Зіньків: замок, храми, гончарі та … ковбаса
1001doroga.ru
Прямуючи з Хмельницького до Кам’янця-Подільського, варто відхилитись у Солобківцях від траси на якихось 14 км, аби побувати у старовинному Зінькові. Колись одне з найбільших міст Поділля, а нині просто велике село, добре відоме в нашій області та за її межами. Хто з нас не чув про зіньківських гончарів, зіньківську чорну ковбасу, зіньківське пиво (на жаль, пивзавод, заснований ще 1888 року, тепер розливає лише мінеральну воду)… Але славиться Зіньків ще й своєю багатою історією та пам’ятками старовини. До наших днів тут збереглися дерев’яна Михайлівська церква XVІІІ ст., костьол Св. Трійці 1750 року, деякі містечкові будинки ХІХ ст., а також рештки могутнього замку.
Найперша згадка про Зіньків датується 1404 роком як власність Петра Шафранцева. У 1431 році польський король Владислав Ягайло передав село та його околиці у володіння подільському воєводі Петру Одровонжу. Саме Одровонжі, оселившись у Зінькові, незабаром домоглися для нього від 1458 року магдебурзького права, за яким поселення отримало міське самоврядування і власне судочинство. У середині XV ст. силами зінківських міщан був споруджений замок, який став одним із найважливіших у мережі подільських фортець, що чинили опір татарським навалам.
Від колись могутньої фортеці збереглися лише руїни її найдавнішої частини – південної башти (на висоту одного поверху) та чотирьох казематних приміщень під фундаментом західного муру. Вражає товщина стін вежі – до 3,5 метра! Туристам у Зінькові є що оглянути й крім замку. Надзвичайне враження залишить Михайлівська церква XVІІІ ст. – унікальна пам’ятка дерев’яного зодчества. Витончена красуня-церква вдало розмістилась під схилом одного із пагорбів. У 2007-10 роках його реставрували. Зведений він був у 1769 році на кам’яному фундаменті, дерев’яний, тризрубний, з ґонтовим покриттям. Всередині подекуди ще можна побачити орнаментальні розписи.
Малiївці: куточок Франції на Поділлі
Важко знайти на Поділлі ще один такий палац, який би міг конкурувати з палацом Орловських у Маліївцях по красі, довершеності, витонченості, гармонії. Побудований у 1788 році за проектом французького архітектора Домініка Мерлiньє на березі мальовничого яру ”в стилі Людовика XVI“, з півночі оточений фруктовим садом, із півдня – старовинним парком.В палаці була велика бібліотека, колекція картин, архівні матеріали – все це після 1917 року вивезено до Франції. А тим часом у Малiєвецькому палаці розташувався дитячий санаторій, який діє донині.
Історія Малієвець відома з далекого 1493 року, коли село належало панам Малієвським. У ХVІ-ХVІІІ ст. власники села змінювалися, і в різні часи ним володіли Кавецькі, Пепловські, Туркули, Мархоцькі. Саме у Войцеха Мархоцького Маліївці придбав усередині ХУШ ст. Ян Онуфрій Орловський. З того часу і до революційного 1917-го маєток належав тільки Орловським. У 1788 році граф Ігнацій Орловський будує з тесаних кам’яних блоків величний палац, двоповерховий з північного боку і триповерховий – з південного (такий ефект досягнутий завдяки вибору місця для будови на краю стрімкого схилу). Зовні палац і до нині майже не змінився, й навіть усередині приміщення збереглися деякі інтер’єри з давньою ліпниною та настінним розписом. Чого, наприклад, вартий інтер’єр головної зали, прикрашеної колонами і ліпними, взятими у рамки мотивами в вигляді підвішених на стінах музичних інструментів (ріжки, кларнети, гітари, сопілки…). Біля палацу є старовинний парк, який розкинувся на 17,2 га. Над створенням парку працювали відомі в Європі фахівці – ландшафтний архітектор Діонісій Макклер та ботанік Д.Клігер. Вони створили незабутній ансамбль з терасами, каскадом ставків, декоративними фонтанами, романтичною скелею з водоспадом. І все це майже повністю збереглося. Особливо вражає водоспад. Вода від джерела падає вниз зі скелі заввишки 20 м, прикриваючи своїм потоком входи до двох гротів під скелею. В давнину в цих гротах розміщувалися печерні церкви, від яких дотепер збереглися ніші для ікон. Ще століття тому в нижньому гроті стояла кам’яна статуя преподобного Онуфрія, а згори, на скелі були залишки базиліанського монастиря, який існував тут в ХVІІ-ХVІІІ ст.
