maidan.org.ua
Я не тебе люблю, о ні.
Люблю я власну мрію.
Іван Франко
Унікальність чи, можливо, парадоксальна закономірність фантастичної невідповідності ідеалу кохання буденності описаного почуттєвого світу, реальному інтимному життю переслідували більшість українських митців. Додаткова колізія цього протиріччя посилена різними романами у їхньому житті, а отже й різними жінками та обґрунтуванням їх місця у власних почуттях і пристрастях. Соломія Павличко добре підмітила й свідомо загострила цю разючу відмінність на прикладі листування Михайла Коцюбинського. Тема їжі й побуту активно обговорюється в листах із дружиною і переривається пристрастними сповідями до іншої коханої жінки. 335 листів Михайла Коцюбинського свідчать, що проблема боротьби і співіснування кохання до Олександри Аплаксіної та прагнення зберегти сім’ю супроводжувала письменника протягом усього життя.
Ще одна особливість — виведення власного «святого» чи «правильного» образу кохання, як його автор розуміє та тлумачить.
Микола Костомаров так розглядав земне кохання: «…це гріх і зло, це спроба замаху на жінку, коли жінка для чоловіка повинна залишатися сестрою». Інакшим є його тлумачення святої любові, яке він наївно навіював своїй нареченій. Відомий історик і громадський діяч у поетичних рядках наводить визначення кохання:
Бог милостивий бачить із неба
Наше безвинне кохання,
Наше кохання чисте, як промінь 36.
Історія стосунків викладача університету Миколи Костомарова та його студентки Аліни Кревської — цьому підтвердження. Після її вінчання та свого заслання, він не ризикнув одружитися на Аліні. Повернувся до неї лише в похилому віці, коли помер її чоловік.
Пантелеймон Куліш своїх коханих вічно повчав правильному коханню. Місія його — просвітити, виховати, а може й перевиховати молодих українських дівчат, що прослідковується в листуванні та стосунках із жінками. Романи з Марком Вовчком, Параскою Глібовою, Лесею Милорадовичевою та Ганною Рентель — це наукові роздуми й експериментування на тему: «Як правильно кохати?». Можливо, той панічний страх перед необхідністю повністю належати своїй пристрасті й почуттям лише до однієї жінки приводив до розриву, часом показово трагічного, як в історії з Марком Вовчком.
Відомий український громадський діяч Михайло Павлик обґрунтовував своє ставлення до Соломії Крушельницької як не «вимогу звичайної любові», а прихильність, яка «вище на усе подібне». В листі до неї він пише: «Я Вас не відречуся ніколи, ніколи! Не дивіться на мою прихильність до Вас як на вимогу звичайної любові до Вас — Боже мене заступи! Я ж знаю, що це може викликати огиду до такого противного мужчини. Моя прихильність до Вас вища на усе подібне, і через те вона зовсім не стане перешкодою в дорозі Вашому майбутньому мужеві» 37.
У контексті теми, яку ми тут аналізуємо, Івана Франка уявити найважче. Абсолютна більшість критиків і дослідників його творчості витворили з нього своєрідного «вічного каменяра», який лупав скалу соціального гніту і несправедливості. Навіть за сучасних умов ідеологічний контекст сприйняття письменника практично не змінився. Переглянуто лише стрижень його домагань із соціального на національний.
А поміж тим, справжній І.Франко зовсім інший. Про нього Михайло Коцюбинський у 1908 році казав: «Людина, яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного. У Франка є прекрасна річ — лірична драма Зів’яле листя». Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розуміння душі людської, що читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поету-лірику, співцеві кохання і настроїв” 38. Власне, не лише зміст, але й історія написання поезій «Зів’яле листя» спонукали як сучасників, так і декого з теперішніх науковців до пошуків предмету поетичної відвертості Івана Франка. Знову наголошую, що тут не досліджуються перипетії поетових закоханостей. Важливо зрозуміти його власну версію сприйняття кохання.
