«Працюй, працюй, не вдивляючись уперед і не озираючись назад;
працюй, не чекаючи нізвідки і ні від кого ні нагороди, ні подяки;
працюй, поки служать тобі руки і поки б’ється живе серце у твоїх грудях; працюй на користь свого народу…»
Д.І.Яворницький
Створюючи свою знамениту картину «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», Ілля Репін брав за прототипи колоритних і знаних людей того часу. Зокрема, писаря він змалював з Дмитра Яворницького – історика, етнографа, фольклориста і письменника.
Працював над картиною худодник цілих 11 років, і протягом цсього часу постійно консультувався з Яворницьким, покладаючись на його феноменальні знання історії, типажів, побуту запорозьких козаків.
Бо ж автор понад 200 праць, серед яких і тритомна «Історія запорозьких козаків», був найфаховішим знавцем запорозької старовини й великим патріотом рідної землі та її історії.
Народився Дмитро Іванович Яворницький 6 листопада 1855р. в с.Сонцівці Харківського повіту (нині с. Борисівка Дергачівського району на Харківщині). Ось як, з любов’ю та ліризмом, опише він згодом свої рідні краї: «Не доїжджаючи на пів версти до самого села, вам перш за все впадає в очі сад, один з тих прекрасних садів, які дуже рідко зустрічаються в маєтках навіть найбагатших поміщиків. Внизу цього саду протікає невелика річка, що надає саду принадності і величі; ліворуч від саду широкий і не дуже глибокий яр, на дні якого пролягає розлога долина з озерами та чудовими джерелами, які витікають з боків яру. За садом перед нами постає в повній величі і блиску невелика дерев’яна церква… Місцина, де розташоване село, яке представляє довгу низку селянських хат, здебільшого піднесена, тільки північна сторона її поступово знижується і, нарешті, переходить у невелику долину, порослу тінистими деревами та густою травою; в кінці долини підноситься невелика гора, яка служить межею між губерніями Харківською та Курською…»
Батько майбутнього історика, Іван Якимович, був місцевим дяком і походив зі збіднілого шляхетського роду, котрий вів свій початок від козацької старшини. Мати – Ганна Матвіївна (з дому Терновська) була простою селянкою. А дід — Яким Федорович – був священиком, мав у Зміївському повіті хутірець «Яворницький», котрий згодом успадкував Дмитро Іванович.
Родина жила у звичайній сільській хаті й нерідко бідувала. Батько, грамотій-самоук, волів, попри нестатки, дати дітям – Дмитрові та Горпині — добру освіту. Читав їм книжки Шевченка, Гоголя… Шестирічний Дмитрик пережив недитяче потрясіння, слухаючи гоголевого «Тараса Бульбу». Як він ридав над Тарасовою долею, як уявляв, що от він на баскому коні розкидає вусібіч ворогів і вихоплює Тараса з їхніх рук, рятуючи від страти!.. Відтоді й назавжди хлопець захопився історією запорозького козацтва.
Великикй вплив на Дмитрика справляли народні пісні, що їх співали тато з мамою – обоє мали чудовий слух та голоси. Добре співав і сам Дмитро, в юності записував пісні у Сонцівці, з цього й почав свої етнографічні пошуки.
Початкову освіту Дмитро Яворницький отримав у тій-таки Сонцівці. З 1867р. навчався у Харківському повітовому училищі, куди потрапив завдяки дружбі з поміщицьким сином: панич ніяк не хотів їхати вчитись, і тоді пан за власні гроші відрядив з ним іще й Дмитра. В училищі хлопець навчався добре, викладачі не раз звертали увагу на його «легкість і свіжість у викладанні думок».
1874р. Д.Яворницький, за наполяганням батька, вступив до Харківської духовної семінарії, але священича «кар’єра» його не вабила, тож 1877-го вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету, де мав щастя слухати лекції мислячих, талановитих, волелюбних О.Потебні, М.Сумцова…
1881р, завершивши навчання, Дмитро Яворницький, як талановитий студент, дістав запрошення залишитися в університеті — позаштатним стипендіатом для підготовки до професури. Водночас викладав історію в 3-й Харківській чоловічій гімназії.
1897р. починає досліджувати історію Запорожжя. Організовує експедиції місцями Запорозької Січі. 1881—1882р.р. видає першу працю— «Виникнення і будова Запорозького Коша» — і втрачає державну стипендію, позаяк самовільно змінив визначену кафедрою тему роботи.
У 1884р. починає читати публічні лекції під загальною назвою «Про запорозьких козаків», працює у історико-філологічному товаристві разом з корифеями О.Потебнею, М.Сумцовим, Д.Багалієм, П.Єфименком. Того ж року втрачає посаду в унівеситеті – за «сепаратизм та відверте українофільство».
Молодий науковець у пошуках засобів до існування 1885р. опиняється в Петербурзі. Товаришує з І.Репіним, О.Сластьоном, Д.Мордовцевим, пише статті з історії Запорожжя, передмову до поеми Т.Шевченка «Гайдамаки», що вийшла російською з ілюстраціями О.Сластьона. Тоді ж Яворницького приймають до Археологічного товариства, він викладає історію в кількох навчальних закладах, влаштовує суботні вечори, що їх залюбки відвідують письменники, художники, студенти.
