У ці дні в багатьох українських засобах масової інформації з’являються публікації про Дмитра Прилюка, який народився 8 листопада 1918 року в Божиківцях Деражнянського району. Ще б: адже він очолював факультет журналістики в Київському університеті протягом 1965-1969 і 1972-1982 років, і з його легкої руки прийшли в професію чимало нинішніх українських «акул пера». Й до сьогодні Прилюк для них не лише абстрактний учений, письменник і журналіст, а – їхній особистий спогад, частинка їхнього життя. Я теж належу до цієї чисельної когорти.
Пам’ятаю його з серпня 1973 року, коли серед кількасот абітурієнтів штурмувала стаціонар факультету журналістики в найпрестижнішому столичному університеті. Журналістів тоді готували тільки у Києві та Львові, бажаючих було втричі чи й уп’ятеро більше, ніж 100 місць київського і 75 – львівського стаціонару (хоч функціонували ще заочне і вечірнє відділення), прохідний бал високий. Тож під дверима екзаменаційних аудиторій у червоному корпусі університету пристрасті аж кипіли. Та стихали, як тільки в лунких коридорах з’являвся кремезний сивий чолов’яга. Літ йому було за п’ятдесят, однак, безмежно юним, нам він здавався вже старим. Високий, зсутулений, у мішкуватому, ніби на виріст, піджаку, із закладеними за спину руками, він наче проорював – корпусом уперед – університетський коридор, коли іспити були вже в розпалі. Не помічаючи нікого довкола, поволі переходив з однієї «журналістської» аудиторії до іншої – по-господарськи так, як «Мороз-воевода дозором обходит владенья свои».
Мало не з першої його появи ми зрозуміли, що це – декан факультету журналістики Дмитро Михайлович Прилюк. Хто це сказав, не пам’ятаю – може, й самі вирахували: в дні іспитів до університету нікого не пропускали, крім екзаменаторів і абітурієнтів, а цей чоловік почувався тут дуже впевнено. Хоч нашими, журналістськими, пенатами, як з’ясувалося першого вересня, був жовтий корпус університету – на бульварі Шевченка. Там, на другому поверсі, де був деканат факультету, ми відтепер бачили Прилюка завжди. Серйозний, аж похмурий, він усе так же неквапом пересувався коридорами – не крокував, а саме пересувався, як Антей, що не ризикує відриватися від матінки-Землі. Він не допускав панібратства ні з ким, нависаючи над будь-яким товариством чи аудиторією, як скеля. Чи як яструб на скелі – поважний, спокійний, мовчазний.
Тому якогось близького спілкування між ним і студентами й бути не могло. Трапилося воно аж на п’ятому курсі – 7 листопада 1977 року. Хоч університет, як і всі навчальні заклади, на демонстрації формував свою колону, та іногородніх студентів до цієї місії не залучав – обходився силами співробітників і студентів-киян. Це було дуже по-людськи: адже навчання тоді тривало шість днів на тиждень, і вирватися додому ми могли тільки на канікули і свята. Тож ми за п’ять років так і не побували ні на жовтневому, ні на травневому парадах. І от на випускному курсі вирішили таки піти на демонстрацію. Університетська колона довго чекала своєї черги десь на задвірках біля Хрещатика. День був холодний і вітряний. Ми змерзли, зголодніли і зігрівалися лише співом революційних пісень. Підійшов хтось із викладачів: «А у вас тільки такий репертуар?» «А що вам заспівати?» «Та он Дмитро Михайлович ходить від курсу до курсу, а він любить «Туман яром»». Ой, а ми як любили «Туман яром»! В нашій гуртожитківській кімнаті співали її, як і ще безліч інших народних пісень, довгими зимовими вечорами. І тепер як затягли на холодній листопадовій вулиці – розлого, просторо, самозабутньо: «Туман я-а-ро-о-ом, туман долино-о-ою, туман яром…» – аж скоцюрблена колона розвернулась. А Прилюк покинув якусь групу студентів і притьмом побіг до нас, підтримуючи ще здалеку: «За тума-ано-ом нічого не видно-о…»
«Це моя улюблена пісня», – сказав він потім. «Наша теж», – сказали ми. «Мама моя дуже її любила», – додав Дмитро Михайлович. І ми враз побачили, як подобрішало й розпогодилося його завжди суворе обличчя. Який там яструб – сивий голуб наш декан. А через місяць наш курс готувався до останнього дзвоника. У 1970-х це було основне свято на факультеті – справжній студентський «капусник», до якого обов’язково випускалася довжелезна стінгазета «Слово-зброя». Серед інших приколів і розіграшів ми вирішили провести такий собі іспит для викладачів – з казкових наук. Тоді це було нечуваним зухвальством – запропонувати таке випробування не лише викладачам, а й самому декану! Та я, як майбутній «екзаменатор», пішла домовлятися. Ніхто не відмовив! І Прилюк, недовірливо пробуравивши мене поглядом, згодився також! Побачивши на сцені в ролі студента самого декана, справжні студенти не повірили своїм очам. І навіть неважливо було, про що ми там з ним говорили – зал усе одно ревів від захоплення.
…Я часто згадую Дмитра Михайловича. Не лише тому, що він – наш земляк, і в його рідних Божиківцях, і в районному містечку Деражні його іменем названі вулиці і створений його музей. А тому, що все життя почуваюся пташам з гнізда Прилюкового. Не раз цитую його крилаті фрази: «Факультет журналістики може дати вам знання, але не навчить вас писати», «Хто вміє писати – працює в редакціях, а хто не вміє – викладає в нас на факультеті», «Ми готуємо кадри для всієї України, а вони всі на Хрещатику». Пам’ятаю і одне його судження, що прикро мене вразило: «Ото йдуть ті дівчата в журналістику, а потім вийдуть заміж, народять і – прощай, журналістика!» Не те щоб я намагалася якусь його статистику з цього приводу спростувати, проте – тричі народжувала і вперто поверталася в журналістику, може, підсвідомо і через це також. Щоб не зрадити себе, обрану раз і на все життя професію і людей, які власним прикладом навчали бути в ній людиною завжди.
Світлана КАБАЧИНСЬКА
