Він був творцем-мучеником у своїй-не своїй державі. Влада завдавала йому
таких моральних тортур, що часом видавалося: єдиний порятунок – втеча у інший
світ. Та щоразу рятувала його й духовно підносила велика, непереможна Любов
– до України.
Олександр
Петрович Довженко народився 1894 р. на
хуторі В’юнище (нині входить до селища Сосниця Чернігівської області) у багатодітній селянській родині.
По батьковій лінії належав до козацтва. Петро Довженко володів чималим
наділом, однак земля була неродючою, а дітей треба було виходити-виростити, тож
наймався на будь-які роботи.
Діток було аж 14, чимало з них рано
повмирало. Про маму Олександр колись напише: «Народжена
для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди»…
Сашко закінчив на відмінно
Сосницьку початкову школу. 1911
р. вступив до Глухівського вчительського інституту. Потайки почав читати українські книжки — українська була для студентів заборонена, бо ж із них «…готували учителів — обрусителів
краю».
Закінчивши інститут, вчителював у
Житомирській вищій початковій школі.
Приєднався до українського
національного руху, зокрема – до підпільної студентської організації «Братство
самостійників».
Падіння царату зістрів радо, бо вірив: «…вже
все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів,
лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян».
«Білобілетник» Довженко на фронт не потрапив, вчителював у Києві, навчався в комерційному інституті, на економічному
факультеті. Вчився абияк – комерція до душі не припала. Та коли за Гетьманської держави у Києві створено було
Українську академію мистецтв, приєднався до слухачів.
Одна зі сторінок біографії, якої Довженкові ніколи не пробачила «влада
Рад»: у 1918-19 р.р. воював у 3-му Сердюцькому полку армії УНР проти
більшовиків. Зокрема, у відомому своєю хоробрістю курені Чорних гайдамаків, які
брали штурмом київський «Арсенал».
Затим переховувався – від тих-таки
більшовиків, від білогвардійців, німців та поляків.
Ранньої осені 1919 р. на Житомир, де Олександр Довженко
перечікував у запіллі, налетіли червоні. Олександр опинився у
концтаборі — як «ворог робітничо-селянського уряду». Визволив його Василь Еллан-Блакитний, письменник і майбутній
член ЦК КП(б)У. На його ж пораду взявся викладати історію та географію в
житомирській школі червоних старшин і вступив до партії боротьбістів, яка
досить швидко приєдналася до більшовицьких лав.
У 1920р. О.Довженко опинився в польському полоні. Тут його «розстріляли»
холостими патронами, пообіцявши наступного разу використати справжні. З полону
втік.
Обіймав посади секретаря та заввіддлом мистецтв у Київському губвідділі
народної освіти, комісара Театру ім. Т.Шевченка.
Впасти жертвою чергової «чистки» Довженкові не дали ті ж друзі-боротьбісти,
швиденько допровадивши до Польщі, де керівником представництва УРСР був
О.Шумський, палкий прихильник українізації та один із колишніх провідних «боротьбістів».
Довженко у Польщі працював керівником
місії з обміну полоненими, згодом був секретарем консульського відділу
торгпредства УРСР у Німеччині.
Почав малювати. З дозволу ЦК КП(б)У та
отримавши стипендію Наркомосвіти УРСР (знову друзі-боротьбісти!) протягом року
навчався у приватній мистецькій школі професора В. Геккеля.
Влітку 1923 р. Олександра Довженка відкрикали до УРСР. Перед тим його
виключили з КП(б)У – за втрату партквитка і приховування цього факту від
всевидющого партійного ока. Сам Довженко пояснював, що, вибувши з партії
боротьбістів, просто не встиг перереєструватися у більшовиків. Проте квитка так і не відновив
і позапартійним залишився до кінця днів: ще одна «провина» перед
радвладою.
З літа 1923 р. Олександр Довженко мешкає в Харкові, тодішній столиці,
де вирувало українське культурне
відродження. Ілюстрував газету «Вісті ВУЦВК», а також книги (найвідоміша робота
– ілюстрації до книги П.Панча «Голубі ешелони»). Близько
зійшовся з літераторами об’єднання «Гарт», яке надихали В.Еллан-Блакитний та
М.Йогансен.
