільні зусилля досить інтенсивно. Дотримання цих вимоги суперечать тому виду корупції, яким досі отруєна Україна. У свою чергу, Угорщина теж не здається надійним партнером, зважаючи на її проросійську позицію. Втім, Києву все одно варто спробувати скористатися субрегіональною можливістю.
Вона стане не лише випробуванням для української здатності співпрацювати з сусідами над важливими цілями, а й також випробує її здатність виконувати завдання за мінімальною чи близькою до мінімальної ціною. Успіх у таких проектах покращить як українську репутацію, так і її можливості. Більше того, це створить внутрішній запит на подальшу європейську інтеграцію за допомогою переваг, які буде видно. Провал же підірве репутацію України і її привабливість для інших партнерів у масштабних спільних заходах. Якщо Україна зможе скористатися субрегіональною можливістю, щоб посилити внутрішні здібності, покращити репутацію і привабливість на тлі проведення реформ, вона може приєднатися до більш широкої ініціативи, яку просувають Польща і Хорватія під назвою «Тримор’я». Цей проект передбачає співпрацю країн Центральної Європи у сферах енергетики, телекомунікацій і транспортної інфраструктури. І всі ці сфери важливі для прогресу України.
«Карпатська стратегія» не привертає до себе таку увагу, як наміри вступити в ЄС чи НАТО. Однак, цей проект не менш важливий. Адже і оборонний альянс, і об’єднання європейських країн були збудовані завдяки стійкому розвитку регіональних і субрегіональних інститутів, які успішно досягли своїх цілей і продемонстрували учасникам необхідність більш глибшої інтеграції.