Підлісний Мукарів
Підлісний Мукарів – ця назва зустрiчається в iсторичних документах вже на початку ХV ст. Це були королiвськi землi, якi спочатку входили до Барського староства, а потiм з 1665 року склали окреме Мукарiвське староство, до якого входили 7 сiл, i яке давалося в довгострокову оренду на привiлейованих умовах рiзним особам. Так, наприклад в кiнцi ХVIII ст. такою володаркою Мукарiвського староства була Каролiна Гоздська – дружина вiдомого французького авантюриста того часу, адмірала, принца Шарля де Нассау-Зiгена. Пiсля її смертi (1804) та смертi принца Нассау (1808), iмператор Олександр I вiддав Мукарiвське староство в оренду на 12 рокiв (1818-1830) Павлу Бутягiну, секретарю Росiйського посольства у Францiї, який був одружений на прийомній дочцi принца Нассау-Зiгена i Каролiни Гоздської – Єлизаветi Iванiвнi. Вона одержала блискучу освiту в Парижi, в салонi вiдомої французької виховательки панi Кампан i була бiльш вiдома в тамтешнiх колах пiд iменем Фолос. Після 1830 року Мукарiвське староство знаходилося у володiннi Кам’янець-Подiльського кафедрального собору.
Крім надзвичайних власників, Підлісний Мукарів має справжню родзинку – неоготичний костел св. Іосипа Заручника, мурований у 1859-72 роках на кошти парафіян. Ініціатором будівництва був священик Базилій Шах. Освятив костел в 1886 році єпископ Любовідський.
Дунаївці – Подільський Манчестер
Дунаївці – районний центр, що розташувався майже на півшляху з Хмельницького на Кам’янець-Подільський. Вперше Дунаївці згадуються у XV ст. як досить велике село, котре складалося з трьох частин і мало 72 дими. Власниками його тоді були подільські магнати Гербурти, за сприяння яких з XVI ст. набуло розвитку ремісниче виробництво. У 1592 році Єлизавета Гербуртівна, у заміжжі Лянцкорунська, отримала для Дунаєвець магдебурзьке право. У королівському привілеї говорилось: “Позаяк земля подільська постійними нападами татар та інших ворогів плюндрується, внаслідок чого вкривається пустками, дозволяю Є.Лянцкорунській, вдові каштеляна галицького, свій маєток – село Дунаївці – перелаштувати на місто, що відтепер має називатись Дунайгородом, в якому б жителі мали постійний захист та охорону”. Вдруге Єлизавета вийшла заміж за королівського ротмістра Михайла Станіславського і 1597 року подарувала йому свої володіння – Дунайгородські, Калюські, Шатавські. З тих пір Станіславські більше як півстоліття були володарями містечка. У 1605 році король Сигізмунд ІІІ своїм привілеєм підтвердив магдебурзьке право для Дунайгорода, дозволив заснувати там цехи і проводити вже три ярмарки на рік. Була затверджена печатка магістрату з гербом – журавель, що тримав камінь в нозі. Зображення журавля в геральдиці є символом пильності, особливої уваги та обережності. Він мовби стоїть на варті, оберігає всю зграю від ворога. Сучасний герб міста Дунаївці повторює геральдику печатки магістра.
Як не дивно, у Дунаївцях досить непогано збереглися два панських маєтки. Садиба Красінських, відома з гравюри Наполеона Орди, нині стала домівкою для будинку культури. Садибний палац, якщо не рахувати зникнення балкону між колонами, зберігся майже в такому стані, як його намалював у середині ХІХ ст. відомий графік Наполеон Орда. Колишній маєток Завойка теж знайти неважко – нині тут міститься районна лікарня. З часів Завойка збереглися і палац, злегка понівечений часом, і флігель, і залишки садибного парку зі ставом.
Миньковецька держава
Унікальним явищем в історії не лише Поділля, а й України, була т.зв. “Миньковецька держава”, яка існувала наприкінці XVIII– в першій третині ХІХ ст. на значній частині Ушицького повіту, тепер Дунаєвецький та Новоушицький райони. Відвідини цієї місцевості, що включає декілька сіл (Міньківці, Отроків, Притулівка) та мальовничий каньйон Ушиці, цілком «тягнуть» на окрему подорож.
На початку 1780-х роках Миньківці та навколишні села купив Войцех Сцибор-Мархоцький. Пізніше Миньковецький ключ успадкував його племінник Ігнаций (1755-1827). Після того, як у 1793 році Поділля перейшло під владу Росії, Ігнаций оголосив свої володіння незалежною “державою”. Тогочасне суспільство вважало Ігнация Мархоцького “великим диваком”, проте саме він чи не першим у Східній Європі скасував кріпацтво (1801 р.) і створив своєрідний парламент, який приймав місцеві закони. У його невизнаній “державі” була власна влада: законодавча, виконавча, судова. Завдяки старанням Мархоцького Миньківці перетворились на квітуче містечко з чотирма тисячами мешканців, з гарними будинками, лікарнею, садами, фабриками, друкарнею тощо. Не гірше виглядали й села. Мархоцький звелів збудувати чотири резиденції для різних пір року. Найкраща з них була в Отрокові, де було зведено замок в середньовічному стилі. Граф захоплювався міфологією та язичництвом. Щороку 15 серпня всі мешканці “держави” відзначали свято дожинок, яке перетворилось на святкування на честь богині Церери.
