asiarussia.ru
7 жовтня 1977 р. була ухвалена нова Конституція СРСР. Стаття 45 Основного Закону гарантувала громадянам СРСР право на освіту, яке забезпечувалося, серед іншого, «можливістю навчання в школі рідною мовою», тобто таке навчання ставало необов’язковим. Національні мови остаточно перетворювалися на вторинні, які можна було вивчати у школі чи у виші, а можна було й не вивчати, якими можна було не говорити у державних установах.
Від цього часу було де-факто уконституйована русифікація, що провадилася швидкими темпами на теренах усіх союзних республік. Кількість годин на вивчення національної мови в республіканських школах та інших навчальних закладах стала швидкими темпами скорочуватись, а школярі за заявою батьків «звільнялися» від уроків національної мови та літератури.
Згодом один відомий політик сором’язливо пояснював, що «батьки звільнили його від української мови та літератури, бо у нього була виразка шлунку»(!)
Русифікація цілком укладалася в концепцію «інтернаціоналізму» як основи менталітету «радянської людини». Звичайно, мовою міжнаціонального спілкування могла бути лише російська.
Від 1978 р. на основі цієї Конституції почали ухвалюватися «конституції союзних республік», неодмінною складовою яких були норми, що ними значно посилювалися позиції російської мови.
Якщо влада в УРСР прожогом кинулася виконувати завдання з русифікації, то в деяких інших республіках ситуація відрізнялася. Насамперед тому, що на захист мови батьків став народ. У цьому сенсі заслуговує на велику повагу реакція народу в Грузинській СРСР.
Слід сказати, що представники грузинської інтелігенції завжди відверто виступали проти скорочення шкільних та університетських програм із вивчення рідної мови.
Після затвердження нової Конституції СРСР до партійних органів і редакцій газет почали надходити тисячі листів, автори яких протестували проти русифікації. Зокрема, письмові заяви надсилав до всіх інстанцій академік-мовознавець, автор реконструкції «Витязя у барсовій шкурі» (саме так з грузинської, а не в «тигровій», — Ред.) Акакій Шанідзе.
Грузинські студенти та їхні викладачі розпочали масові протестні акції. Однією з чільних організаторів протестних акцій була студентка Тбіліського університету Тамар Чхеїдзе — донька відомого режисера, на той час директора кіностудії «Грузія-фільм» Реваза Чхеїдзе (нині відома громадська діячка). Разом зі своїми однодумцями вона готувала і поширювала листівки із закликами вийти на масові демонстрації, щоб захистити «деда ена» — материнську мову.
12 квітня 1978р. в Тбілісі почалися масові протестні акції проти русифікації. У них взяли участь студенти, учні технікумів і старших класів шкіл.
14 квітня, в день надзвичайної сесії Верховної Ради ГРСР, на якій мали затвердити нову Конституцію Грузії, від Тбіліського університету до Будинку уряду рушила щонайменше 100-тисячна демонстрація. На чолі колон ішли викладачі вишів, студенти, знані митці. Напередодні з викладачами представники компартії та КДБ проводили «бесіди», нагадуючи події 10 березня 1956 року, коли під час розгону мирної демонстрації загинуло близько 800 людей. Однак відмовити нікого не вдалося.
Учасники протесту несли плакати з гаслами «Материнська мова!», скандували «Грузинська мова-державна!», читали патріотичні вірші, співали патріотичні пісні. Вони відтіснили кордони міліції й відсунули вантажівки, які щільно перекривали дорогу. Депутати передали учасникам акції листа, в якому пропонували погодитися на визнання грузинської мови республіканською, однак лист був урочисто спалений. За наполяганням демонстрантів, була організована трансляція сесії на площу, люди могли почути позицію кожного депутата. Під тиском народу Верховна Рада залишила ст.75 Конституції ГРСР без змін – грузинська мова в республіці зберегла статус державної.
14 квітня 1981р. у грузинській національній святині — храмі Мцхета — відбулася велелюдна Молитва за Грузію і рідну мову. Щороку 14 квітня під стінами храму стали збиратися тисячі людей, які протестували проти скорочення уроків грузинської мови, готували петиції, що їх підписували відомі науковці, письменники, актори, художники – й так аж до відновлення незалежності Грузії. 14 квітня у Грузії відзначають День рідної мови.
Варто нагадати, що загалом в СРСР після Конституції 1977р. процес русифікації набирав шалених обертів. У червні 1978р. ЦК КПРС ухвалив постанову «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках», якою було закріплено знищення національних шкіл. Згідно з рекомендаціями Всесоюзної науково-практичної конференції на тему «Російська мова — мова дружби і співробітництва народів СРСР» (22–24 травня 1976р., Ташкент), тотальне вивчення російської поширилося навіть на дошкільні заклади. Вчителі та викладачі, які переходили на викладання російською, стали отримувати підвищену зарплатню, їх нагороджували й популяризували як «новаторів». Зростали наклади навчальної літератури російською мовою.
Станом на середину 1980-х років у класах з українською мовою навчання перебувала лише п’ята частина київських школярів. Швидкими темпами скорочувалася кількість українських шкіл на всій території УРСР, у тому числі – й у західних областях. На початок тих же 1980-х у Криму й на Донеччині вже не було жодної української школи. Найменші спроби захистити рідну мову в Україні каралася швидко і жорстоко: втрата роботи, виключення з вишу, а то й табори та психушки. Масові антирусифікаторські виступи в Україні не придушувалися. Бо їх просто не було.
Згодом, за «перебудови», постало Товариство української мови імені Тараса Шевченка, активно до відродження рідної мови долучився Рух. Але це були вже інші часи…
Зрештою, чи аж так – інші? Чи можна собі уявити бодай спробу протягнути через парламент,скажімо, тих самих незалежних Грузії, Литви, Естонії закон, подібний до антиукраїнського «закону Колєсніченка-Ківалова?» Чи можна собі уявити, що під час військової агресії 2008р. в Грузії ще більше заговорять мовою окупанта, як це відбувається в Україні на третьому році війни?
У квітні 1978р. грузини показали великий приклад розуміння, що без мови немає держави. Вони дали й нам, українцям, урок любові до рідної мови. На жаль, далеко, ой як далеко не всі його засвоїли. Й влада – насамперед. Вона, влада, так і не стала українською, тож і чекати від неї побудови української України – марна справа. Треба будувати самим.
Олена Бондаренко, Громадський рух «Рідна країна»