Збагнути бачення його лірики, на мій погляд, допомагає відомий український поет і громадський діяч Микола Вороний, який У 1926 році на сторінках «Всесвіту» у споминах «Перші зустрічі з Іваном Франком» пише: “Він полишив нам томики своїх поезій, з яких особливо збірка «Зів’яле листя» є ліричною драмою його власної душі. І ось тепер я, схиляючись перед пам’яттю свого великого учителя і друга, думаю, що не схиблю тим його пречистого образу, а ще більше, може, приверну до нього очі тих, що високо шанують пам’ять його, коли дозволю собі одну нескромність, виявивши таємницю його життя, про котру глухі чутки давно вже ходили поміж людьми і яку в інтимних розмовах він зробив честь мені повідати. Так. Все своє життя він кохав тільки одну пані, і кохав її платонічно, як Данте свою Беатріче. Не назову її прізвища, а тільки, що під іменем Регіни І.Франко виводить її у своїх поетичних та прозових творах «Лісова ідилія», «Перехресні стежки» 39.
Претенденток на романтичну пані ліричної поезії Франка було достатньо. Для прикладу, Марія Білецька у своїх спогадах переконує, що символ поетового кохання — її сестра Ольга. Лише сам Франко дає остаточну відповідь на запитання про його ідеал кохання, коли згадує: «Фатальне для мене було те, що, вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалека пізнав одну панночку польку і закохався в неї. Оця любов перемучила мене дальших десять літ; її випливом були мої писання „Маніпулентка“, „Зів’яле листя“, дві п’єси в „Ізмарагді“ і ненадрукована повість „Lelum & Роlelum“. Після цього вам буде зрозуміла п’єска „Тричі мені являлася любов“ у „Зів’ялім листю“ 40.
Платонічні почуття поета все більше формують його кохання як мрію, позбавлену конкретного обрису. У тих же поезіях збірки „Зів’яле листя“, на мою думку, звучить квінтесенція Франкового бачення кохання:
Я не тебе люблю, о ні.
Люблю я власну мрію.
Що там у серденьку на дні
Відмалечку лілею… 41.
Ця теза романтичного, неземного змісту почуття поета до жінки, підтвердження якого знаходимо також у названих вище творах, присутня й у статті Михайла Мочульського про І.Франка. Для тлумачення саме небесного призначення кохання дослідник наводить підхід відомого античного філософа: „Платон розказує, що колись“ людина була цілісною і що тільки за кару розірвав бог її надвоє, а кохання — це не що інакше, як власне змагання людини віднайти свою половину. В цій легенді й міститься золоте зерно правди. Кохання ^ вічний пошук одної половини за другою під чарівні тони зачарованої скрипки. Коли половини знайшли себе й поєдналися, тони скрипки затихають. Коли ж людина знайшла свою половину, але не поєдналася з нею, скрипка плаче сумно-тужливо, поки не пірвуться струни і не розіб’ється скрипка…» 42.
Знайти ж свою, богом відведену половину Франкові так і не вдалося. Про дружину він сказав якось прагматично й лаконічно:
«З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більше освіченою, курсисткою» 43
Микола Вороний також традиційно подавався нам апологетом радянської влади, марксизму-ленінізму й оптимістичним рупором нової пролетарської ідеології. Тому в переважній більшості енциклопедичних чи то історико-літературознавчих статтей він завжди згадується лише як автор української версії «Інтернаціоналу» Ежена Пот’є, «Марсельєзи» Клода-Жозефа Руже де Ліля та «Варшав’янки» Вацлава Свєнціцького. Все інше в його творчості було не так суттєво. Однак саме цей «активний революціонер-більшовик» про свої погляди писав: «Ви подумайте, що ж то з мене за есдек (член Української соціал-демократичної партії — ав.) був, коли десь попід грунтом наукового соціалізму (історичного матеріалізму) я таїв у собі глибоко на дні якесь релігійне почуття чи релігійне сприйняття світу, а разом із тим марив про Ніцшевого Ubermensch’а! — горду надлюдину, що відкидає рабську науку християнства, в той же час лишаючись в моральній істоті своїй все ж християнином і скрайнім гуманістом» 44.
