Якщо відкинути недоречний у цьому випадку пафос багатьох українських політиків, то слід визнати, що процес створення єдиної національної церкви й об’єднання всіх православних є значно складнішим, ніж досі комусь уявлялося.
Те, що відбулося в Константинополі, – це, може, й символічно-історичний акт, але найлегший щабель на шляху до незалежної церкви.
По-перше, українцям, індивідуалістам за ментальністю, за всіх часів дуже важко давалися інтеграційні процеси, і вони фатально рідко домовлялися задля великих справ.
Наші попередники просто не помітили час формування національних держав. За наявності національної еліти, яскравих лідерів, функціонування двох університетів, надзвичайно сильної мілітарної складової, до середини 19-го століття навіть не була сформована ідея національної держави.
Але як не парадоксально, нині, за фактичної відсутності національної еліти, сильних лідерів і сучасної армії, у масі народу закріпилася ідея самостійної модерної європейської держави, котра здатна протистояти будь-якій агресії.
Хоча це протистояння буде лише в тому випадку успішним, коли ним керуватимуть національно відповідальні особистості. Зараз якраз той випадок, коли нація це може з’ясувати.
Останні розбіжності між УАПЦ і УПЦ КП лише щодо назви майбутньої церкви й деяких інших другорядних моментів – лише перші дзвіночки старих і задавнених хвороб. А попереду, якщо вийде вмовити всіх об’єднатися й провести Собор, ще найскладніше – вибори лідера.
По-друге, процесу інтеграції всіх православних конфесій всіма доступними й недоступними засобами заважала, заважає і заважатиме Москва.
І це стане однією з головних політичних завдань Москви, про що й свідчитьскликання Радбезу РФ щодо питання надання Томосу українській церкві.
Це ще раз свідчить, що протидія формуванню великої української світом визнаної церкви для Москви – справа державної ваги. Адже в іншому випадку – початок розвалу російського світу.
Хоча насправді саме чинні кремлівські політики зробили для цього розвалу все можливе. І брутальною, агресивною політикою відкинули слов’янський світ на майже 4 століття назад в епоху загарбницьких війн російської імперії.
Тому втрата керованої і підпорядкованої Москві церкви, втрата своєї присутності під маріонетковими утвореннями – це втрата ідеї імперії. Назавжди.
Але крім ідейних втрат, значно болючіші й відчутніші репутаційні втрати російських лідерів.
Про суттєві зміни в громадській думці росіян свідчать останні соціологічні дані від однієї з відносно незалежних соціологічних служб – Левада-Центру. Рейтинг партії влади за рік обвалився з 63% до 44%.
Майже вдвічі збільшилася кількість людей, котрі не схвалюють діяльність президента (з 17% у квітні до 32% у серпні). Антирейтинги Путіна і голови уряду РФ Медвєдєва збільшилися за останні місяці вдвічі.
Звичайно, це не співставні цифри порівняно з оцінками українців своїх лідерів. Але й росіяни – не українці.
Важливі не абсолютні показники, а тенденції. Такого за останній час ще не було. Російський цар і бог упродовж останніх двадцяти років на очах перетворюється на пересічного невдаху.
Схоже, росіяни в умовах світового осуду дій російської влади і досить жорстких економічних санкцій, накладених на країну, поволі починають розуміти, що вони опинилися не в кріпості, оточеній звідусіль ворогами, як про те останні роки втокмачувала їм дуже успішна російська державна пропаганда, а біля розбитого корита.
Тому російські лідери постараються з усіх сил, щоб не допустити ще одну надзвичайно болючу для них поразку. Буде зроблено все можливе й неможливе, щоб запобігти утворенню української церкви й надання їй Томосу. А для цього будуть задіяні всі раніше апробовані засоби – залякування, шантаж, підкуп, провокації.
Чи можна цьому зарадити? Всі ми знаємо можливості знаменитих російських спецслужб, які не мають гальм у виконанні найганебніших завдань політичного керівництва.
Тут навіть не варто ставити питання: чи можуть їм протистояти українські спецслужи? Найшвидше – не можуть.
Зарадити розгортанню проти України нової агресії можна лише максимально прискоривши завершення переговорного інтеграційного процесу між релігійними лідерами трьох церков. Тобто найшвидше досягнувши єдності, поки Москва не розгорнула широку антикампанію.
Але якщо реально, то швидко завершити процес об’єднання ієрархам церков самотужки не вдасться. Надто багато в них особистих суперечностей і міжособистісних конфліктів.
Однак цьому можуть посприяти формальні й неформальні лідери країни.
Наприкінці своєї не дуже вдалої президентської каденції Петро Олексійович Порошенко отримав шанс потурбуватися про свою президентську спадщину й записати на власне ім’я не тільки 144 провалених реформи, якими він чомусь пишається, а й здійснити одну дуже важливу й засадничу річ – максимально сприяти об’єднанню всіх українських церков в одну помісну.
Значення цього здобутку буде навіть важко переоцінити. І зараз саме Порошенко здатен посадити всіх трьох лідерів за один стіл і переконати їх узгодити всі можливі суперечності. Це буде гарним підсумком хай не дуже вдалої попередньої роботи.
Найперше, бажано негайно почати серйозні переговори з главою УПЦ МП митрополитом Онуфрієм. Хоч він і проголосував за припинення євхаристійного спілкування РПЦ з Константинопольським патріархатом, але, схоже, досі не визначив свого остаточного ставлення щодо ідеї створення єдиної православної української церкви.
А його права рука й фактично друга особа в УПЦ МП, намісник Києво-Печерської Лаври митрополит Павло, на останній службі в Свято-Успенському соборі на свято Покрови виголосив палку промову на честь України і українського війська.
Уважні спостерігачі стверджують, що такого за ним раніше не помічали. Це досить красномовне свідчення деякої розгубленості й потенційної можливості переходу переважної кількості вищого духовенства УПЦ МП в нову і єдину церкву. Так, це дуже непросте рішення. Але воно можливе.
Отже, якщо якимось чудом українцям таки вдасться домовитися, об’єднатися й провести спільний Об’єднавчий Собор, а потім ще й обрати главу цієї нової церковної структури, це буде надзвичайно сильним фактом підтвердження української Незалежності. Та початком кінця ідеї російської імперії і “русского мира”.
Добре, якби цим керувалися ті, від кого залежить доля Томосу. Чи не так?
Віктор Мороз, спеціально для УП
