Цей дивовижний чоловік належить до митців, яких люблять і пам’ятають, чиї дотепні вислови цитують, чий вихід — на сцену чи в останню дорогу – вдячні глядачі супроводжують оваціями.
Сергій Параджанов назвав його українським Чарлі Чапліном; Микола Зарудний — «найнароднішим серед заслужених і найзаслуженішим серед народних».
У скверику біля театру ім.І.Франка розташований один із наймиліших киянам і гостям пам’ятник: актор присів перепочити на лавці, а біля його ніг умостилась улюблена такса Фан-Фан. До речі, дуже подібний пам’ятник встановлено і в Прилуках, рідному місті Миколи Федоровича.
М.Ф.Яковченко народився 3 травня 1900р. в містечку Прилуки Полтавської губернії (нині Чернігівська область). Батько Федір Іванович був помічником керуючого астраханським рибним промислом, мама Параскева Іванівна займалася домашнім господарством та вихованням дітей, яких у родині було п’ятеро (крім Миколи — брат і троє сестер).
Походив Микола Яковченко з козаків, родина була набожною й патріархальною. З-поміж релігійних свят, яких у сім’ї дотримувалися неухильно, Миколка найбільше любив день св.Миколая – і тому, що іменини, й тому, що добрий Миколай приносив подарунки (щоправда, розбишакуватому хлопчикові й різочки часом перепадали).
1912 року Микола вступив до Другого Прилуцького вищого початкового училища імені Кислих. По закінченні навчання до престижної Першої Прилуцької чоловічої класичної гімназії не вступив – успішність не дозволила. Тож далі вчився у міській єврейській гімназії, де «відмінно» мав лише із Закону Божого та поведінки, проте вивчив грецьку, німецьку та французьку мови й латину, а ще – всерйоз захопився аматорським акторством, до чого виявив неабиякий хист. Мав сильний голос: коли співав у церковному хорі, парафіяни ходили не лише помолитись, а й послухати Яковченка.
У революційні часи Микола Яковченко нібито працював у червоноармійському санітарному потягу. Але часом у вузькому колі демонстрував свої високі царські нагороди – два Георгіївські хрести – й захоплено та зі знанням справи розповідав про військо білого генерала Шкуро.
1918р. відбувся дебют майбутнього актора – на прилуцькій аматорській сцені. Затим була трупа Пилипа Хмари, яка спочатку ставила п‘єси Л.Андрєєва, а з 1919р. перейшла на український репертуар.
У 1920-27р.р. М.Яковченко працював у багатьох театрах – Лубенському, Харківському, Черкаському, Чернігівському, Сімферопольському… 1927р. починає служити в Київському (згодом академічному) українському театрі ім.І.Франка. 1931-го актора запросили до Харківського театру революції. Того ж року одружився, а наступного у Тетяни та Миколи Яковченків народилася донька Ірина.
Актор багато і натхненно працює, грає в усіх спектаклях театру. 1933р., після ролі Вурма у «Підступності й коханні» Ф.Шіллера дістає запрошення від відомого режисера Леся Курбаса до Харківського українського драматичного театру імені Т. Шевченка.
1934р. Микола Яковченко повернувся до Києва. В театрі ім.І.Франка його зустріли з радістю. Лише у виставі «Платон Кречет» за п’єсою О.Корнійчука зіграв 100 разів.
1937р. народилася друга донька Яковченків – Юнона.
Був на радянсько-фінській війні, повернувшися, служив у Київському державному театрі музичної комедії.
Восени 1940р. доля знову привела М.Яковченка до театру Франка. Під час Другої світової з «франківцями» брав участь у поїздках фронтових театральних бригад.
Звання заслуженого артиста отримав 1943р., народного – 1970-го.
Микола Яковченко зажив слави неперевершеного комедійного актора, створивши незабутні образи у фільмах «За двома зайцями», «Вечори на хуторі біля Диканьки», у спектаклях «Фараони», «В степах України» та багатьох інших.
Про нього казали: «Сонячний», проте його особисте життя було далеко не безхмарним. Рано померла дружина, згодом – старша донька. Молодша, актриса театру І.Франка, дбайливо опікувалася батьком і дуже засмучувалася, що він здружився з оковитою…
Помер Микола Федорович 1974р. від перитоніту, під час операції. Рушаючи до операційної, промовив: «Клоун іде на манеж». Це була його остання фраза…
Олена Бондаренко,
Громадський рух «Рідна країна»