Система всіх розставляє по місцях. І якщо вона хороша — то і результат не змусить себе довго чекати.
Чому одні несуться вперед по життю, як потяг, ніби їх не стосується все те, що гальмує інших? Можна виділити кілька основних причин.
Вони ставлять перед собою цілі. Величезні, недосяжні, далеко ведучі. І потім — рвуться до них, незважаючи ні на що. Створюють систему, яка дає їм можливість рухатися в заданому напрямку, чи користуються вже існуючою, яка довела свою стабільність. Будь це «МакДональдз» або лікарня, де кожен знає, що він повинен робити. Система всіх розставляє по місцях. І якщо вона хороша — то і результат не змусить себе довго чекати.
Вони несуть відповідальність перед собою (не батьками, не друзями, не роботодавцями) за кожен день і все, що було в ньому зроблено і не зроблено. Не картають себе за невиконане, тому що будь-хто може не добігти, не встигнути, не дотягнутися. Зате вони хвалять себе за зроблене: яким би незначним цей крок не був, він був здійснений. Лінь, невміння, боязкість були подолані, навіть якщо це відбулося всього лише раз. Це було, і тому гідно похвали та має бути зазначено.
Вони оточують себе однодумцями та поступово відмежовується від усіх, хто рухається в іншому напрямку. Ті, інші, чудові, милі, розумні та освічені (іноді це навіть друзі й родичі) йдуть не туди й не для того. Їх треба благословити та слідувати своїм шляхом. Інакше вони будуть тягнути на дно, як якір. Вам з ними не по дорозі. І в цьому немає нічого страшного, образливого або несправедливого: у кожного своя дорога.
Вони частіше падають, але швидше встають. Не бояться ризикувати, розуміючи, що всі перемоги побудовані на фундаменті, який спочатку всім здається непевним, небезпечним, непридатним. Більше ризиків — більше шансів перемогти. Ризикувати можуть не всі й ступінь толерантності ризику у всіх різна.
Вони не орієнтуються на думки інших, особливо, якщо це ті, хто йде іншою дорогою. Прислухаються лише до точки зору тих, хто пройшов свій шлях і досяг того, чого мріють досягнути вони: фінансової та психологічної свободи, впевненості в собі, права розпоряджатися своїм часом на власний розсуд.
І, мабуть, найголовніше: вони ділять те, що відбувається в їхньому житті на дві групи подій. В одній групі перебуває те, що вони можуть контролювати (реакцію на власні емоції, плани, швидкість руху, оцінку події, настрій, мову тощо). В іншій знаходяться мільйон явищ і людей, яких вони контролювати не в силах: погода, новини по телевізору, війни та жахи на міжнародній арені, економіка держав, здоров’я і настрій оточуючих людей, думки інших на будь-яку тему. Вони чують все, що відбувається, але фільтрують це, не дозволяючи непотрібному сміттю забивати собі голову, захаращувати її. Вони не беруть участь у безглуздих суперечках, розмовах ні про що, не розносять плітки, не користуються чужими слабкостями та не дозволяють іншим грати на їх нервах для власного задоволення.
Написане — не наукова робота і не тези на тему, як досягти успіху в житті. Це, швидше, експрес-аналіз того, як успішні люди відрізняються від всіх інших і що робить їх успішними. Таких завжди було і буде меншість: для цього потрібна чимала кількість енергії, витраченої виключно в правильному руслі, сконцентрованої на власному зростанні — більше духовному, ніж фізичному.
Ні в школі, ні в інституті таких предметів не викладають. Школа та інститут — це ферма робітників. Там тренують та готують до життя в колективах тих людей, які будуть виконувати доручену роботу за оплату. Платять їм за лояльність, знання, терпіння і працю на користь власників підприємства. І це чудово, адже на цьому стоїть світ. Правда, ці люди не завжди є його штовхачами, підбурювачами спокою, творцями нових технологій, прабатьками неймовірних ідей з подальшим їх втіленням. Але не всі можуть бути скрипалями, кухарями або танкістами. Потрібні й інші руки, які виконують різні та не менш важливі щоденні функції. Тут і вчителі, і водії автобусів, і диспетчери, і програмісти, і продавці, і підсобні робітники в магазині.
Чи може будь-яка людина стати успішною, якщо ще вчора такою не була?
Може. Нехай перечитає хоча б написане вище і почне — неважливо, як повільно проникати у світ успішних і амбітних людей і вчитися у них. Дивитися на них (не на те, в яких будинках вони живуть і на яких автомобілях їздять), слухати, ставити запитання, відвідувати семінари, де вони виступають, читати написані ними книги. Це буде непросто, а часом навіть занадто неймовірно, щоб у це повірити. Але, швидше за все, вони — це реальність, а не химера. І якщо нам хочеться бути хоч в чомусь схожими на них, доведеться вчитися, доведеться змінюватися, доведеться пристосовуватися до нового стилю життя.
А якщо по дорозі виникнуть питання, їх можна і потрібно ставити. Завжди десь поруч є люди, які знають відповідь.