(Принагідно варто згадати, що Дмитро Іванович надихнув не лише І.Репіна на роботу над «Запорожцями…», а й М.Лисенка — на створення опери «Тарас Бульба»).
За якийся час «політично неблагонадійного» Яворницького взагалі позбавлено права викладати. Він активно займається науковою роботою. 1888р. виходить друком його двотомне «Запорожжя у залишках старовини і переказах народу» та «Збірник матеріалів для історії запорозьких козаків»; 1892-го — перший том фундаментальної «Історії запорозьких козаків».
Начальство,не на жарт стурбоване затятим «українофільством» Д.Яворницького, скеровує його на три роки до Самарканда, де він працює молодшим чиновником з особливих дрручень у тамтешнього генерал-губернатора.
1897р., отримавши дозвіл мешкати у Москві, Дмитро Іванович стає приват-доцентом Московського університету. 1902р. захищає магістерську дисертацію, приїздить до Катеринослава , де очолює губернський Музей старожитностей.
Від 1920р. Д. Яворницький працює в Інституті народної освіти, завідує кафедрою українознавства, керує експедицією з пошуку старожитностей під час будівництва Дніпрогесу.
До останніх своїх днів вчений завідував Дніпропетровським історичним музеєм. І не полишав справу свого життя — брав участь практично у всіх експедиціях місцями достославної Січі Запорозької.
Крім «Історії Запорозьких козаків», Яворницький є автором понад двохсот, як ми вже згадували, праць — переважно історичних, поетичних та прозових творів, а також укладачем «Словника української мови».
Помер академік Д.І.Яворницький 5 серпня 1940р. Поховали його, згідно із заповітом, на території музею, ним створеного. Нині музей носить ім’я Дмитра Яворницького.
Напевне, ніхто не зробив стільки для збирання, дослідження, популяризації історії запорозького козацтва, як Дмитро Яворницький. Кожне слово його праць дихає великою любов’ю до України, до унікального явища у світовій історії – Запорозького козацтва.
Яворницький являв собою прекрасний типаж «некабінетного» науковця: брав участь у археологічних розкопках козацьких курганів , захищав їх від зазіхань «скарбошукачів». Одним з перших в Україні організовував музейну справу.
Дмитро Іванович фактично заснував історичне краєзнавство: з-під його пера з’явилися історія Катеринослава, села Фаліївки-Садової , що на Херсонщині, інших сіл і містечок. Вчений підготував і видав альбоми української старовини та альбом «Дніпрові пороги», редагував науково-популярне видання «Слідами запорожців», написав безліч різноманітних популяризуючих статей і в такий спосіб, власне, започаткував жанр туристської, як ми нині сказали б, літератури.
Ще Д.Яворницький об’єктивно, за допомогою архівних матеріалів, висвітлив історію гайдамаччини як національно-визвольного руху, аргументовано заперечуючи його тлумачення імперськими істориками як «дикого, розбійницького». Дослідження Яворницького «Запорожці в поезії Т.Г.Шевченка» залишається неперевершеною працею, що досі відкидає на загумінки фальсифікаторів творчості Кобзаря. До речі, коли 1914р. влада заборонила відзначати 100-ліття від дня народження Шевченка, голова Катеринославського ювілейного комітету Д.І.Яворницький, під загрозою знову залишитися без роботи, один-єдиний у тодішній імперії домігся офіційного дозволу на проведення ювілейних урочистостей.
Протягом майже 30 років Дмитро Яворницький збирав зразки української народної пісенної творчості, увінчавши цю подвижницьку працю виданням 1906р. збірки «Малоросійські народні пісні», яку фахівці назвали кращою з усіх подібних у тодішній імперії. Колекціонував він і зразки українських вишивки та писанкарства, досліджував звичай розмальовування української хати й першим визначив його як народне мистецтво. Саме Дмитро Іванович став першовідкривачем і дослідником відомого нині цілому світові петриківського розпису. Значну роль відіграв академік Яворницький і в житті та творчості українських кобзарів — Кучугури-Кучеренка, Кожушка та багатьох інших.
Переповідають, що останню свою подорож Дмитро Іванович здійснив човном Дніпровими порогами перед їхнім затопленням. Розумів, що, знищуючи пороги як один із символів славної Запорозької Січі, влада прагне викреслити з народної пам’яті найменшу згадку про велику і героїчну українську минувшину…
Він стояв у обороні цієї славної минувшини, а значить – і самої української нації. Здається, і нині з далеких, недосяжних небесних висот до нас, нащадків, долинає могутній і ніжний голос великого українця, який так віддано любив її: «Я зійду вбік зі свого шляху, щоб дати дорогу молодій силі, коли вона забажає продовжити любу моєму серцю справу. Тоді я скажу так: ще не вмерла козацька сила, ще не згинуло козацтво! Воно розвинеться пишним квітом по землі, воно розіллється широкою повінню по всьому світу й буде жити, буде гріти серце наших дітей, поки стоятиме жива земля, поки блищатимуть чисті зорі, поки світитиме у небі ясний місяць…
Синку, любий синку мій, чи чуєш ти?..» (Д.Яворницький. Нащадкам. З прихильністю).
Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
