Оксана Яківна Мешко – людина Спротиву. Людина, яка є прикладом самовідданої боротьби з радянською Імперією Зла, за права людини і нації.
Оксана Мешко народилася в Старих Санжарах на Полтавщині, у хліборобській родині, що сягала корінням славетної козацької давнини. Тоталітарна більшовицька система оголосила війну дівчинці, нищачи її рідню. У спогадах «Між смертю і життям» О.Мешко згодом напише: «Весною 1920 року військовий червоний загін зганяв до волости людей на сходку. В покару за невиконання продподатку брали заложників. У число заложників потрапив і мій сорокалітній батько Яків Мешко… Розстріляли батька в Харкові, на Холодній горі, у грудні 1920 року (так було зазначено в довідці). По арешті батька розпочалося переслідування місцевою владою рад нашої родини і родичів – незаконні реквізиції продуктів, худоби, господарського реманенту…».
За якийся час місцевий активіст убив 17-річного Оксаниного брата Євгена. Рятуючись від переслідувань, сестри — Оксана, Віра та Катерина — і брат Іван розбрелися світами.
1927р. Оксана вступила на хімічний факультет Інституту народної освіти в Дніпропетровську. Гуртожитка не давали, стипендії теж. Кілька разів виключали — як «доньку ворога», а вона вперто домагалася поновлення. До комсомолу не вступила. Інститут закінчила 1931р.
Вийшла заміж за викладача Федора Сергієнка, колишнього члена Української комуністичної парті (боротьбістів), яку більшовики знищили.
Заарештовували й Федора Сергієнка. Синів, Євгена та Олександра, народжених у 1930 та 1932 роках, Оксана піднімала у страшні роки Голодомору і в розпал сталінських репресій.
Коли 1935р.чоловіка заарештували вдруге, Оксана неймовірними зусиллями домоглася перегляду справи, й Федора через 9 місяців в’язниці звільнили. Проте на роботу ніде не брали, тож виїхав на Урал.
Оксана залишилася з двома малими дітьми та хворю мамою. Сталінська коса викошувала рідню. 1936р. був заарештований і зник «без права переписки» її дядько Олександр Янко. 1937-го «за агітацію» розстріляли двоюрідного брата Євгена Мешка. Тоді ж у Харкові був заарештований другий дядько – Дмитро Янко, чия доля так і лишилася невідомою.
1937р. Оксану Мешко звільнили з роботи – формально «за скороченням», насправді – як родичку «ворогів народу». Переїхала з дітьми до Тамбова, де оселився чоловік. На початку війни загинув під бомбами 11-річний синок Євген. Чоловіка забрали до війська. Оксана лишилася в чужому краю, без засобів до існування, з маленькою дитиною …
У травні 1944р. Оксана Мешко оселилася в Дніпропетровську. Невдовзі прийшов з війни скалічений чоловік. Родина переїхала до Києва. До неї приєдналася старша сестра Віра, чий син загинув у лавах УПА. Якось Віра вийшла на вулицю й не повернулася. «Мої турботи про сестру, елементарне людське ставлення до людини в біді вирішило трагічний напрямок моєї долі, долі мого 13 і піврічного сина і беззахисної старої матері. 19 лютого 1947 року на Львівському майдані серед дня три чоловіки в білих кожухах силоміць запхали мене до легкової машини і привезли у внутрішню тюрму КГБ на Короленка, 33. Пред’явили ордер на арешт і після знущальної процедури «особистого» трусу загнали в бокс, місткістю в одежну шафу, але вищу, темну, із зачиненою кватиркою вгорі і маленькою електролампою.Далі перший допит, потім тюремна камера, темна сира одиночка», — напише Оксана Яківна у своїх спогадах.
Оксану та її сестру Віру звинуватили – не багато й не мало – у підготовці замаху на на першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова. Катували, не давали спати. Якщо мимохіть засинала, кидали «…в холодний підвал і забирали верхній теплий одяг. Карцер без ліжка і «тюфяка», пайок – 300 г. хліба і двічі окріп. Часом за дрімання саджали в бокс, де швидко бракло повітря, і я непритомніла…»
Попри всі знущання, Оксана Мешко не підписала сфабрикованих слідчими «щиросердих зізнань».
Згідно із заочним вироком ОСО («особоє совєщаніє») МГБ СССР сестер засудили до 10 років таборів.
