«Мною ціле життя рухає заздрість.
Я заздрив гарним – і став чарівним.
Я заздрив розумним – і став несподіваним.
Заздрив талановитим – і став геніальним».
Сергій Параджанов
Геніальний кінорежисер і сценарист Саркіс Говселі Параджанян, відомий як Сергій Параджанов, створив шедевр світового рівня, чим уславив Україну як батьківщину поетичного кіно.
У жовтні 1964р. на кіностудії імені О.Довженка була завершена робота над фільмом, який, без перебільшення, сколихнув цілий світ. Відомий режисер Емір Кустуріца назвав картину найкращою з-поміж усіх будь-коли створених у світі.
Картина мала назву «Тіні забутих предків» і була знята за однойменною повістю М.Коцюбинського. Автори сценарію — Іван Чендей і Сергій Параджанов. Художник-постановник – Георгій Якутович. У головних ролях: Іван – І.Миколайчук, Марічкa – Л.Кадочникова. Про Івана Миколайчука режисер пізніше скаже: «Він зачарував нас.Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього…»
Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (з них – 24 гран-прі) у 21 країні світу. Метри кіномистецтва Ф.Фелліні, А.Куросава, М.Антоніоні, А.Вайда у своїх захоплених відгуках називали картину геніальною. Під час однієї з церемоній Анджей Вайда піднявся на сцену, шанобливо став на коліна і поцілував Параджанову руку.
С.Параджанов знімав «Тіні забутих предків» у с.Жаб’є та в околицях с.Криворівня Верховинського району на Івано-Франківщині. Саме тут відбувалися події повісті Коцюбинського. Прагнучи передати атмосферу світу, в якому тривала трагічна історія великого кохання Івана і Марічки, режисер мешкав у гуцульській хаті, спілкувався з місцевими людьми, до тонкощів вивчав їхні побут, говірку, звичаї, а головне – їхні неповторні світобачення і світосприйняття, відтворені у переказах, легендах, самому способі життя.
Розповідають, що Параджанов навчав місцевих готувати долму – голубці з виноградного листя, а вони його – варити бануш, робити бринзу. Аби подякувати старій гуцулці за розповідь про те, як вона збирала гриби з Іваном Франком, привіз їй французькі парфуми, чим подивував не лише стареньку, а й мало не цілий край.
Згодом, ділячись спогадами про перебіг зйомок, Параджанов скаже: «Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитий біля вогнища, біля джерела натхнення. Це незвичайний край, який треба пізнавати й вивчати у всій його чарівності».
До речі, про чари: консультував режисера стосовно історії та звичаїв краю останній великий мольфар (цілитель, ясновидець) Михайло Нечай з Верхнього Ясенова.
Написати музику до фільму зголосилися М.Колесса, А.Кос-Анатольський, М.Скорик. Сергій Параджанов обрав Мирослава Скорика. Адже, на переконання режисера, саме він, композитор-«західняк», зможе найяскравіше передати карпатський колорит, створити «геніальну музику» до фільму. Скорик особисто шукав у Карпатах музик, а для належної якості запису десятьох трембітярів разом з їхніми інструментами літаком возили до Києва.
Робота над картиною тривала від 30 травня 1963 р. до 15 жовтня 1964-го. Протягом 1965р. — першого року прокату – стрічку побачили 8 500 000 глядачів. А потім показ «націоналістичної» стрічки заборонили…
Унікальний фільм став поштовхом для піднесення руху дисидентів-шістдесятників. Під час прем’єри в київському кінотеатрі «Україна» 4 вересня1965р. письменник Іван Дзюба, журналіст Вячеслав Чорновіл і аспірант Василь Стус закликали присутніх підвестися на знак протесту проти масових арештів української інтелігенції, що розпочалися за тиждень до прем’єри фільму – 16-28 серпня. Під протестним листом підписалося 140 присутніх. Ініціатори акції зазнали жорстоких переслідувань: Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь», Чорновола – з редакції газети «Молода гвардія», Стуса — з аспірантури Інституту літератури АН УРСР. Сам Параджанов був заарештований (одне зі звинувачень – «український буржуазний націоналізм»). Після звільнення йому заборонили мешкати в Україні.
«Тіні забутих предків» у СРСР було знято з прокату і заборонено для показу.
Шедевр Параджанова – під назвою «Вогняні коні» – тріумфально крокував світом.
В незалежній Україні геніальна картина повернулася до своїх глядачів.
У селищі Верховина є музей фільму.
Олена Бондаренко
