uk.wikipedia.org
5 листопада 1968р. Центр Києва. Столиця УРСР готується до відзначення чергової річниці жовтневого перевороту. Хрещатик прикрашають вогнисто-червоними прапорами, портретами «вождів». Радянський народ метушиться між крамницями – скупляється до застілля…
Мить – і все ніби кам’яніє: з під’їзду будинка №27 вибігає чоловік, охоплений полум’ям. З вигуками: «Геть окупантів!», «Хай живе вільна Україна!» він пробігає кілька метрів і падає.
Наступного дня у лікарні чоловік помирає від опіків.
Його звали Василем Макухом. Він вчинив самоспалення на знак протесту проти колоніального становища України в Союзі та придушення радянськими військами повстання в Чехословаччині. Перед тим у листі до ЦК КПУ підтвердив свої наміри та обґрунтував їхні причини.
Василя Макуха ховали в день його народження — 14 листопада – за місцем прописки, тобто у Дніпропетровську. Ґебісти пильнували за похороном. Домовину не дозволили занести до хати, віко зняти – теж…
4 листопада Василь вирушив зі Львова у свою останню подорож. Від будинку №8 по вул.Городецького дістався до залізничного вокзалу. В камері зберігання забрав скляну банку з бензином. Григорій Ментух, близький друг Василя, знаючи про його наміри, запитав: «Навіщо тобі така жахлива смерть? Ти ще молодий, сильний. Залишишся живим — багато чого доброго зробиш!». Василь відповів, усміхнувшись: «Я йду на це з радістю»…
Потім каґебісти намагалися приписати Василеві психічну хворобу, однак не виходило: був непитущим, працьовитим, доброзичливим, тримався родини. Про перебування в УПА, 10 років радянської каторги знали хіба дружина та хтось із найрідніших родичів. Про контакти зі львівськими й київськими націоналістами волів не розповідати – беріг рідню й товаришів від чекістських тенет. Через багато років дружина героя, Лідія Макух, дістала змогу вільно приїхати до рідного Василевого села. Їй трапився місцевий мешканець, який спитав, звідки вона й чия. Коли почув, що це вдова Василя Макуха, став на коліно, припав губами до краєчка сукні, потім поцілував руку зі словами: «Василь – свята людина!».
1978р. слідом за Василем пішов на смерть інший український націоналіст – Олекса Гірник — спаливши себе на Чернечій Горі у Каневі, поблизу Шевченкової могили. Він також протестував проти московської окупації своєї Вітчизни.
Про Василя Макуха знято фільм – «Вільний син невільного народу». Стрічка стала переможницею міжнародного фестивалю екранного та сценічного мистецтва «Кінологос-2012» у Одесі. Видатний український кінорежисер Леонід Мужук сказав:«Фільм тримає в напрузі впродовж усього перегляду й змушує багато про що замислитися. Це майстерна високопатріотична робота. Цей фільм повинен подивитися кожен громадянин нашої країни. Щоб зрозуміти, хто ми такі — українці».
Впродовж тривалого часу Юрій Макух, небіж патріота, домагається встановлення на будинку за адресою: Хрещатик, 27 меморіальної дошки. Втім у столичній владі змінюються персоналії, а їхній радянський менталітет і нині підказує не згадувати про таких «антирадянщиків», як В.Макух…
5 листопада, рівно 50 років тому. Хрещатик, будинок №27. Людина-смолоскип. «Геть окупантів!»… «Хай живе вільна Україна!»…
Прийдіть, читачу й читачко, до будинку №27 на столичному Хрещатику. Якщо маєте можливість – принесіть квітку. Якщо ні – просто схиліть чоло, згадайте про українського патріота Василя Макуха, який віддав життя за непід’яремну рідну країну і всіх нас, помоліться за його світлу душу. І за Господнє світло, що сяє в наших душах і зветься Україною.
Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
———————
Довідка: Василь Омелянович Макух народився 14 листопада 1927р. в с. Карів Сокальського району на Львівщині, в патріотичній родині. Український світогляд Василя формувався під впливом батьків, рідні, сусідів, книг з читальні товариства «Просвіта», в якій порядкував його двоюрідний брат Іван Дужий.
1944р. Василь Макух вступив до лав УПА, дістав псевдо «Микола» та призначення у військову розвідку. 1946р., тяжко поранений у бою, непритомним потрапив до пазурів НКВД. Засуджений до 10 років каторжних робіт. Строк відбував у ДубровЛагу (Потьма, Мордовія) та сибірських концтаборах. У 1955р. термін ув’язнення закінчився, але покарання тривало: Василя доправили на спецпоселення. Тут познайомився з Лідією Запарою, дівчиною з Дніпропетровська, засудженою до заслання за те, що була примусово вивезена на роботи до Німеччини. Побравшись та звільнившись, молоді люди оселилися у Дніпропетровську, бо Василеві до Західної України повертатися було заборонено. Народилися діти — донька Ольга та син Володимир. Діти не мали можливості навчатися рідною мовою: у Дніпропетровську на той час не було жодної української школи. Якоїсь миті Василь зрозумів, що далі так жити не зможе. І почав готуватися до акту самопожертви заради вільної України…
