www.calendarium.com.ua
«Бойчукісти» — за радянських часів це було заледве не вироком. Належати до школи монументального живопису, що існувала у 20-30 роки минулого століття й чиїм засновником і натхненником був Михайло Бойчук, вважалося небезпечним. Більшість його робіт була знищена, а його ім’я відродилося з попелу заборон лише за часів незалежності.
Михайло Бойчук народився 30 жовтня 1881 р. в маленькому селі Романівці за 18 кілометрів від Теребовлі, у Королівстві Галичини і Володимирії. Батько — землероб підписувався «Лев» або «Левонтій». Мати Ганна рано померла, батько 1907 р. одружився вдруге. Від першого шлюбу в родині росло семеро дітей: Михайло, Іван, Дмитро, Марія, Тиміш, Катерина та Юлія, від другого народилися Олена та Розалія. Родина мала 14 моргів поля (1 морг – 0,57 га).
Коли по війні згоріла хата, разом із нею згоріли й ранні Михайлові малюнки, тож уявлення про юнацьку творчість майбутнього великого художника ми не маємо.
1898 р. Михайло Бойчук приїхав до Львова, де вступив до малярської студії Ю.Панькевича.
Став членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка, що його очолював Михайло Грушевський. Коштами НТШ та власними митрополита Андрея Шептицького навчався у Віденській, Краківській, Мюнхенській академіях мистецтв. Від 1908-го кілька років мешкав у Парижі, де вивчав творчість Ренуара, Сезанна, Пікассо, заснував українську громаду. Тут, у Парижi, художником заволоділа мрія «зробити мистецтво добром, надбанням народних мас». Так він прийшов до ідей монументалізму і колективної творчості.
Під орудою художника створилася група митців –«бойчукістів» (Микола Касперович, Софія Бодуен-де-Куртене, Софія Налепинська), Хелена Шрамм та інші, які сприйняли ідею колективної творчої праці.
Художники орієнтувалися на мистецтво Київської Русі та Візантії, прагнучи на цих засадах творити нове українське мистецтво. У паризьких «Салоні незалежних» та «Осінньому салоні» вони виставляли свої праці під гаслом «Відродження візантійського мистецтва». Заснована 1909 р. Бойчуком майстерня неовізантійського мистецтва стала початком його творчої школи. У Парижi Михайло одружився з художницею Софією Налепинською.
У 1911–1912 рр. мешкав у Львові. Реставрував ікони у львівському Національному музеї, у Львові, розписував церкву в с. Словіта (нині на Львівщині) створив ікону «Покрова Богородиці», намалював автопортрет. У 1912-14 рр. займався реставрацією в церкві с. Лемеші Чернігівської губернії.
Під час Першої світової війни Михайла Бойчука та його молодшого брата Тимофія як австрійських підданих росіяни заслали до Арзамасу. Брати бідували, сяк-так виживаючи за рахунок підробітків. Коли 1917 р. в Києві почали створювати Українську Академію мистецтв, Михайла Бойчука обрали її професором. Відтоді мешкає у Києві, розробляє метод закріплення фресок Софійського собору, відкриває фрески в Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернігові.
Від 1924 р. М.Бойчук — професор Київського художнього інституту. Бере участь у монументальній пропаганді, оформлює свята, виставки, створює портрети державних діячів для Київського кооперативного інституту, розписує санаторій на Хаджибейському лимані в Одесі, Червонозаводський театр у Харкові. Багато працює і як графік.
Наприкінці 1925 р. в Києві було була створена Асоціація революційного мистецтва України (АРМУ), яка об’єднала бойчукістів. АРМУ заперечувала натуралістичний реалізм, підкреслювала національну самобутність українського мистецтва. Це викликало звинувачення у «спотворенні образів радянських людей та соціалістичної дійсності». Дошкуляла й заздрість «колег». 1931 р. Михайло Бойчук виїхав з Києва: якийся час викладав у Ленінградській академії мистецтв, очолював там кафедру композиції. Втім уже 1932 р. повернувся в Україну, до Харкова.
У листопаді 1926 р. — травні 1927 р. Михайло Бойчук, його дружина Софія Налепинська, учні Іван Падалка та Василь Седляр подорожували Німеччиною, Італією, Францією. Згодом ця поїздка стане приводом для енкаведистів арештувати їх та звинуватити у «шпигунстві» й участі в «контрреволюційній організації».
25 листопада 1936. Михайло Бойчук, Іван Падалка та Василь Седляр були заарештовані. 13 липня 1937 р. їх розстріляли.
11 грудня 1937 р. розстріляли Софію Налепинську-Бойчук – як «шпигунку» і «дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників». Більшість художників-«бойчукістів» спіткала така сама трагічна доля.
Всі монументальні твори М.Бойчука радянських часів були знищені. Bci фрески були заштукатурені одразу після арешту художника. 1952 р. за наказом № 2115 Комітету в справах мистецтв із Національного музею Львова були вилучені та знищені фрески Бойчука. В підвалі Львівської бібліотеки АН УРСР разом з іншими «ідейно шкідливими» творами знищено 14 його творів: «Милосердя», «Сон», «Богородиця з дитям», «Біля криниці» та інші. Львівська художниця Ярослава Музика з 1914 р., коли Бойчук, від’їжджаючи зі Львова, залишив свої ескізи та архів, зберігала його безцінні твори. Вони та частина інших становлять спадок, який свідчить про величезний талант митця.
М.Бойчук залишив учнів і щирих послідовників, які втілили творчі ідеї свого учителя в кераміці, графіці, тканині. Це «бойчукісти» Тимофій Бойчук, Олександр Мизін, Кирило Гвоздик, Антоніна Іванова, Сергій Колос, Оксана Павленко, Микола Рокицький, Віра Бура-Мацапура.
Художній стиль, притаманний «бойчукістам», надихав українських митців-шістдесятників.
Пам’ять про художника цілковито відновлена за часів незалежності. У Києві, Львові, Тернополі, Теребовлі його ім’ям названі вулиці. Також ім’я М.Бойчука носить Київський інститут декоративно-прикладного мистецтва та дизайну. Братам Бойчукам встановлено пам’ятник у їхній рідній Романівці, а в Тернополі засновано обласну мистецьку премію імені М.Бойчука.
Підготувала Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
