Нобеліат Іван Бунін так написав про Україну:«Країна… ця мріялася мені неозорими весняними просторами всієї тієї південної Русі, яка дедалі більше й більше захоплювала мою уяву і давниною своєю і сучасністю. У сучасності був великий і багатий край, краса його нив і степів, хуторів і сіл, Дніпра й Києва, народу сильного і ніжного, у кожній дрібниці побуту свого красивого і охайного,— наступника слов’янства істинного, дунайського, карпатського. А там, у давнині, була колиска його…» («Жизнь Арсеньева. Юность». Переклад з російської).
Досліджуючи свій родовід, Бунін виявив, що в XV столітті його предок Симон Бунікевський переселився з України, а саме – з Волині, до Московії й тут змінив прізвище на «Бунін».
Письменник, перекладач, академік Іван Бунін народився 22 жовтня 1870р. у Воронежі.
Дитинство його минуло в родинному маєтку Буніних у Богучарі – на українських етнічних землях Воронежчини.
Вперше відвідавши терени питомої України у юнацькі роки, мешкав тут загалом понад 14 років: у Одесі, Харкові, Полтаві. Не раз приїздив до Києва, Канева, Миргорода, Катеринослава, подорожував багатьма містами й містечками України. За його власними словами, «…жадібно шукав зближення з її народом, жадібно слухав пісні, душу його».
Аби долучитися до славної української історії, бував на Хортиці, 1890р. мандрував на пароплаві Дніпром. «Не можу спокійно чути слів: Чигирин, Черкаси, Хорол, Лубни, Чортомлик, Дике поле, не можу без хвилювання бачити очеретяні дахи, стрижені селянські голови, жінок у жовтих та червоних чоботях, плетених кошиків, у яких вони носять на коромислах вишні та сливи… «Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче, сонце гріє, вітер віє на степу козачім…» Це Шевченко — цілковито геніальний поет!», — написав І.Бунін у тому ж таки«Житті Арсеньєва»).
Схилявся перед творчістю Тараса Шевченка. 1891р. оприлюднив статтю «Пам’яті Т. Г. Шевченка». Вірші Т.Шевченка «Закувала зозуленька» та «Заповіт» переклав російською. Ще — поезії Б.Грінченка, оповідання О.Стороженка.
1887р. в петербурзькій газеті «Родіна» з’являється перша публікація Буніна-поета, вірші «Сільський жебрак» та «Над могилою С. Я. Надсона». Тут також побачили світ іще з десяток бунінських поезій та два оповідання.
Від осені 1889. Іван Бунін оселяється в Орлі. Працює в газеті «Орловський вісник»: перекладачем, коректором… Це були нелегкі часи: батьки остаточно збідніли, продали садибу й землю, і молодому літераторові довелося жити винятково з власної праці.
Наприкінці 1880-х років він виступає як талановитий критик – зі статтями про творчість Т.Шевченка, Г.Успенського, Є.Баратинського, А.Жемчужникова.
1891р. в Орлі виходить друком перша книга Івана Буніна — «Вірші 1887- 1891р.р.».
Невдовзі Іван Бунін їде до Санкт-Петербурга, потім — до Москви. Знайомиться з А.Чеховим, К. Бальмонтом, В.Брюсовим, В.Короленком, О.Купріним, іншими відомими літераторами. З родиною Чехових знайомство переросло у міцну дружбу, письменник подовгу гостює в їхньому ялтинському будинку.
1896р. вийшов друком блискучий бунінський переклад поеми «Пісня про Гайавату» Г.Лонґфелло. За рік — перша книга оповідань Буніна «На край світу», ще роком пізніше — збірка віршів «Просто неба». Читацька публіка й критики у захваті.
1909р. Іван Бунін обраний почесним академіком Російської Академії наук у царині літератури.
З’являються повісті «Село», «Суходіл» (остання – автобіографічна). 1915р. в петербурзькому видавництві Ф.Маркса виходить «Повне зібрання творів» Івана Буніна в шести томах.
Жовтневого перевороту глибоко інтелігентний Іван Бунін категорично не сприйняв і не прийняв. Називав його не інакше як «криваве божевілля», і свої гіркі спостереження та висновки відобразив у щоденнику 1918—1919р.р. «Окаянні дні». Його трагічні пророцтва згодом справдилися…
26 січня 1920р. пароплавом «Спарта» Іван Бунін назавжди залишив рідну землю. Мешкає переважно у містечку Грас на півдні Франції, взимку переїздить до Парижа. Пише мало, однак саме тепер з-під його пера виходять геніальні вірші: «Цветы, шмели, и травы, и колосья…», «У птицы есть гнездо, у зверя есть нора»…
Тим часом у паризьких, берлінських, празьких видавництвах з‘являються оповідання Буніна, а 1929-го в Парижі — «Обрані вірші», які піднесли поета на найвищий щабель слави.
10 грудня 1933р. Іван Бунін отримав з рук короля Швеції Густава V Нобелівську премію – за роман «Жизнь Арсеньева», який вийшов друком у Парижі 1930р. (Грошову винагороду — 170 331 шведських крон, тобто 715 000 франків — лауреат витратив переважно на допомогу російським емігрантам, які буквально взяли його в облогу. Решту, за порадою когось із тих таки емігрантів, вклав у якусь «безпрограшну справу», котра, зрозуміло, «луснула», і на схилі років Іван Олексійович залишився буквально без засобів для існування. Друзі звернулися до одного з американських меценатів, і той сплачував письменникові пенсію, аби нобеліат не голодував.
1934 — 1936р.р. у Берліні вийшло друком зібрання творів І.Буніна в 11 томах.
Під час Другої світової війни Іван Бунін мешкає на своїй дачі у Грасі. Саме тоді пише оповідання, що увійшли до всесвітньо відомої збірки «Темні алеї».
Останні роки життя Іван Олексійович присвятив роботі над книгою про Антона Чехова, свого друга і письменника, чиєю творчістю захоплювався. Завершити роботу не встиг – незакінчений рукопис передала до друку дружина письменника, Віра Миколаївна, й 1955р. в Нью-Йорку вийшла книга «Про Чехова».
Помер І.О.Бунін 8 листопада 1953р. в Парижі, похований на цвинтарі Сен-Женев’єв-де-Буа, в передмісті французької столиці.
Геніальні твори Івана Буніна увійшли до скарбниці світової літератури й донині змушують людські душі просвітлено печалитись і радісно підноситися. Український читач має змогу читати їх рідною мовою в прекрасних перекладах М.Рильського, П.Тичини, М.Зерова та інших талановитих літераторів.
Ось один із шедеврів Івана Буніна в перекладі Василя Стуса:
* * *
Гуде похмурий джміль і б’ється за вікном,
в яке зоря вечірня зазирає,
тривогу несучи, і соловей співає
притишено, немов далекий гном.
Грім прогримів над садом і затим
скотився, стишений; вже гасне і блідіє
повітря вечора, в котрім тополя мліє
і благовонить ладаном святим.
Олена Бондаренко,
