9 листопада 1976р. в Москві, у помешканні правозахисника О. Ґінзбурґа ( на той час у Києві іноземних журналістів не акредитували) відбулася прес-конференція Миколи Руденка, під час якої він оголосив про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод.
Так постала Українська Гельсінська група. Перша в Україні легальна правозахисна організація.
Компартійно-кадебістську верхівку найбільше вразило те, що заснувала та очолила УГГ людина, що за всіма радянськими мірками була цілком успішною. Робітничого походження (батько – шахтар), талановитий письменник та ще й парторг Спілки письменників, — чого йому, здавалося би, бракувало?..
Після репресій 1972-го, які викосили під корінь активну українську інтелігенцію, здавалося, жоден спротив на теренах України не проросте, принаймні, ще років 15, а то й 20.
Та от минуло два роки, й не кого-небудь, а письменницького парторга виключили з компартії. За критику марксизму-ленінізму. Наступного року – вилущили зі Спілки письменників. Відтоді Руденка вже ніщо не відволікало від правозахисної діяльності: вступив до радянського відділення «Міжнародної амністії», тісно затоваришував з А.Сахаровим, П.Григоренком.
18 квітня 1975р. його правозахисну діяльність гідно «поцінували»: арешт, СІЗО, психіатрична еспертиза… Як учасника війни амністували до 30-річчя перемоги.
Свобода тривала недовго. 5 лютого 1977р. члени-засновники УГГ М.Руденко та О.Тихий були заарештовані. Обох засудили за ст.62 «Антирадянська агітація і пропаганда». Обох — на максимальні терміни: Руденка — до 7 років суворого режиму і 5 років заслання, О.Тихого – відповідно до 10 і 5 років. Провина – написання документів УГГ.
Неформальними очільниками групи після арешту Руденка став Олесь Бердник, а після його арешту – Оксана Мешко. Організація зростала. 14 жовтня 1977р. до Ради Міністрів УРСР надійшло клопотання про реєстрацію Української Гельсінської групи як громадської організації та надання їй офіційного статусу. Важко навіть уявити, який шок це викликало у радянських владців.
Втілту 1978р.УГГ оприлюднила програмний документ «Наші завдання». Уньому йшлося про те, що організація діє на засадах «єдності загальнолюдських і національних прав українських громадян», а своїми першочерговими завданнями вважає захист національних та релігійних прав українців і громадян інших національностей.
У Групі були чітко розподілені функції. Так, Петро Григоренко займався захистом прав кримських татарів, Йосип Зісельс – захистом прав жертв карної психіатрії, Ольга Гейко та Петро Вінс – правами віруючих. Захистом демократичних прав і свобод опікувалися Леонід Плющ і Володимир Малинкович.
Упродовж перших трьох років діяльності УГГ підготувала і оприлюднила сотні правозахисних документів: меморандуми, інформаційні бюлетені, повідомлення про порушення прав людей. Матеріали перевозили з усіма пересторогами до Москви, звідки їх передавали за кордон.
КГБ намагався стежити мало не за кожним кроком правозахисників. Так, у оселі О.Мешко провели з десяток обшуків, навіть садок перекопали, а в хаті навпроти встановили камеру нічного бачення. Порпалися в оселях правозахисників, викрадали документи. Під час передання матеріалів консулові США у Києві був жорстоко побитий і заарештований П.Вінс.
На підтримку україньких правозахисників виступила світова громадськість, найперше – українська діаспора: 1976р. був створений Вашингтонський Комітет Гельсінських гарантій для України. Осип Зінкевич збирав і публікував у видавництві«Смолоскип» ім. В.Симоненка матеріали УГГ українською та англійською. Українці світу почали активно привертати увагу політиків і громадськості світу до придушення правозахисного руху в Україні.
Створився Американський громадський комітет сприяння виконанню Гельсінських угод . Від жовтня 1978р. почало діяти Закордонне представництво УГГ.
З 1979р. за кордоном почав виходити «Вісник репресій в Україні», який редагувала Надія Світлична. Вона ж почала вести на радіо «Свобода» передачі про український правозахисний рух, які, попри технічні перешкоди, що їх чинив КДБ, слухали в усіх куточках України.
22 травня 1978р. до УГГ вступив, перебуваючи на засланні в Якутії, Вячеслав Чорновіл.
За його прикладом у лютому 1979р. про своє членство в Групі заявили правозахисники в засланні: Василь Романюк (майбутній Патріарх Володимир), Ірина Сеник, Стефанія Шабатура, Оксана Попович, Богдан Ребрик, Данило Шумук.
У жовтні того ж року до Групи вступили Зіновій Красівський, Ярослав Лесів, Петро Розумний, Іван Сокульський, затим — Микола Горбаль, Валерій Марченко, Петро Рубан.
1979р. КДБ розпочав справжню війну проти Гельсінської групи.
Терміново фабрикувалися справи: П.Вінсу інкримінували «дармоїдство», В.Овсієнку та Ю.Литвину – «опір міліції», В.Смогителю – «хуліганство», В.Горбалю — «спробу зґвалтування», В.Стрільціву – «порушення паспортного режиму», П.Розумному – «незаконне зберігання зброї», В.Січку — «виготовлення, зберігання і збут наркотиків»…
На членів Групи просто серед вулиці нападали «невідомі», а то й міліція, і жорстоко били. За жінками ганялися нібито ґвалтівники.
Якщо закінчувався термін ув’язнення, тут-таки фабрикувалася нова «справа» — щоб ніхто не міг вийти на волю і продовжити боротьбу.
За час існування УГГ до неї вступила 41 особа. 24 були засуджені за правозахисну діяльність. Вони відбули в таборах, тюрмах, психлікарнях , на засланні загалом 170 років.
У неволі загинули Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко. Наклав на себе руки в переддень арешту Михайло Мельник.
Просто на Різдво, 7 січня 1981р., була засуджена на 6 місяців позбавлення волі та 5 років заслання майже 76-річна Оксана Мешко. Перед тим її утримували в психлікарні – начебто для експертизи – 75 діб.
Звільнившись із таборів, члени Групи зазнавали постійних переслідувань. Їх не брали на роботу за фахом, і вони працювали кочегарами, сторожами, двірниками. Їм щопівроку продовжували адміністративний нагляд. Їх викликали на виснажливі «профілактичні бесіди» до КДБ. Словом, невтомно дбали про те, щоб зробити людське життя нестерпним.
Однак відважні борці за права людини і нації не скорилися. На основі УГГ Вячеслав Чорновіл та брати Горині в липні 1988р. створили Українську Гельсінську Спілку — першу в СРСР політичну організацію. УГС продовжила звитяжну бротьбу за незалежність України й права людини.
Внесок цих чоловіків і жінок у здобутття Незалежності – неоціненний.
Сила їхнього духу величезна.
Їхні життя і боротьба гідні наслідування, шани і пам’яті.
Олена Бондаренко
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
