Сучасники переповідали, що для Євгена Плужника були надважливими поняття спокою й щирості. Їм він залишився вірним до кінця. Тяжко помираючи у в’язничній лікарні на Соловках, поет доручив передати його пальто, ще якийся верхній одяг співв’язням, з котрими товаришував. Санітар згадував, що Плужник у останні хвилини попросив води: «…вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру»…
Євген Павлович Плужник народився 1898р. в с.Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії, в родині дрібного торговця.
Навчався у сільській школі, кількох гімназіях — у Богучарі, Ростові, Боброві.
1918р. родина переїхала на Полтавщину. Євген вчителював у с.Багачка Миргородського повіту. За якийся час вступив до Київського музично-драматичного інституту ім. М.Лисенка. Викладачі одностайно передбачали для обдарованого студента велике акторське майбутнє.
1923р. Микола Зеров запросив Євгена Плужника до Асоціації письменників (Аспис), до якої належали всі «непролетарські», тобто ті, чия творчість не вкладалась у «прокрустове ложе» більшовицьокго реалізму. Згодом Є.Плужник увійшов до письменницької групи «Ланка» (пізніше МАРС — майстерня революційного слова. Групу очолювали Б.Антоненко-Давидович, В.Підмогильний, Г.Косинка. Група вважалася філією ВАПЛІТЕ, тож обиджві організації й були розгромлені як «ідейно чужі».
Перші вірші (російською) Є.Плужник написав під час навчання у гімназії. Дуже швидко перейшов на українську. 1923р. під псевдонімом «Кантемирянин» — від назви рідного села – опублікував у київському журналі «Глобус» українськомовні вірші. 1926р. вийшла друком перща поетична збірка Євгена Плужника «Дні». Через рік – друга (остання) збірка поезій «Рання осінь». Поет підготував до друку рукопис і третьої збірки – «Рівновага» — однак видати її вже не вдалося. Лише 1966р. ці вірші побачили світ у книзі «Вибрані поезії».
Євген Плужник належав до поетів-гуманістів, які не сприймали братовбивчої ідеології «класової боротьби» з її тотальною кривавою ненавистю. Принципам «революційної доцільності» поет протиставляв цінність людського життя, честь, гідність. Отже, становив загрозу ідейній непорушності більшовицького режиму й підлягав ліквідації .
4 грудня у надрах НКВС був підготовлений і підписаний ордер на обшук у помешканні Євгена Плужника та арешт поета. Обвинувальна постанова була готова наперед — за два дні до того. В ній Плужнику Є. П. інкримінувалося те, що він «…є членом контрреволюційної організації, був зв’язаний з націоналістичною групою письменників, вів контрреволюційну роботу. Знав про практичну діяльність організації по підготовці терактів». І підлягає «утриманню в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС».
25 березня 1935р. Євгенові Плужнику оголосили вирок: смертна кара. Пізніше її замінили 10 роками заслання – на Північ. Поета фактично прирікали на смерть, адже витримати жорстокий полярний клімат, жахливі умови тюремних казарм і постійний голод людина з хворими легенями не мала жодного шансу.
До Соловків тяжко хворий поет вже ледве дістався живим. Тут майже постійно перебував у тюремній лікарні. Останнього свого листа дружині – від 26 січня 1936р. — самотужки написати не зміг, лише зробив приписку до надиктованого: «Присягаюся тобі, я все одно виживу!».
2 лютого 1936р. український поет Євген Плужник помер. Через 20 років, під час хрущовської «відлиги», вирок йому було скасовано «за відсутністю складу злочину».
Євген Плужник увійшов би до когорти найталановитіших українських поетів, коли б написав лише поему «Галілей». Це звідси – пронизливе: «Гей, ти, вулице! Пітного м’яса Безбережна, безкрая ріка! Й над усім — два словечки з Тараса І обмитий дощами плакат.»
Ще це: «І Тичина, і Рильський, й Олесь… І нікого-нікого…»
І нарешті – ці рядки, де крізь серпанок романтичної ідеалізації проступає жорстоке пророцтво: « Прийдуть дужі, щасливі люди; А земля така й не така: І машини прекрасні всюди, Й без мозолів кожна рука. І ось сядуть вони на квітчастих луках, І розступиться час. …І в крові, на Голгофі, в муках узрять нас…»
Фантастично талановиті твори, унікальні думки, пристрасні серця і ясні душі, які сконали у крові й муках більшовицької Голгофи… Уявити це відсторонено, споглядально, спокійно – просто неможливо.
Маємо знов і знову робити все, щоб час розступився: невтомно нагадувати про них, геніїв Розстріляного Відродження, у чиїх багатотисячних стражденних лавах – і поет Євген Плужник…
І от – час теперішній. Здавалося би, 120-річчя від дня народження видатного поета має спонукати владу до гідного пошанування його імені та творчості. Однак те, про що зараз ітиметься, гідним пошануванням назвати аж ніяк не випадає.
В центрі Києва, на вул.Прорізній, 15, розташована бібліотека Шевченківського району столиці. Вона була заснована 1948р., переїхала сюди в 1952-му, а від 1992р. носить ім’я Євгена Плужника (поет мешкав і працював у будинку поруч). Книжковий фонд бібліотеки — 59,7 тис. примірників. Щороку — 30 тис. відвідувань.
12 липня нинішнього року, ювілейного і для поета, і для бібліотеки з його ім’ям, нагодився «подарунок»: Національне агентство України з питань державної служби (власник будівлі) своїм листом запропонувало «забезпечити вивільнення зазначених приміщень до 27.07.2018 року (включно)». Жодних боргів з оренди чи комунальних послуг бібліотека не має. Просто приміщення, як це нерідко трапляється, впало у око: в нашому випадку читальна зала виявилася вкрай потрібною для розміщення якогось «Центру оцінювання державних службовців». Тож бібліотека повинна віддати читальну залу, а залу для читачів – вивезти до підвального приміщення. Де ні зберігати видання, ні читати їх неможливо. На постанови Верховної Ради «Про запровадження мораторію на виселення бібліотек» та «Про деякі невідкладні заходи щодо підтримки закладів культури» власник будівлі не зважає.
На захист бібліотеки стала партія «Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна» та її Київська міська організація.
Заступник голови Київської організації «Рідної країни» Павло Аніськович, вітаючи 20 грудня працівників та читачів бібліотеки ім.Євгена Плужника з нагоди 70 –річчя закладу, зазначив, що й надалі політична сила захищатиме книгозбірню від знищення.
Втім агенція з держслужби наполягає на своєму, і далі тримаючи ситуацію в стані невизначеності, а бібліотекарів та читачів – у стані стресу.
