khmelnytsky.com
Ці слова належать видатному українському поету, вченому-археологу зі світовим іменем, публіцисту, одному з керівників ОУН, справжньому патріоту України Олегу Ольжичу, закатованому в концтаборі Заксенхаузен 70 років тому…
Олег Кандиба (Ольжич) має до нашого краю пряме відношення, адже його мати родом із Старокостянтинівщини.
Олег Ольжич. Ще зовсім недавно це ім`я було відоме далеко не кожному в Україні. Проте хвиля відродження української нації, повернення сторінок історії, котрі були десятиліттями заховані, заборонені, зробили своє – сьогодні Ольжича в Україні знає вже багато людей. І на Поділлі також – ЗОШ № 22 у місті Хмельницькому носить його ім`я – у школі є музей.
Світлу пам`ять того, хто переміг «добу, жорстоку як вовчиця», вшановують хмельницькі просвітяни. За матеріалами часопису «Самостійна Україна» та відеотеки фільмів Народного дому «Просвіти» на ХОДТРК «Поділля-Центр» представлені просвітницькі програми про достойника честі Олега (Кандибу) Ольжича.
Олег був сином видатного українського поета-класика Олександра Олеся (Кандиби). Дитина, яка народилася у Житомирі влітку 1907 року, рано виявила свої здібності: вже у 8 років хлопчик почав писати вірші, потім – коротенькі оповідання про тварин (одне з них, «Рудько», нині часто друкується у хрестоматіях для дітей).
На початку 1925 р. Олег став студентом філософського факультету Карлового університету в Празі – одного з найстаріших вузів Європи. Там обдарований юнак захоплюється археологією та теорією мистецтв.
У 23 роки Олег Кандиба здобуває докторський ступінь від філософського факультету Карлового університету за серію праць, присвячених неолітичній мальованій кераміці Галичини та Трипілля.
Перед молодою людиною відкривались перспективи блискучої наукової кар`єри і, хтозна, може, і світова слава попереду. Але вибір кожен робить сам. Олег Ольжич вирішив присвятити життя боротьбі за волю України, як він її розумів, і 1929 року вступив у щойно створену Організацію Українських Націоналістів.
За життя він побачив надрукованими лише дві свої збірки: «Рінь» (1935р., Львів) та «Вежі» (1940р., Прага). Як згадує видатний український прозаїк Улас Самчук, «на відміну від свого батька з його співочою лірикою, О.Ольжич хотів бути маломовним, простим, кам`яним…» і, додамо, Олег завжди вважав: плачем та скорботою Україну не врятуєш. Необхідно виховати покоління, здатне на героїчний вчинок в ім`я нації – аж до загибелі. Один із віршів Ольжича розпочинався так: «О Націє, що над добро і над зло…». Це, по суті, наріжний камінь ідеології будь-якого націоналізму.
О Націє, дужа і вічна, як Бог, –
Не ці покоління холопів,..
Голгофою для українського народу стала Друга світова. Ця війна не могла не стати пекельним випробуванням всіх духовних та фізичних сил і для Олега Ольжича. Вірші писати він не встигав – віддавав увесь свій час підпільній роботі.
Розуміючи, що «гітлерівська ідеологія расистська та людиноненависницька», він ненавидів і комуністичну владу. Організація, що була затиснута у пекельні лещата, змушена протистояти двом тоталітарним режимам; практично неможливо було розраховувати на перемогу. До того ж, два крила ОУН так і не знайшли спільної мови. Вистачало і зрадників, агентів гестапо. Один з таких іуд видав Ольжича. Це трапилося 25 травня 1944 року у Львові, на приватній квартирі на вул. Личаківській, 32. Поет вийшов назустріч катам абсолютно спокійно, ледь помітно усміхаючись. Він тут же був відправлений до Берліна, а звідти – до табору смерті Заксенхаузен.
Його кинули до камери № 14 у спеціальному бункері, так званому Целленбау. Прикували ланцюгами до цементної підлоги в одиночці, яка серед в’язнів здобула славу камери смертників. Короткий ланцюг дозволяє ступити заледве кілька кроків, сидіти чи лежати на твердих нарах темниці. Ослаблене здоров`я підривали холодний бетон і тривожна безвихідь. Коли з Ольжича знімали кайдани, щоб дозволити поїсти чи забрати на допит, важкий ланцюг падав на долівку з таким грюкотом, що це чули в`язні віддалених камер. Непокірного Олега жорстоко катували. Гестапівці прагнули вирвати з нього свідчення про підпільні структури ОУН.
Останній допит почався 9 червня 1944-го. Нічний допит протривав від 20-ї години вечора до 6-ї години ранку наступного дня.
Після цього фатального допиту Ольжича повернули до камери в надзвичайно тяжкому стані. У цій руїні важко було впізнати людину. В`язні в сусідніх камерах перешіптувалися, що наглядачі просто закинули напівпритомне тіло на нари. Після того сусіди Ольжича жодного разу не чули брязкоту кайданів. Не чути було якогось руху з камери й під час обіду. Приблизно о першій годині дня до темниці зайшли наглядачі. Олег Ольжич уже не дихав. О 19.45 його тіло відправили до розжареної печі крематорію.
Ніде у світі немає могили Олега Ольжича-Кандиби. Тільки пам`ятна дошка в Празі на могилі його батька – Олександра Олеся-Кандиби і матері Віри. Віднедавна є пам`ятна дошка йому в Києві.
Прожив він лише 37! Прожив достойно! І як людина він заслуговує найвищої пошани. І ми не маємо права забувати того, хто написав: «Великі ідеї родяться живцем, в муках». Він жив для своєї ідеї – розбудови вільної, щасливої, соборної України. І пам`ятаймо те, що він сказав:
Держава не твориться в будучині.
Держава будується нині!
Голова Хмельницької міської «Просвіти» Зоя Діденко.