Світоглядні й творчі пошуки Микола Вороний розпочинав, за його визначенням, із «поезії молитви своєї власної» та переходив від чорної меланхолії до символізму, від націоналістичної романтики до урбаністичних мотивів. Коли йдеться про сприйняття письменником кохання, то варто нагадати його власні почуттєві переживання. Вже традиційно перше кохання було для героїв цього дослідження вишукано чистим і глибоко піднесеним: «Незабаром по вступі до тієї школи я шалено закохався (7—8 років мавши), а царицею своїх мрій я вибрав маленьку красуню, що вчилася у тій же школі, — Катрусю Вовківну. Багато про цей епізод можна б розповісти… Кохання це тривало кілька літ, переслідувало мене і в гімназії і гарним спомином лишилося в пам’яті на все моє життя, хоч потому я ще багато раз закохувався» 45.
У «Вступній новелі» про себе як, перш за все, романтика Вороний писав: «Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнянопері вальдшнепи — все те, чим так пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитись таким шикарним як леопард…» 46.
У 1903 році Микола Вороний познайомився з Вірою Вербицькою, закохався в неї, і 16 травня відбулося вінчання. Цей шлюб був нещасливим, вже восени 1904 року вони розійшлися. Від одруження залишився син Марко і жахлива трагедія ображеного кохання поета. Можливо, саме тому в його поезії постійно присутні зрада чи страчені надії.
Майже класична історія боротьби кохання і любові простежується в житті іншого українського письменника й драматурга Миколи Куліша.
Дві жінки стали його вічними супутницями: дружина Антоніна Іллівна та Олімпіада Костянтинівна Корнєєва-Маслова. Вони головні адресати епістолярної спадщини Куліша. Так, за підрахунками літературознавців, серед відомих листів драматурга 62 адресовані дружині, а 60 — до Корнєєвої-Маслової. Торкаючись його любовного листування, варто згадати фрагмент листа, написаного весною 1926 року, де письменник дещо жартома та іронічно пише: «Я думаю, що легше написати любовний лист, важче писати (у порядку послідовності):
1. записку про самогубство,
2. вірш,
3. драму,
4. роман,
5. резолюцію (це для мене),
6. і, нарешті, буквар» 47.
Порівняння листів Миколи Куліша до дружини та Олімпіади Костянтинівни показове. Мимоволі прочитуєш цілковито різне ставлення письменника до проблеми інтимного світу людини: побутово-дружня переписка з дружиною перемежовується з романтично-пристрасними листами до Олімпіади. Наприклад: «Вранці, і вдень, і ввечері я думав про Вас і згадав все по порядку. Якщо я доживу до хоча б трошки прихильного віку, я обов’язково напишу поему в прозі (про наше кохання). Це буде прекрасний твір, пропахлий морем, степом, диким маком, весняним дощем, ніжний і сумний до слізної радості» 48.
Можемо до безкінечності перебирати подібні сюжети з історії українського кохання. Творці власних ідеалів кохання-любові, описаних поетичними римами чи прозовими рядками, надуманих, витворених почуттєвим пристрасним світом своєї уяви, поривами власної душі, на практиці зустрілися з іншим — сірим і буденним життям. Ставши авторами своєрідних казок про кохання, вони намагалися переповісти їх у листах, віршах, романах. Але всілякі спроби перекинути надуману феєрію почуттів у реальний світ для когось закінчувалися трагедією, для когось — розчаруванням, а для декого — стійким переконанням, що те бажане, омріяне кохання казковим лише і буває.
«Теорія українського кохання»
Микола Томенко
