У сніги, що небавом линули над Луганськом грудня 1976-го, можна було запросто увійти і загубитися в них навіки. Принаймні, дотепер не знати, чи познаходилися люди, які рухалися навстріч, коли я діставалася сквера в середмісті – там біля фонтана мені призначив зустріч Іван Низовий, перший живий поет у моєму житті, перша українськомовна людина з-поза меж моєї родини, і, як потім стане – мій друг на ціле життя.
І той фонтан, що під снігом скидався на велетенську шапку-бирку, і Йван у куценькому пальтечку, і я сама у сповитку несвітенної холодриги – те все ніби чудернацький антураж для однісінької яви: короткий Іванів рух до кишені, зблиск назви на палітурці – «Сто поезій»: «На, сховай, удома почитаєш»…
Так у мій світ увійшла «Ніч Івана Богуна», що перед її огромом іще не раз душа стенеться, наче дитя уві сні. Так у мій світ назавше прийшов Микола Вінграновський.
«Ніч Івана Богуна» — поема безоглядно відважна, як, зрештою, й сам автор. Іван Богун – постать апріорі небезпечна для тодішнього режиму, надто в УРСР із її намісниками-меншобратцями. Адже Богун — разом з Іваном Сірком та Петром Дорошенком – свого часу рішуче виступив проти домовленостей Хмельницького з Москвою та підписання Переяславської угоди, а затим об’єднався зі старшинами, які й далі противились, як сказали би зараз, «промосковському курсу». І сама поема вельми небезпечна для тодішніх (дедалі більше видається – і нинішніх) владців, бо її прочитання у світлі сучаснішої української історії — 30-х, 50-х, лютих «заморозків» по відлизі й далі — також дає неабияку поживу емоціям і розмислам:
…І нипає помазаником божим
Півправда, півсвобода, півжиття.
І за народом згорбленим та босим
Пильнує без’язике небуття.
З ножів і душ, де голо і де кволо,
В осліпленій сльозами сліпоті
Тікає воля, дух її і слово,
І грає рабство в сурми золоті.
Ніде нікого. Правда горілиці
Лежить в траві і власну лиже кров,
І мочить морду серце у горілці,
І душить душу зраджена любов.
( Підкреслення мої,- О.Б.)
Гебня від літератури й просто гебня глипала на нього з великою осторогою. Що й казати – у ВДІКу був улюбленим учнем «націоналіста» Олександра Довженка. Самобутній актор, ще у студентські роки за роль Івана Орлюка у Довженковій «Повісті полум’яних літ” дістав (віртуально, бо хто б його туди пустив?) золоту медаль на кінофестивалі в Лос-Анджелесі. Сміливий, талановитий, красиво самовпенений. Повернувся до Києва людиною відомою й популярною, і невдовзі став своїм у колі українських шістдесятників.
Його творчість не відала фальшу. Його пристрасть до життя і свободи, що наскрізно проймала поезію, запалювала і випростувала тих, хто цього від себе наче й не очікував.
Прикметно, що про недавню війну Вінграновський теж писав «не так», без пафосу, схваленої «згори» героїзації, запрограмованих почуттів. Зрештою, не так про війну, як про повоєнні роки, що стали його дитинством. У вірші «Спогад про війну» власне про війну, крім як у назві, немає жодної згадки. Але – «… сумні без батька двоє діток цих. На пагорбах, на вицвілім стернищі Одне пасе козу, друге пасе корову…» і «…мати із сапою день при дні На буряках на школу, і одежу, Та на харчі вже грішми заробляє Й поволі старіє щовечора сама…»
Неймовірної сили — «День перемоги», вірш довший час, можна сказати, «заборонений», бо хіба ж так вимагала писати про це партія Леніна-Сталіна?: «…А горе горя ще народить, В порожній вигляне рукав: Стоїть народ мій і народи Із похоронкою в руках…»
Вірші про кохання – це окремо, лише підступишся – і вже ніби злітаєш до хмар і хмаринок, звідки все інше, неймовірне, де обнялися щастя, й печаль, і досмертна любов . Інтимна лірика Вінграновського – монолог тією мовою, що зрозуміла тільки двом, і якщо вона стає нам, читачу, теж зрозумілою – ми з тобою найщасливіші люди у світі:
Коло тебенько я – дивись!
Ходять хмари нехмарним небом,
По воді сон зорі повивсь
Біля тебенько, коло тебе.
……
Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч, у страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.