За якийся час мало не всі «гартівці» впали жертвами більшовицьких репресій. Наклав на
себе руки М.Хвильовий, були розстріляні М.Йогансен, В.Поліщук, І.Кулик,
В.Коряк, Г.Коцюба. Дістав розстріл (посмертно!)
В.Еллан-Балкитний, померлий 32-річним від тяжкої недуги серця. Назавжди
внутрішньо надломленими залишилися В.Сосюра і П.Тичина…
Після розпаду «Гарту» О.Довженко став одним із засновників Вільної академії
пролетарськиої літератури (ВАПЛІТЕ), у теоретичному збірнику якої різко
виступив проти спроби нав’язування українським митцям принципів соцреалізму:«Це перший випадок в історії культури, де
стиль «постановляють на засіданні»».Третій «злочин» Довженка проти
всевладної партії: посягання на
ідеологічне «прокрустове ложе», з допомогою якого нівелювалось,
обчухрувалось і нищилося все живе й притомне у царині творчості.
Тим часом у житті Довженка настала ера кіно. Назавжди.
Написав сценарій фільму для дітей
«Вася-реформатор». Юрій Яновський, який тоді працював у Всеукраїнському фотокіноуправлінні
(ВУФКУ), сценарій відкинув. За клопотанням з Москви його таки запустили в
роботу, режисер несподівано відійшов від зйомок, і 1926р. Довженко вирушив до
Одеси – завершувати фільм. Недосвідчений режисер зрештою пішов з майданчика,
але познайомився з оператором Данилом Демуцьким, із яким згодом створив не одну
талановиту стрічку.
1928 р.став знаковим: Довженків фільм-легенда «Звенигора» обернувся справжньою
сенсацією. Часовий період, охоплений
сценарієм – дві тисячі років української історії, від скіфів і варягів до петлюрівців і
більшовиків.
Редактор журналу «Кіно» Микола Бажан
написав про «Звенигору»: «Це — історична симфонія, що рівної їй немає
в світовому кіно. Це зафільмована лірика, епос і філософія, виявлені в образах
такої глибини й значимості, що багатьом не сила до кінця їх розкопати й
зрозуміти».
Олександр Довженко прокинувся
засновником українського поетичного кіно. На додачу — режисером з тавром
«українського буржуазного націоналіста».
Стрічці стоячи аплодували в Парижі, у Великій Британії й Бельгії, Аргентині
й Канаді, США і Нідерландах, Мексиці й Греції.
В СРСР її заборонили. «Розстріляли» вже «свої». Й також – поки що
холостими.
«Недорозстріляний» Довженко зняв «Арсенал». Колишній братчик-самостійник і вояк
армії УНР засудив своїм фільмом Українську Революцію. Фахівці сперечаються
досі, чи Довженко свідомо й переконано став на бік тих, хто знищував Україну,
чи ним керував жах, який вміло культивувала більшовицька влада в душах і мізках
своїх підданців.
Влітку-восени 1929р. Олександр
Довженко знімав свою геніальну «Землю». На білім
полотні екрану вперше постала велика нація хліборобів зі своїми світоглядними
цінностями, символами, мораллю й гідністю.
Четверта «провина» Довженка, озвучена вірнопідданою критикою: ігноруванні класової боротьби на селі, захист
куркульства, ностальгія за минулим, коли більшовиків іще на
селі не розвелося. Газета
«Известия» оприлюднила фейлетон Дєм’яна Бєдного (прототип поета Івана
Беєздомного з булгаковського «Майстра і Маргарити», справжні ім’я та прізвище — Єфім
Прідворов, чию графоманію радянським поетам цілком серйозно пропонувалося взяти
за єдиний взірець ) — «Философы». Згодом у «Автобіографії» Довженко напише:«Радість творчого успіху була жорстоко
подавлена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем’яна Бєдного…Я буквально
посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я
хотів був умерти».
