Блаженнішого називали українським Мойсеєм.
Патріарх УГКЦ Святослав Шевчук сказав про нього: «Дух Святий уподібнив нашого блаженнішого до дивного і химерного Перебенді, Кобзаря наших днів. І тому ми вже відчуваємо, що «його пісня, його дума не вмре, не загине», вона вже його пережила, вже стала історією».
Предстоятель Української греко-католицької церкви Любомир Гузар народився 26 лютого 1933р. у Львові. Правдиву віру і любов до Бога Любомирові прищепили його батьки – Ярослав та Ростислава. Вони дуже тішилися, коли хлопчик іще в ранньому дитинстві повідомив: «Буду священиком».
Встиг закінчити лише народну школу та перший клас гімназії. Прийшли «визволителі». Вночі батьки дослухалися, по кого приїхали енкаведисти цього разу, вранці дізнавалися, кого розстріляли… На зміну НКВС прийшло Гестапо, затим – СМЕРШ.
Якось – це вже 1944-го – знайомі повідомили, що невдовзі Ярослава Гузара мають запроторити до Сибіру. Родина вночі зібрала такі-сякі речі й виїхала до австрійського Зальцбурга.
Пізніше Любомир жодним словом не нарікав на долю: все сприймав лише як Господню волю. В Зальцбургу закінчив гімназію. Ще під час навчання написав до Малої духовної семінарії, що у Стемфорді, що хотів би там навчатися.
1949р. родина переїхала до США. Любомир вступив до Малої духовної семінарії у Стемфорді. 1957р. був висвячений на священика. Від 1958р. викладав у семінарії.
У 1966р. створилася парафія при осідку Українського Народного Союзу у Еленвілі. Правити запросили молодого священика о.Любомира.
У жовтні 1969р. Гузар вирушив до Риму. Здобув ступінь доктора богослов’я, вступив до місцевого монастиря Св.Теодора Студита у муніципалітеті Ґроттаферрата. На цей час патріархом УГКЦ був Йосип Сліпий, який відбув 18 років у радянських таборах, а з 1963р. оселився в Римі. У 1977р. він висвятив кількох священиків на єпископів – без згоди Папи, оскільки волів зберігати це в таємниці, аби не піддавати ризикові життя священиків, яких планувалося скерувати до України – правити у забороненій радянською владою УГКЦ.
Через 19 років новий Папа — Іван Павло ІІ – розуміючи мотиви дій патріарха Йосипа, підтвердив висвячення Любомира Гузара.
У 1978 Патріарх Йосип призначив єпископа Гузара архімандритом монастиря Студійського Уставу в Кастель-Гандольфо поблизу Рима.
До України Любомир Гузар повернувся разом з усією монастирською спільнотою у 1993 році.
Згодом розповідав, як вразила його картинка на кордоні з українського боку: дев’ятеро жінок несли залізничну рейку, поблизу стояв чоловік із цигаркою й щось їм наказував…
У 1996. Любомир Гузар був обраний помічником кардинала Мирослава Івана Любачівскього. Кардинал на той час дуже хворів, і в грудні 2001р. помер. Синод обрав Любомира Гузара главою Української греко-католицької церкви.
Новий предстоятель у серпні 2005р. переніс осідок УГКЦ зі Львова до столиці.
Під час акції «Україна без Кучми» з Державного комітету у справах релігії передали листа для Всеукраїнської ради церков: мовляв, підпишіть звернення до вірян, аби не протестували проти влади, бо «вся влада від Бога». Листа стали підписувати – всі, крім Гузара. Відтоді владці почали сприймати церкву всерйоз — як самостійну, а не підлеглу владі та її вказівкам.
Блаженнніший Любомир Гузар керував Церковю майже дев’ять років. У 2011р. подав у відставку, пояснивши станом здоров’я.
Кардинал-емерит узявся до створення «Ініціативи першого грудня» – об’єднання інтелектуалів та моральних авторитетів нації.
Був одним з тих стовпів, на яких тримається небо українських чеснот. До його мудрості прислухалися – звичайно, ті, хто хотів це робити. Його висловлювання запам’ятовували – звичайно, ті, хто прагнули сповідувати і сповідували вічні християнські моральні цінності.
31 травня 2017 року Його святість Любомир Гузар вирушив до Господа просити за Україну.
Нам залишилися перлини глибокої мудрості блаженнішого. Вони дуже важливі й потрібні — щодня, щогодини, завжди…
«Ми маємо щось лише тоді, коли прагнемо до чогось величного і чистого. Ми будемо пропащими, якщо думатимемо лише про задоволення власних потреб.
Релігія — це не знання про Бога. Релігія — це зустріч із Богом. Така зустріч може бути лише особиста.
Еліта — це не просто ті люди, які вміють побачити проблему і знайти швидко рішення. Це люди, які вміють дивитися далеко вперед…Треба дивитися далі, значно далі вперед, щоб розуміти наслідки власних рішень. Той, хто дивиться далеко, насамперед зберігає головне — людську гідність.
Ми не є собою тому, що ми когось ненавидимо. Ми мусимо бути собою, перш за все, люблячи один одного, створюючи всередині нашої спільноти, нашого народу це мирне наставлення.
Любов – це є бажання робити добро ближньому… Не можна будувати мир без любові. Як я не бажаю другій людині добра, не люблю її, то як я можу робити з нею мир? Миру не буде.
Ми мусимо перестати боятися, жити в страху. Це залишок радянської ментальності. Чим контролювали нарід? Страхом. Мовляв, «поїдеш на Сибір, підеш до в’язниці»… А тепер ми мусимо не дати себе опанувати страхом. Це є великим завданням.
Пам’ятаєте, яка Божа найважливіша заповідь? Любити Бога і любити ближнього, як самого себе. Чому ми не любимо ближніх? Бо ми не любимо себе. Що значить любити себе? То значить розуміти свою власну гідність.
Моє велике бажання – бути людиною. Багато зустрічаю осіб, але мало серед них людей у повному значенні того слова. Зустрівшись з такою людиною, ви відходите від неї кращі.
Любов до України – це прекрасний слоган. Можна говорити палкі слова про любов до України: це ні до чого не зобов’язує. А любити треба українців, жителів цієї країни – це є любов до України.
Патріотизм, який вчить ненавидіти будь-кого, не є християнською чеснотою. Треба любити своє, бути готовим навіть віддати за це своє життя, але не робити цього коштом іншої людини… Не можна любити своїх, кривдячи чужих. У цьому полягає справжня християнська любов.
У світі було б набагато менше зла, якби всі, хто має владу, розуміли, що в їхніх руках прекрасний спосіб служити іншим людям.
Свобода – це можливість робити добро…»
Підготувала Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
