litakcent.comІ цей листочок,
Як я, – єдиний:
Не був ніколи
І знов не прийде,
Дитя і плеканець
Одної весни.
В.Свідзінський
Фантастично красивий – саме таким шанувальники і шанувальниці поетичної творчості, мабуть, переважно уявляють поетів. Трепетно-романтичний, а водночас – пристрасний у творчості, уважний і прискіпливий у науці…
Володимир Свідзинський народився у с. Маянів на Вінничині, в родині о.Євтимія (Юхима) та їмості Наталі (з дому Стопакевич). Був другою дитиною з чотирьох.
Батьки бачили сина священиком. Тож закінчив Тиврівське духовне училище і вступив до духовної семінарії в Кам’янці-Подільському, котру не закінчив, бо о.Євтимій отримав парафію в Лянцкоруні, й родина переїхала туди.
1906р. Володимир вступив до Київських вищих комерційних курсів, які 1908р. були реорганізовані у комерційний інститут.
Перший вірш В.Свідзинського — «Давно, давно тебе я жду…» — побачив світ 1912р. в журналі «Українська хата».
У червні-вересні 1913р. за дорученням Подільської земської управи обстежував ткацький промисел, зібрав інформацію про 1607 господарств, де займалися ткацтвом. Нарис Свідзінського увійшов до книги «Кустарні промисли Подільської губернії».
У березні 1915р. оселився в Житомирі, працював у Волинській контрольній палаті. Рівно за рік був мобілізований, служив на галицьких теренах. У березні 1918-го Свідзінського, за його клопотанням, відрядили з армії за місцем попередньої роботи, але до Житомира він не доїхав. Опинився у Кам’янці-Подільському, працював редактором у видавничому відділі Подільської народної управи.
У січні 1919р. В.Свідзінський звернувся до керівництва Кам’янець-Подільського державного українського університету з проханням зарахувати його вільним слухачем історико-філологічного факультету. Тоді тут навчалися Ю. Липа, Людмила Старицька-Черняхівська, двоє молодших Володимирових братів. Викладали І.Огієнко, М.Драй-Хмара, інші знані літератори.
В листопаді 1920р. у Кам’янці-Подільському встановилася більшовицька влада. В.Свідзінського взяли редактором у видавничий відділ народної освіти. За рік перейшов на роботу архіваріусом до університету, від липня 1923-го завідував архівом повітового комітету охорони пам’яток старовини, мистецтва та природи.
Друкувався у журналі «Освіта» — з віршами та статтями.
Познайомився з учителькою Зінаїдою Сулковською, з якою взяв шлюб. Народилася донька Мирослава.
1922р. вийшла друком перша поетична збірка Володимира Свідзінського «Ліричні поезії».
У жовтні 1925р. переїхав до Харкова, працював літредактором у місячнику «Червоний шлях», у газеті політуправління Українського військового округу «Червона армія», Техвидаві. Надрукував у Техвидаві другу збірку віршів — «Вересень». Багато перекладав — з іспанської, французької, польської, грузинської, вірменської, білоруської… Також сучасною українською мовою підготував версію «Слова про Ігорів похід» — перший повний поетичний поетичний виклад українською геніального твору.
Тим часом родинні справи В.Свідзинського зіпсувалися: дружина з дочкою переїхала до Вінниці.
Неприхильно зустріла критика збірку «Весресень», посипалися звинувачення у «фаталізмі», відсутності радянського оптимізму та більшовицького реалізму. Друкувати поета перестали. В рукописному вигляді лишилися його ліричні твори, балади, казки…
Восени 1941-го, коли німецькі війська просувалися до Харкова, НКВДисти почали хапати українських інтелігентів. Володимира Свідзинського заарештували 27 вересня, звинуватили в «антирадянській агітації». Конвоювали на Схід. Коли німці почали наступати на п’яти, конвоїри загнали арештованих до покинутої кошари, замкнули двері й підпалили.
Рукописи згоріли разом зі своїм автором. Зберігся лише рукопис збірки «Медобір» — 96 віршів. Його вивіз за кордон один з Володимирових друзів, поет Олекса Веретенченко. Він і видав 1975р.в Мюнхені збірку з авторською назвою — «Медобір»…
Вже у незалежній Україні 2004р. з’явилося видання Володимира Свідзінського «Твори: у двох томах».
2000р. журнал «Київ», видавництво «Дніпро» та Ліга українських меценатів заснували Літературну премію імені Володимира Свідзінського.
У липні 2016-го у Харкові було відкрито меморіальну дошку поетові — на будинку обласної письменницької організації.
А наостанку – цей вірш Володимира Свідзінського. Нехай він прилине до вашого серця — сповнений свіжих кольорів і звуків, чистоти і ніжності:
* * *
Ударив дощ, заколихав
Полудня спокій величавий,
З квітучого горошку галяв
Стовпи метеликів підняв.
Де ж ти? Твоєї пісні звук
Линувши потопила злива.
Дивлюсь: з затуманілих лук
Біжиш задумана, щаслива.
Нема ні неба, ні землі.
Блищать натягнені вервечки.
Ти в легкій сукні, як яєчко,
Між них білієш оддалі.
Добігла – проливень затитх.
Тепер цілуючи вдихаю
З плечей оббризканих твоїх
Тепло і запах неба маю.
Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