«Землю» шматували по живому,
«виправляли» й «підчищали». Стрічка вижила і, напівжива, 8
квітня 1930 р. вийшла на екрани Києва. 17 квітня її зняли з показу й заборонили.
Тим часом і цей фільм тріумфально крокував екранами Європи.
Венеційські фахівці назвали Довженка «Гомером кіно». У 48 провідних
європейських виданнях з’явилися статті про митця та його шедевр.
Творець, мабуть, не дуже й знав про закордонний успіх свого творіння:
зацькований, він всерйоз обмірковував самогубство.
Погромна вакханалія не вщухала. Сценарій
про «Наполеона полярних країн», великого мандрівника Р.Амундсена «Українфільм»
відкинув. Така сама доля спіткала й інший — про У.Нобіле, будівника дирижаблів
та дослідника Арктики. Справді, навіщо компартії були потрібні такі
герої?
Олександр Довженко піддався (чи зробив вигляд, що піддається): написав
сценарій про будівництво греблі Дніпрогесу — «Іван». Сценарій «не йшов», мабуть, аби скоріше
спекатися, так-сяк завершив за 11 днів. Знімати теж не хотілося, доручив основну
роботу Юлії Солнцевій — дружині й асистентці. Зйомки завершилися під 7
листопада 1932р. У фільмі було багато неприроднього пафосу довкола «індустріалізації», машин і людей, які до тих машин стали ніби
додатками. Фільм брехав. Адже насправді Дніпрогес будували тисячі селян, які,
рятуючись від голоду, наймалися землекопами, працювали, мешкали і вмирали у
нестерпних умовах. Це втямили ідеологи від мистецтва – і взяли на карб Довденкові п’яту страшну «провину» — невіру у «світле майбутнє».
Замість реабілітації, Довженко зазнав іще більших нагінок. «Доброзичливці»
шепотіли у чутливі владні вуха, що режисер зумисне зняв знущальне кіно. За Довженком встановили стеження. Рідних
вигнали з колгоспу: в доносі говорилося, що батько – «націоналіст», «власник» і «церковник»).
Загнаний, замордований, режисер
Олександр Довженко 1934 р. поїхав до Москви,
просити «батька народів», аби той «захистив і допоміг творчо розвиватися».
Відомо, що на відчайдушному листі напівживого Сосюри
«вождь» написав: «Восстановить в партии. Лечить». Про резолюцію Сталіна на
листі «недорозстріляного»
Довженка ми не відаємо.
Існує версія, за якою режисера
відкликано з України навесні 1933-го, аби не побачив на власні очі й не описав
Голодомор. Іще одна: Сталін бридився свого оточення, гидких, навіки зляканих, здатних на все прислужників,
і волів бачити поруч людей із репутацією порядних – це ніби й його, кривавого
тирана, якось мало «ошляхетнювати».
Сталін заходився «приручати» Довженка. Прихильно відгукнувся про його
талант, високо оцінив «Арсенал», замовив «Аероград» — фільм про місто, що
постає серед тундри на радість чукчам – та обдарував орденом Леніна. Не раз викликав для нічних прогулянок і «розмов по душах» (страшно уявити, яку нелюдську напругу мало викликати постійне очікування таких «розмов»!) Нарешті,
диктатор забажав екранного «українського Чапаєва». Над сценарієм фільму «Щорс»
Довженко працював довго і ретельно, впродовж мало не року, сидів у архівах,
листувався з очевидцями. Зйомки тривали два роки й завершилися 1939-го.
З’явився більшовицький фільм на українському ґрунті. Вже першого тижня його
переглянули понад 30 мільйонів людей. Режисер очолив Київську кіностудію, став
депутатом, увійшов до складу президії з присудження Сталінських премій і сам
премію дістав. Позірно – став «політично своїм»…
Після приєднання — за пактом
Молотова-Ріббентропа -Західної України з’явилася історична хроніка
«Визволення». Її показали 11 вересня 1940 р… Але тут-таки зняли з показу — надто різкими були у фільмі
коментарі. Ні, не став «своїм» для катів «український буржуазний націоналіст» Довженко…
Схоже, від нарешті справжнього розстрілу «врятувала» війна. Пішов фронтовим кореспондентом газети «Красная
звезда». Працював над сценарієм фільму «Україна в огні», який компартійні цензори запропонували переписати, в
тому числі – зробивши героя, українця Кравчину, росіянином. Довженко пручався.
