Про цього хлопця повинні знати усі, він на це заслужив. Денису Голодюку, розвіднику з села Червоне, що в Полонському районі, лише 23 роки, але пережите вже зробило його дорослішим за багатьох сивочолих чоловіків. З надзвичайно важкими пораненнями, після кількох десятків операцій він не скаржиться на життя, а думає про майбутнє України. Спілкуючись з ним розумієш, жодні труднощі його не зупинять.
Але про все по порядку. Батько Дениса був військовим, тому хлопець зі школи мріяв про військову кар’єру, хотів служити в елітних десантних військах. І коли отримав повістку, не задумуючись пішов служити в навчальний центр Десна. Після закінчення строкової служби вирішив лишитися в ЗСУ та пішов на військову службу на контракт у 95-ту бригаду, що на Житомирщині.
Коли розпочалися події в Криму, а пізніше і на сході України, українські десантники почали ще ретельніше готуватися до захисту вітчизни. Денис пригадує, як хлопці рвалися в бій, допомагати нашим боронити українську землю від недруга. І вже зовсім скоро, вони отримали таку можливість.
Навесні минулого року бригаду, в якій служив Денис, відправили на Схід.
1 травня хлопці отримали перше бойове завдання – висунутися колоною на околицю Слов’янська. Коли перед походом десантникам видали нові бронежилети 4 класу та кевларові каски, вони зрозуміли, що намічається щось серйозне. Вже 2 травня Денис вступив у бій. Було це на горі Карачун.
«Ми повинні були були зачистити бандитський блок-пост і взяти висоту. – розповідає Денис. – Але сепаратисти влаштували нам засідку. Стріляли кулеметники та снайпери. Це був мій перший бій, зізнаюся, тоді було страшно. Перше поранення отримав мій бойовий товариш, солдат з нашого відділення Антон Магльований. Завдання ми виконали, але потім нас заблокували «місцеві жителі», серед яких чимало п’яних, наркоманів та колишніх зеків. Багато з них викрикували «Росія, Росія»…
Денис каже, що в тих місцях величезною проблемою на той час була відсутність українського телебачення. Багато людей щиро вірили, що українські солдати це фашисти, які прийшли їх вбивати. На висотці, за яку довелося битися Денису Голодюку була телевізійна вишка. Лише коли вдалося її відвоювати, і налагодити передачу українських телеканалів, лише тоді місцеві жителі змогли отримувати об’єктивну інформацію.
Ще в одному бою, який відбувся 13 травня, Денис втратив багато своїх товаришів. По тривозі їх направили на допомогу колоні, яка везла міномети в Краматорськ, і потрапила в засідку. Багатьох українських воїнів вбили. Ті, які залишилися в живих розповідають, що поранених беззбройних бійців чеченці просто добивали на узбіччі…
В скількох боях довелося взяти участь Денису він вже й не підрахує. Але один запам’ятається назавжди. Було це 3 червня. Отримавши черговий наказ від командування Антитерористичної операції хлопці висунулися в напрямок до Красного Лиману. Про серйозність операції свідчила сформована величезна колона з військової техніки, на чолі якої було два танки. Одним із завдань було зачистити блок пост неподалік Семенівки.
Проїхавши близько п’ятиста метрів їх колона попала в засідку. Противник дізнався про плани українських військових та спробував влаштувати їм справжнє пекло. Проти наших хлопців було виставлено близько 1000 добре навчених чеченських бойовиків. Вони били шквальним вогнем з трьох сторін. Денис, як розвідник, йшов попереду. «Вперед, вперед!» – постійно лунала команда. Берегти набої, порадив йому командир Тарас Сенюк та по-дружньому похлопав по плечу. За кілька секунд снайперська куля пробила комбату бронежилет, він загинув на місці. Денис з товаришем відтягнув командира і пішов далі. Команда «Вперед, вперед» лунала далі.
Керівництво боєм взяв на себе командир роти капітан Олег Бутніцький. Ворог зосередив по українських солдатах вогонь артилерії, мінометів, обстрілював з гранатометів. Пострілом з РПО Дениса відкинуло на землю, йому відірвало частину ноги, вище ступні. Потім куля влучила в спину, але врятував бронежилет, потім ще одна в плече. Денис до кінця бою терпів страшенний біль, ще й зміг передати товаришу «ріжки» з набоями.
Як пізніше повідомили в засобах масової інформації в бою під Семенівкою, що є східним передмістям Слов’янська, загинуло 3 українських солдатів, ще 47 дістали поранення… Зі сторони супротивника втрати були більшими в рази.
Лікування
Пораненого Дениса Голодюка доставили в госпіталь до Харкова, де зробили першу операцію. Потім його переправили до Київ. Каже, що в цей момент неоціненною була опіка, яку відчували на собі солдати.
Поранення було настільки важким, що спочатку ніхто не вірив в можливість врятувати ногу Дениса, адже фактично гранатою відірвало більше 4 см. кістки. Українському герою довелося перенести близько 30 операцій, більшість з яких під загальним наркозом. Кілька разів лікарі говорили, що ногу можливо доведеться ампутувати, але усі випробовування хлопець переносив мужньо та ніколи не падав духом.
«Якось до нас прийшла жінка, психіатр, щоб зайнятись нашою реабілітацією, – розповідає Денис. – Але після кількох хвилин спілкування вона сказала, що їй там нічого робити, адже ми ніколи не втрачали духу, жартували, підтримували один одного… Українські десантники добре підготовлені, а після втрат перших товаришів не бояться вже нічого».
Лікуватися та відновлюватися, за словами Дениса, допомагає велика кількість людей, лікарі, волонтери. Серед інших і народний депутат Роман Мацола. Завдяки його зусиллям, а також допомозі волонтерів та української громади Денис пройшов курс реабілітації в Польщі. Була проблема з отриманням статусу Учасника бойових дій, але після того, як він на футбольному матчі поспілкувався з Президентом України Петром Порошенком питання вдалося вирішити дуже швидко. Хоча Денис переживає не лише за себе. Дуже хоче, щоб ті хлопці, які пройшли через пекло війни почували себе потрібними державі, за яку проливали свою власну кров.
Що далі
За бій під Семенівкою Денис Голодюк був нагороджений орденом «За мужність», орденом «Слава і Честь» 3 ст. від Спілки воїнів Афганістану та інші. Нині наш герой продовжує заліковувати свої рани. Слава Богу, нога по-трішки заживає, і Денис розраховує незабаром почати ходити самостійно. Зараз навчається в автошколі, також хоче здобути вищу освіту в одному з вузів. На запитання, що плануєш робити далі, Денис відповідає – я не боюся жодної роботи, готовий служити Україні в будь-якій ролі. Хлопець не розуміє байдужості багатьох українців до свого життя та долі власної держави. Каже, що навчився цінувати найменші дрібниці, такі як, наприклад, можливість напитися чистої води. А багато людей живуть просто без сенсу.
Але це не про Дениса Голодюка. Він вже зараз думає – як ще можна послужити Україні. Десантник створює громадську організацію учасників АТО, допомагатиме хлопцям, які повертаються з війни. Адже повертаючись до цивільного життя, вони зустрічаються з масою проблем – бюрократичних, психологічних, економічних. Денис дуже хоче, щоб Україна, за яку вони боролися – багата, міцна, по-справжньому незалежна – таки відбулася. За це він не боявся ризикувати життям. Заради цього він докладе максимум зусиль в будь-якій сфері, в якій доля дасть йому попрацювати на благо України.