……
Я знаю: соняшники карі,
І карий грім у гримині,
Та чемодан у автокарі,
І ти, як свічка, в далині.
……
Одійде, і вишневі сади одійдуть,
Одійде, і моя біля тебе пора одійде,
Не одійде, не знаю, але не одійде,
Оте люблене раз на плечі, на щоці, на устах.
……
Відчорніли в саду переспілі пасльони,
Ззимували сніги ув обійми ріки…
Та порожні мовчать на цепах телефони,
Та над ними порожні летять літаки…
……
Я тебе обнімав, говорив, цілував,
Цілував, говорив, обнімав — обнімаю,
Говорю і цілую — сльозою вже став
З того боку снігів, цього боку немає…
Принагідно – історія: мій земляк і товариш, неперевершений паліндроміст Микола Мірошниченко якось розповів, що почув з уст Вінграновського фантастичне зізнання. Один із найвідоміших поетичних творів – «Вас так ніхто не любить, я один…», отой, де «…Дивіться, гляньте: мій — то голос ваш…», за цією версією, адресований Україні.
Вінграновський любив Україну як кохану – віддано, пристрасно і благородно: «Я вас люблю, як сіль свою Сиваш, Як ліс у грудні свій листок останній».
А це в іншому вірші:
Ми стрінулись з тобою на Дніпрі,
Там губи я торкнув твої, Вітчизно,
Там вивірив по тобі пульс любови,
Годинник людства — з стрілками життя…
Правдивий шедевр – іскриста, осяйна поема «Гайавата». Ні, це не переспів чи переклад «Пісні про Гайавату» Генрі Лонгфелло, це могутній піснеспів радісному, відвертому, розкішному українському світові, де любо співіснують горе старе й молоде з молоденьким щастям, де «…дід із прадідом бухика, Душать гроно винограду — Зимувати цілу зиму»; й «Пасе кози над лиманом В сіре вдягнена прабаба. Баба — та копа картоплю Й відганя бджолу від вуха». Де «…над лиманом Чорт зубами тягне хмару, Другий ззаду підпихає», і, нарешті, сам «…Микола Вінграновський, несерйозний чоловік цей, Душить гроно винограду І все плутає на світі!»
Мені дуже хотілося би написати про Миколу Вінграновського-прозаїка . Про його повісті «Кінь на вечірній зорі», «Манюня», «Літо на Десні», роман «Северин Наливайко». Про його «Первінку» й «Сіроманця», що завдяки їм дорослі добрішають, а діти зростають мудрими й хорошими людьми. До речі, Шевченківську премію (1984р.) йому було присуджено саме за збірки творів для дітей — «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівко біля вікна», «На добраніч». (Окрема історія – як ми від Народного Руху намагалися висунути Миколу Степановича на Шевченківську премію 1996р. за книги поезій, але це якось ізгодом розповім).
Мені хотілося би нагадати, про що говорив Вінграновський своїми віршами з дітьми:
«…Ластонько, літа кінець.
Діток твоїх би до хати,
Я научу їх писати:
Небо. Дніпро. Горобець…
Але краще – візьміть і почитайте самі. Собі й своїм діткам чи онукам…
Вінграновського неможливо переказати. Його поезію неймовірно важко цитувати, настільки щільна її емоційна аура. Вінграновського треба читати. Треба слухати його неповторний, дивовижний, магічний голос.
… Двацятирічний Микола Вінграновський написав рядки тихі й мудрі, як голос людини на схилі життя: «Віддаю тобі волю свою, Віддаю тобі силу, доле, І думок незасніжене поле, І незлого себе віддаю…»
Часом я думаю: він міг стати великим Поетом, написавши лише оці два рядочки::
Зоря летить, як молодий Шевченко,
І золоте обличчя у зорі!
Але він залишив кожній і кожному, нам усім і всій Україні усього себе – справжнього, мужнього, ніжного. Він залишив те, що є й буде вовіки одним із Господніх чудес української Поезії.
____________________________________
Довідка: Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 року на Миколаївщині. Навчався у Всесюзному державному інституті кінематографії, учень Олександра Довженка. Кінорежисер, сценарист, актор. Належав до кола українських митців-шістдесятників. Автор десяти поетичних збірок, роману «Северин Наливайко», дев’яти повістей, багатьох оповідань, творів для дітей, режисер (самостійно і в співавторстві) шести художніх та восьми документальних фільмів (серед них – «Довженко. Щоденник.1941—1945). Помер 26 травня 2004 року.
Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
