Цього дня у 1948р. Генеральна асамблея Організації Об’єднаних Націй ухвалила Загальну декларацію прав людини – доленосний документ в історії людства.
Нині важко уявити, що впродовж цілих епох поняття «права людини» не існувало. Першим документом, у якому закладені основи концепції прав людини, стала Велика хартія вольностей (1215р.), що відобразила права та привілеї вільного населення Англії. В часи пізнього Середньовіччя дедалі частіше лунає думка про невід’ємність окремих людських прав. Уперше ж людське «право мати право» глибоко обґрунтували великі просвітителі Ф.-М.Вольтер і Ж.-Ж.Руссо. Так, Вольтер обстоював природні права людини, насамперед — право на особисту свободу і право на власність. Саме йому належить відомий афористичний вислів:«Свобода полягає в тому, щоб залежати лише від законів». Завдяки Вольтерові постала нова «філософія права», яка нині знайшла своє відображення у терміні «верховенство права». Жан-Жак Руссо у своїй праці «Суспільна угода» обґрунтував невід’ємність прав людини на життя, свободу і власність.
Проте лише через мало не два століття людство проголосило: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах… Кожна людина має право на життя, свободу і на особисту недоторканність…Всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний захист законом… Кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників.…»
Загальна декларація прав людини визначила права людини на свободу пересування та обрання місця проживання; на захист від втручання у особисте і родинне життя; недоторканність житла,таємницю листування; пошук притулку в разі переслідувань; право на власність, громадянство, свободу совісті, думки та релігії; свободу переконань, мирних зборів та об’єднань.
Декларація увібрала не лише напрацювання людської думки, а і мрії людства про життя у світі рівності, справедливості та загального братерства.
10 грудня 1948р. в паризькому палаці Шайо Загальна Декларація Прав Людини була ухвалена. Світ, змучений втратами, стражданнями і лихами Другої Світової війни, покладав великі надії на втілення цього унікального документа в життя держав і націй.
Декларацію розробляли впродовж двох років Комісія ООН з прав людини, до якої входили 18 представників різних країн, національностей та політичних переконань. Очолював її представник Канади, директор Секретаріату ООН з прав людини Джон Пітерс Гамфрі. Редакційний Комітет очолювала Елеонора Рузвельт – відома правозахисниця, дружина Президента США Ф.Д.Рузвельта.
Робочий текст Комісії був підтриманий 40 делегаціями. Утрималися під час голосування 8 делегацій: Білоруська РСР, Українська РСР, Радянський Союз, Чехословаччина, Польща, Югославія, Південна Африка, Саудівська Аравія. Делегації комуністичних держав мотивували свою позицію тим, що, мовляв, Декларація не містить більш категоричного засудження нацизму та фашизму. Е.Рузвельт вважала, що радянські та «підрадянські» делегації насправді виступають проти ст.13, у якій зазначалося, серед іншого, що «…кожна лдюдина має право залишати будь-яку країну, в тому числі й свою власну, та повертатися до своєї країни» та особливо – ст.14: «Кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком».
Загальна декларація прав людини стала основою для ухвалення Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права. Ці три документи склали Міжнародний законопроект з прав людини, який у 1976р. набув статусу міжнародного права.
На основі Декларації діють Конвенція Організації Об’єднаних Націй про права дитини; Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок; Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації; Конвенція про статус біженців; Конвенція про захист прав мігрантів та їхніх родин та багато інших.
На Декларації базуються міжнародні договори, що мають обов’язкову юридичну силу. Країни світу застосовують положення Декларації у розробці національного законодавства. У Конституції України, ухваленій Верховною Радою 28 червня 1996р., також відображені норми Декларації.
У своїй діяльності спиралися на принципи Загальної декларації прав людини правозахисники-дисиденти за часів комуністичного тоталітарного режиму. На жаль, нинішня влада, яка уособлює державу, не лише не забезпечує, а й сама порушує права українських громадян. Тому відоме гасло «За вашу і нашу свободу!» залишається актуальним.
Та й не слід, напевне, сподіватися лише на владу. Взагалі на неї вряд чи варто сподіватися. Свої права ми можемо, повинні — й зможемо — захистити лише власними зусиллями. Про це з відстані майже 70 років мудро нагадує нам леді Елеонора Рузвельт: «Де все ж таки починаються загальні права людини? У невеликих містечках поблизу від дому, настільки близьких і настільки маленьких, що їх не побачиш на жодній мапі світу… І допоки ці права не набудуть сенсу там, вони матимуть мало значення ще будь-де. Якщо громадяни не турбуватимуться про захист цих прав поблизу свого дому, даремні наші сподівання на прогрес у всьому світі…»*
