Родичі втікачів оголошувалися ворогами народу з усіма наслідками.
У червні 1925р. СРСР вкотре посилив вимоги щодо порядку виїзду за кордон. Зарубіжні держави були оголошені «ворожим капіталістичним оточенням». А десятьма роками пізніше з’явився закон, яким фактично імперія серпа і молота самоізолювалася від цивілізованого світу.
9 червня 1935 р. в радянському Кримінальному кодексі поняття «зрада Батьківщині» було доповнене поняттям «втеча за кордон». Такі дії передбачали вищу міру покарання – смертну кару.
Рідні та близькі втікача ставали злочинцями і підлягали жорстоким репресіям. У такий спосіб атмосфера тотального страху згущувалась, а ті, хто сподівався врятуватися від репресій чи нового голодомору, під страхом смерті остерігалися нелегально емігрувати. Додамо, що від 1935р. смертна кара стала застосовуватися до неповнолітніх, які досягли 12-річного віку.
Переважна більшість радянських людей не мала паспортів, а отже, і можливості вільно пересуватись бодай теренами Союзу. Але новий закон поглиблював прірву між усім світом і мешканцями держави, де «так вольно дышит человек».
Варто нагадати, що після жовтневого перевороту більшовицькі керманичі не вважали перебування за кордоном чимось крамольним. Більше того, лікування на «ворожому Заході» вважалося цілком природнім. Наприклад, у травні 1921р. Ленін писав дружині свого заступника О.Рикова (переклад українською наш. – Ред.):«Олексій Іванович залишає враження зовсім хворої людини. Чи не можете Ви його умовити, хитрістю, чи що, змусити, чи самій із ним поїхати? Ну де в Єсентуках у нас добре лікування? Відверта дурниця! Буде хаос, безтолковість, невлаштованість, втома, а не лікування…Він упирається, не хоче до Німеччини. А там 2—3 місяці варті 4-5 у нас. Буде ізоляція, відпочинок, харчування, лікування за наукою суворе… Дуже прошу «вивезти» його до Німеччини і вилікувати серйозно».
Той самий Риков, а також Троцький, Орджонікідзе, дипломат Чичерін, пролетарський письменник Горький і багато інших вождів та осіб, до них, регулярно лікувалися на «ворожому Заході».
І от у 1930-і роки ці поїздки припинилися. Ті, кому вдалося втекти з радянського раю, отримали назвисько «нєвозвращенци» і підлягали карі на смерть.
У вироках не було формулювань на зразок «за втечу за кордон». Замість цього найчастіше фігурувало шпигунство. Найголоснішою втечею за кордон став перехід на бік Японії вночі проти 13 червня 1938р. начальника управління НКВС на далекому Сході Генриха Люшкова. Застосувати щодо нього сувору букву закону радянському судові не вдалося: 1945р., незадовго до приходу Червоної армії, Люшкова застрелили самі японці
26 травня 1947 р. з’явився Указ Президії Верховної Ради СРСР про скасування смертної кари, але в січні 1950р. смертну кару відновили – «за зраду Батьківщині». Після смерті Сталіна закон було скасовано. Але натомість був ухвалений інший – він передбачав за нелегальну еміграцію чималі строки ув’язнення й проіснував до 1990р.
Підготувала Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
