24 лютого 1734 року Юзеф Потоцький призначив комендантом Кам’янця-Подільського Вацлава Жевуського – представника шляхетського роду і магнатства. Він увійшов в історію як державний і політичний діяч Речі Посполитої. Знаний також як поет, драматург, політичний письменник, теоретик поезії, меценат і покровитель мистецтва.
Як зазначає Валентин Пагор, кандидат історичних наук, науковий співробітник НІАЗ «Кам’янець» у статті”Управлінська діяльність Вацлава Жевуського в Кам’янці-Подільському”, заступаючи на посаду коменданта, Жевуський виголосив промову про необхідність посилення фортифікацій міста. За свій рахунок провів ремонтні роботи фортеці. Частину власних коштів він виділив на утримання військових, які у випадку військової загрози мали захищати місто. Він добре розумів потребу реконструкції фізично і функціонально застарілих укріплень міста. Обіймаючи посаду коменданта, Вацлав Жевуський розпорядився провести інвентаризацію оборонних споруд і визначити перелік об’єктів фотифікації. Було розроблено проект будівництва нових оборонних споруд.
Він доручає поручикку артилерії коронної Яну Вітте (пізніше відомий як Ян де Вітте – комендант фортеці і талановитий архітектор) розробити військово-топографічний план Кам’янця-Подільського 1735 року. Сьогодні план зберігається у відділі картографії Національної бібліотеки Польщі.
Після усунення восени 1922 року за політичними та релігійними мотивами від керівництва Кам’янець-Подільського археологічного музею визначного дослідника Поділля Юхима Сіцінського ця установа опинилась у скрутному становищі. Її керівником був призначений студент Інституту народної освіти І. Стойкевич, який немав жодного досвіду історико-краєзнавчої роботи. Експонати псувались, деякі колекції були розформовані, нові виставки та експозиції не створювались. Щоб покращити стан музею 24 лютого 1923 року був призначений тимчасово виконуючим завідувачем музеєм Іван Любарський – мовознавtць та літературознавець, один із організаторів українського навчально-методичного процесу на Поділлі, активний діяч політики «українізації». На цій посаді він працював близько одного року і завдяки його діяльності вдалось дещо покращити стан цієї культурно-освітньої установи.
Наприкінці 20-х років минулого століття центральна влада СРСР почала стрімке згортання політики «українізації». Улітку 1929 року було заарештовано визначного історика Поділля Юхима Сіцінського, секретаря місцевого наукового товариства при Всеукраїнській академії наук Юхима Філя, колишніх керівників Подільської губернської «Просвіти» Євгена Кондрацького та Антона Шумлянського, професора Інституту народної освіти зоолога Олексу Кожухіва… Всім репресованим інкримінували участь у так званій «Спілці визволення України». І рішенням судової трійки головного політичного управління УРСР 24 лютого 1930 року Юхим Філь був засуджений до семи років позбавлення волі, Антон Шумлянський до п’яти років концтаборів. Ще раніше Євген Кондрацький отримав три роки ув’язнення. Юхим Сіцінський та Олекса Кожухів, враховуючи їх похилий вік, були звільнені, але до активної участі в науковому та освітньому житті міста вони вже не повернулись. Перший згодом виїхав до Києва, другий до Глухова.
24 лютого 1993 року письменнику Володимиру Маняку, уродженцю Волочиського району, присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка (посмертно). Володимир Маняк та його дружина Лідія Коваленко-Маняк – відомі українські громадсько-політичні діячі, публіцисти, журналісти. Одні з перших в радянській Україні почали досліджувати Голодомор. З 1987-го зібрали документи та свідчення. За чотири роки подружжя Маняків зібрало тисячі свідчень. Значну частину з них 1991 року опублікували в книзі “33-й: Голод: Народна Книга-Меморіал”. Це – одна з перших у незалежній Україні серйозних праць про Голодомор.
Володимир Маняк загинув в автокатастрофі 15 червня 1992 року. Його дружина Лідія пішла з життя за півроку. Посмертно подружжю Маняків присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка “за привернення уваги міжнародної спільноти до визнання Голодомору 1932–1933 років в Україні актом геноциду українського народу, участь у вшануванні пам’яті жертв”. У 2005 році Володимир Маняк став лауреатом ордена «Князя Ярослава Мудрого», а Лідія Коваленко-Маняк – ордена «Княгині Ольги» – так само, посмертно.