На жаль, на згадку про Миньковецьку державу та її власника залишилось небагато. Найбільше у селі Отроків – в’їзна брама до маєтку, господарський двір, огорожа з вежами, що нагадують шахові ладі, флігелі та замкова вежа. Все це височіє над каньйоном річки Ушиця, відкриваючи безмежні простори. Внизу каньйону розкинулося село Притулівка, де теж чимало пам’яток сивої давнини. Тут тобі й печерний скит, й гроти графа Мархоцького, й старовинний триповерховий млин.
Ви ще можете подивитись
Голозубинці Дунаєвецького району
Село Голозубинці розкинулося серед мальовничої природи на пагорбах та в ущелині стрімкої Студениці за 7 км від Дунаєвець. На південно-західному схилі гори, що на околиці села ще в другій половині XVIIIст. був закладений парк площею 21 гектарів з насадженнями дерев і кущів понад 30 місцевих порід. В кінці XIX ст. у Голозубинецького маєтку з’явився новий господар – пан Скибневський. Кажуть, що його він виграв у карти, але не дуже хотів заводити тут собі помешкання. Але що б там не було, пан узявся за повну реконструкцію садиби. У 1905 році будується палац – одно-двоповерхова споруда з оригінальним архітектурним рішенням центрального фасаду та всього комплексу будівель. У східному крилі палацу виділяється псевдобашта, видно ґонтове покриття, яке повністю збереглося до наших днів. У 1916 році закінчуються роботи по впорядкуванню прилеглого парку. Як свідчить викарбу-ваний на пілоні в’їзних воріт напис: «року 1916… зробив проект Сосновський з Варшави, виконав Петро Білий з Голозубинець». Зазначимо, що це досить рідкісний випадок, коли відомі імена головних будівничих палацо-паркового ансамблю. До наших днів, окрім палацу, збереглися деякі господарські будівлі: криниця, величезний льох та елементи паркового ландшафту. Серед останніх – чудові соснова та каштанова алеї, а також липова «альтанка», висаджена на пагорбі вісьмома деревами, які зацвітають по черзі.
Палац у Великому Жванчику
Ще одне цікаве село Дунаєвеччини – всього за 8 км від Голозубинець. Окрасою Великого Жванчика й донині є колишній панський маєток з палацом та парком XIXстоліття. Селом в різні часи володіли Конецпольський, Гумецькі, Ржевуські, а з 1780 року воно перейшло від панів Мержієвських до Ліпінських, потім до Антона Богуша. Біла двоповерхова споруда палацу зведена паном Ігнацієм Хелмінським у 1868 році. Через три роки до палацу добудували триповерхову прямокутну башту-дзвінницю. Згодом пан насадив парк і збудував кам’яний мур, оточуючий маєток.
Готична вежа у Кривчику.
Кривчик – село Дунаєвецького районурозташований на обидвох берегах Тернави. УXIX ст.то буломістечко, в якому мешкало близько 1 500 чоловік, серед яких, крім селян, були ремісники та торговці. Як розповідають старожили, свою назву село отримало від «кривої течії річки», яка петляє серед мальовничих Товтрових гір. На південно-західній околиці, на одному з пагорбів збереглися рештки так званого «городища», – ще століття тому тут стояли руїни кам’яних споруд та валів, можливо, залишки фортеці. Саме на тій горі колись були печери, з якими пов’язують існування тут стародавнього поселення.” Але найвизначнішою пам’яткою старовини, що збереглася до наших днів, є колишня садиба XIX століття, що належала дворянину Михайлу Крупенському.
Михайлівка
Шанувальники історичної літератури дуже добре знають творчість видатного польського письменника, лауреата Нобелiвської премiї з лiтератури 1905 року, автора романів «Вогнем і мечем», «Потоп» та «Пан Володиєвський» Генріха Сенкевича (1846-1916). Але, мало кому відомо, що працюючи над «Паном Володиєвським», романом, дiї якого, вiдбуваються i на Подiллi, Генрiх Сенкевич одне лiто провiв у селi Михайлiвка, що поблизу Кам’янця-Подiльського. Нині це село Дунаєвецького району, буквально за 3 км від Хмельницького шосе.
У Михайлівці, у палацi в готичному стилi, що належав давньому польському роду Маковецьких, письменник жив i працював, навiдуючись до Кам’янця, i користуючись багатим архiвом й бiблiотекою садиби. Тут він змалював головного героя, одного iз героїчних захисникiв Кам’янецької фортецi Юрiя (Єжи) Володиєвського, який був “родом з Подiлля, рiд якого по кровi й костi належав до мiсцевих українських родiв”.
