Він був чи не єдиним за всю історію австрійської імперії селянином-депутатом і домагався у парламенті скасування кріпацтва та повернення землі селянам.
Лук’яна Кобилицю називали «королем гуцулів». Краса і відвага душі відбивались у його непересічній зовнішності. Ось як писав про нього Іван Франко: «Його лице добродушне, та при тім поважне, з великими блискучими очима, дуже нагадувало лице Христа, як Його звичайно малюють на іконах». І ще: «Це був гуцул, розумний, повний енергії. Вся його постать свідчила про щось незвичайне. Він скидався на людину, що привикла розказувати».
Лук’ян Кобилиця народився 1812р. в селянській родині на хуторі Красний Діл (Буковинський округ, королівство Галичини і Володимирії, Австрійська імперія).
Вже у 26 років Кобилиця стає справжнім захисником своїх земляків, подає до окружної управи численні звернення та скарги на свавілля місцевих дідичів. 1839р. його обирають від 22 сільських громад «громадським депутатом», який мав відстоювати інтереси громади у суперечках з панами, подавати скарги. Однак жодна з порушених проблем не була вирішена, натомість у серпні 1840р. «незручного» Кобилицю окружна управа позбавила права звертатися до владних інстанцій.
1843р. боротьба селян за свої права переросла у справжній бунт, який очолив Лук’ян Кобилиця. У березні 1844р. урядові війська придушили повстання. Кобилицю та 13 його соратників було заарештовано, бито киями й засуджено до кількох місяців тюрми. Фізичної кари зазнало 238 бунтівників.
Знову заарештували гуцульського ватага влітку 1847р., на ярмарку в Путилові. Рік тримали у Чернівецькій в’язниці. У травні 1848-го цісар був змушений скасувати панщину.Проте на Буковині панщина лишалася ще впродовж трьох місяців, порчалися селянські бунти проти місцевої влади, яка приховала від людей «цісарський декрет».
1848р. селяни обрали Лук’яна Кобилицю послом до австрійського парламенту від Вижницького округу (близько 50 тисяч виборців). Це дало йому змогу захищати інтереси земляків, а також збирати велелюдні мітинги, роз’яснюючи людям їхні права. В парламенті Кобилиця увійшов до демократично-радикальної групи, голосував за скасування панщини без відшкодування поміщикам.
Досі у горах переказують, що якось Лук’ян Кобилиця виступив у парламенті з жорсткою вимогою повернути гуцулам ліси й гори. Ніхто не дослухався до його вимоги. Тоді Кобилиця повернувся до Путили, зібрав війтів усіх сіл в окрузі й сказав їм: «Віднині всі ліси й гори належать тим, хто тут живе і працює. Передайте гуцулам їхні ліс і землю. Так сказав цісар, і я так вам говорю». Війти виконали наказ, гуцули почали працювати на своїй землі, відчули себе господарями. Коли за наказом цісаря прийшло військо, щоб забрати у них землю, ті стали боронити своє. До Кобилиці селяни звернулися, щоб він очолив спротив, і не пустили ворога у рідні гори. Перелякані багатії повідомляли до столиці імперії, що люди переконані, буцім цісар – близький приятель Кобилиці, й усі повинні слухатись його, а селяни мають бути самостійними господарями у своїх горах і лісах.
6 лютого 1849р. влада позбавила Лук’яна Кобилицю депутатського мандата. Жандарми, а затим і армія, полювали на нього по всіх Карпатах. Багатії пропонували шалені гроші за його голову. А народ оберігав свого «короля», і коли той їздив Карпатами на чолі головного загону в 300 душ, прості люди вітали його з великою шаною.
У травні 1849р., за доносом місцевого священика, у галицькому с. Жаб’є Лук’яна Кобилицю схопили. Та засудити не спромоглися: Кобилиця, самотужки захищаючись, довів, що гуцулам справді належать їхні ліси та гори, і вони мають право боронити свою власність. Присудивши місяць ув’язнення «за порушення порядку», його змушені були відпустити, однак вислали до Гури-Гоморулуй (Ґурагумора) на півдні Буковини, під жандармський нагляд. Незважаючи на численні клопотання громад, повертатися до Красного Долу й загалом на Путильщину Кобилиці не дозволили. Мешкав під наглядом поліції у с.Сольці.
24 жовтня 1851р., не доживши року до свого 40-ліття, славетний гуцульський ватаг помер. За свідченнями сучасників, був отруєний місцевими багатіями. Де похований народний герой, невідомо.
У Карпатах ще довго співали: «А із тої полонинки дрібний дощик крапав, За Лук’єном Кобилицев ба й кождий заплакав»…
