beyond.ua
Він був надзвичайно обдарованою особистістю. Історик, етнограф, фольклорист, поет, композитор; перший український енциклопедист.
Його твори, сповнені любові до України, ганили імперські критикани за життя і забороняла радянська влада як «витівки українського буржуазного націоналіста» через десятки років по його смерті.
Микола Маркевич народився у с. Дунаєць (нині Глухівського району на Сумщині), в родині поміщика й колишнього дипломата у Дрездені та Константинополі Андрія Івановича Маркевича. Того самого, чиї предки належали до вищої гетьманської адміністрації XVII—XVIII століть – та доньки таємного радника, графині Анастасії Василівни Гудович.
До п’ятирічного віку мешкав у свого діда в с. Полошках (там-таки, на Глухівщині), затим у прабабусі та тітки П. Скоропадської в Дунайці, з 1809р. — в Сокиринцях, Васьківці, Рудівці (нині Чернігівська область). У чотири роки вільно читав, говорив і писав французькою, російською та німецькою мовами.
З березня 1814р. Микола навчався у приватній школі П. Білецького-Носенка в с.Лапинці під Прилуками. У 1817–1820р.р. – у Благородному пансіоні при Головному педагогічному інституті в Петербурзі. Належав до одного кола з О.Пушкіним, І.Пущиним, А.Дельвігом, Ф.Глінкою, К. Рилєєвим, О.Бестужевим, В.Кюхельбекером.
Перший вірш М.Маркевича опублікував поет В.Жуковський у журналі «Невскій зритель» 1820р. На той час Микола був юнкером Курляндського драгунському полку.
1824р. вийшов у відставку в чині поручника, повернувся до свого маєтку в Україні й за винятком поїздки 1829р. до Москви, вже не залишав його до кінця життя. Одружився з донькою прилуцького поміщика Уляною Ракович, у подружжя народилося п’ятеро синів.
1831р. у Москві вийшла друком перша книжка Миколи Маркевича під назвою «Украинские мелодии. Сочинение Николая Маркевича», що складалася з 36 віршів, присвячених славетній минувшині України.
1840р., знову ж таки у Москві, з’явилися «Народные украинские напевы, положенные для фортепьяно Николаем Маркевичем». Рукописна збірка українських народних пісень і дум з нотами, написаними власноруч М.Маркевичем, так і не була надрукована.
Не можна обійти увагою той факт, що Маркевич був близько знайомий із Шевченком. 1847р. поклав на музику вірш Т.Шевченка «Нащо мені чорні брови». Тарас Григорович присвятив Миколі Маркевичу вірш «Бандуристе, орле сизий». Звертався Шевченко до Маркевича по фахову пораду, працюючи над поемою «Гайдамаки» та над офортами на історичну тематику.
М.Маркевич поставив за мету підготувати і видати першу українську енциклопедію (енциклопедичний словник), аби в ній усі охочі могли знайти історичну, географічну, статистичну інформацію про Україну, біографії видатних особистостей.
Упродовж 10 років написав понад 100 тисяч статей для енциклопедії, систематизував їх в алфавітному порядку в 30 величезних зошитах. Загалом підготував для публікації 11 томів по 600 сторінок кожен. Але позаяк імперські науковці назвали окремі його українські книжки, опубліковані 1836 р. в Москві, «Большой исторический, мифологический, статистический и литературный словарь Российского государства», він, видавши 5 томів своєї «Истории Малороссии», припинив друк.
Та й цього було достатньо: на Маркевича посипалися звинувачення з боку невмирущих шовіністів. У журналі «Библіотека для чтенія», зокрема, його звинуватили в написанні історії «мікроскопічної країни» Малоросії», в якій « … не більш як мільйон населення та сорок тисяч розбійного козацького війська».Літературний критик В.Бєлінський так розлютився, що написав цілу велику статтю «История Малороссии Николая Маркевича». У статті з властивою російським шовіністам істеричністю, коли йдеться про все українське, «передовий критик» стверджував: «Малороссия никогда не была государством, следственно, и истории, в строгом значении этого слова, не имела… История Малороссии — это побочная река, впадающая в большую реку русской истории. Малороссияне всегда были племенем и никогда не были народом, а тем менее — государством…» (Чи не правда, під цим пасажем цілком могли би поставити підписи нинішні російські україноненависники – від «ліберала-демократа» Жириновського до «великодержавника» Путіна? )
Після публікації історичної праці «История Малороссии» упродовж майже 15 років не з’явилося жодної друкованої праці М.Маркевича. Друкувати його знову почали після смерті імператора Миколи І. Микола Маркевич долучився до укладання українського словника зі 45 тисяч слів, а також прислів’їв, приказок, пісень, казок, гетьманських універсалів та інших історичних актів, листів та літописів. Маркевич був відомим колекціонером давніх історичних документів — створив у Турівці великий історичний архів із рідкісними стародруками, історичними манускриптами, гетьманськими універсалами, листами видатних діячів. Архів налічував 12 тисяч рукописів українською, польською, французькою, німецькою, турецькою, татарською, латинською, грецькою, грузинською, вірменською, російською мовами. Тут були документи гетьманів Івана Скоропадського, Кирила Розумовського, Кочубеїв, Гудовичів, підскарбія Андрія Марковича; матеріали з книгозбірні Петра Рум’янцева в с. Ташані Переяславського повіту; бібліотека родичів Іполита Богдановича (400 томів книжок, рукописи) та інші унікальні рукописні й друковані документи.
Згодом колекція документів з історії України XVII–XVIII століть опинилася в Рум’янцевському музеї (Москва), у фонді рукописних колекцій Російської державної публічної бібліотеки.
М.А.Маркевич помер 1860р., внаслідок тяжкої хвороби. Похований у родинному склепі при церкві Всіх Святих, у виплеканому ним саду на березі річки Перевід, навпроти села Турівки Прилуцького повіту.
Крім «Історії…» в 5 томах, Маркевич написав чимало розвідок з історії українського гетьманства та козаччини: «Первая любовь, подвиги и кончина Тимофея Хмельницкого»; «Мазепа»; «Гетьманство Барабаша»; «Про перших гетьманів Малоросійських»; «Про козаків».
До етнографічних праць М.Маркевича належать «Сборникъ малороссійскихъ пѣсенъ»; Южнорусскія пѣсни»; «Обычаи, повѣрья, кухня и напитки малороссіянъ», а також публікації з питань народонаселення, клімату, бджолярства, вівчарства Полтавщини, історичний і статистичний опис Чернігова.
Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