30 січня 1944-го Сталін особисто
повідомив режисерові, що його фільм заборонений – як антиленінський і такий, що
пропагує українське замість колективного радянського. Заборонили й самого
Довженка: всім органам цензури було доручено «не публікувати в цивільній і військовій
пресі твори О.Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому
випадку». Це тоді на сторінку Довженкового щоденника вихлюпнувся зойк:«…невже
любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм… в невмінні художника
стримати сльози, коли народу боляче…?»
Великого режисера Олександра Довженка
звідусіль звільнили й виключили. Перевели до Центральної студії кінохроніки, де
під невсипущим оком цензури робив документальні стрічки.
Щоправда, влітку 1945-го поновили на
«Мосфільмі», а Сталін навіть замовив стрічку — про І.Мічуріна (фільм вийшов на
екрани 1949-го). Це був останній фільм, якого митець самотужки завершив.
Довженкова мрія – фільми «Золоті ворота» і «Тарас Бульба» — так і не
втілилася…
«Поему про море» поїхав знімати до
України, аби достовірно показати будівництво Каховської ГЕС. Зазнав чергового стресу,
побачивши наочно, як внаслідок чергового радянського «будівництва століття» зникають
назавжди Великий Луг та інші питомі місця Запорозької
Січі, прадавні
українські села, козацькі церкви, краєвиди, що осявають українську душу
неьесною красою… Стрічку завершувала Ю.Солнцева.
У 1954–1955р.р. режисер закінчив роботу над
кіноповістю «Зачарована Десна». На білім екраннім полотні поставала Україна, за якою
денно і нощно тужив у своїй «прикритій ссилці».
Виникло химерне сподівання: не дали жити – може, хоч померти дадуть удома,
хоч лежатиме у найтеплішій — рідній — землі…
10 жовтня 1956 р. Олександр Петрович Довженко написав розпачливого листа до
президії Спілки радянських письменників України: «Вертатись хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом: давно
колись його одібрано в мене. Великої квартири мені не треба. Тільки треба, аби
з одного бодай вікна було видно далеко. Щоб міг я бачити Дніпро, і Десну десь
під обрієм, і рідні чернігівські землі, що так настирливо ночами почали
маритись мені. З пошаною. О. Довженко».
Так і бачу нажаханого до нестями чиновника від українського радянського
письменства, що мчить коротенькою вулицею Орджонікідзе (Банковою вона
стала майже через 40 років по смерті
Довженка), аби порадитися з цековським начальством, як діяти з листом, що аж
наче пік у руки.
Видко, такі самі нажахані цековські порадилися в себе «нагорі», й з Кремля нараяли
вже нарешті добити. Відповіді зі Спілки Довженко
не отримав…
25 листопада 1956 р. «Гомер кіно», український страдник Олександр
Довженко помер на дачі під Москвою.
Поховали режисера на московському Ново-Дівичому цвинтарі.
Державним коштом, бо грошей на його рахунку в ощадбанку виявилося цілих 32 рублі. «Вічную пам’ять» над домовиною
заспівав Іван Козловський. Грав на скрипці Леонід Коган. Приїхали люди з
України, привезли житнього снопа, яблук та жменьку землі, яку всипали до
могили…
«Прощай, Україно. Прощай рідна, дорога
земле-мати. Я скоро помру, – написав
він незадовго. — Умираючи, попрошу
вирізати з грудей моїх серце і хоч його одвезти і десь закопати на твоєму лоні
під твоїм небом. Прийми його. Воно тобі весь вік молилось…»
У далеких далечах, у чужинецьких
землях і донині тліють серця наших
творців і героїв, мудреців і державців. Серця, що билися всепереможною,
позасмертною Любов’ю до Тієї, чиє ім’я – Україна.
Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи
Томенка «Рідна країна»