Оксана оголосила сухе голодування, вимагаючи законного побачення з мамою та сином. Через сім днів надали. «На кількаразове питання сина Олеся, на скільки мене засуджено, відповіла аж на кінець побачення. Олесь протяжно вимовив: «десять років», а тоді раптом голосно заплакав; мама рвонула двері до кабінки, що була нашим бар’єром, я розчинила двері і в тісних сутичках сплелись ми в обіймах утрьох, в розпачі і сльозах….» ).
Не дозволивши взяти теплий одяг, Оксану етапували до Ухти (Комі АССР).
42-річна жінка опинилася в кар’єрі – добувала і вантажила камінь: «Вже не було ні гострого розпачу, ні страху, ні туги за рідними, за дітьми своїми. Був тільки голод і була втома і той повільний стан переходу в духовне небуття через всепоглинаючу апатію».
1954р. О.Я.Мешко комісували як хвору. У червні 1956-го дісталася Києва. На той час мама вже померла. Син Олесь, 24-річний студент, ледве виживав у кімнатці площею 4.5 кв. метра.
1956р. Мешко була реабілітована. 1958-го отримала кімнатку на 12 метрів. По смерті чоловіка оселилася із сином у приватній садибі на вул.Верболозній, 16. Почали помалу будувати хатину.
«Відлига» породила новітніх борців. Люди, як по ковток повітря, ходили на літературні вечори, збиралися «біля Шевченка». Залунали пісні у виконанні хору «Гомін» Л.Ященка. Покликав до себе приватний етнографічний музей І.Гончара. З’явилися зшитки «Самвидаву». Кияни зачитувалися працею І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». 22 травня 1964р. відродили традицію вшанування пам’яті Тараса Шевченка в день його перепоховання.
Перший сигнал «органів»: 25 серпня 1965р. було заарештовано понад 20 людей. Почалося збирання підписів на захист арештованих.
22 травня 1966р. з постамента Шевченкового пам’ятника Поетові твори читав студент-медик Олесь Сергієнко. Затримали на 15 діб, виключили з інституту. Працював шкільним учителем малювання та креслення, після виступу на похороні вбитої гебістами художниці Алли Горської «викинули» і звідти.
2 червня 1971р. в оселі Мешко відбувся перший обшук. Усе, що здалося підозрілим, люди з «контори» забрали. Оксана Яківна написала протестного листа до Президії Верховної Ради та КГБ.
На початку 1972р. заарештували І.Світличного, В.Чорновола, Є.Сверстюка й кількадесят інших дисидентів. Кого не заарештували – виключили з вишу чи звільнили з роботи, вилучили з квартирної черги, «розсипали» книжки у видавництвах.
12 січня 1972р. був заарештований хворий на сухоти Олесь Сергієнко.
22 травня того ж року Оксану Яківну, яка йшла з букетиком до пам’ятника Шевченкові, брутально схопили просто серед вулиці, вкинули в машину і привезли до КГБ – на допит у справі Олеся…
Захищаючи власного сина, Мати стала на захист прав усіх, хто потерпав від радянської системи. Складала тексти заяв для політв’язнів, шукала можливості допомогти родинам…
1 серпня 1975р. в Гельсінкі лідери європейських держав, США та Канади підписали Прикінцевий акт Наради з питань безпеки та співпраці в Європі, який зобов’язував радянську владу дотримуватися Всесвітньої декларації прав людини.
12 травня 1976р. була створена Московська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод.
Оксана Яківна згадувала: «До мене прийшов у 1976 році, восени, Микола Данилович Руденко зі своєю дружиною Раїсою з пропозицією вступити до Української громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод. «А решта групи хто?» – питаю. Він каже: «Оце я, а ви будете друга… Ми тілько складаємо з вами серцевину. Буде більше»… Я згодилася. Я стала другою».
Зі спогадів відомого правозахисника Василя Овсієнка: «…9 листопада 1976р. року радіо «Свобода» повідомило, що Микола Руденко на прес-конференції на квартирі Олександра Гінзбурґа в Москві (у Києві не було акредитованих іноземних журналістів) оголосив про створення Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод – через дві години у вікна його житла в Кончі-Заспі під Києвом, де ночували його дружина Раїса Руденко й Оксана Мешко, полетіла цегла.Жінки затулялися ковдрами й подушками, і все ж таки Оксана Мешко була поранена в плече. Так КГБ – досі жартує Микола Данилович Руденко – відсалютував на честь створення УГГ».
Українська Гельсінська Група збирала й оприлюднювала факти порушень прав людини в Україні. Це була праця вкрай потрібна – і вкрай небезпечна, адже вона розхитувала, здавалося би, незрушні мури тоталітарної системи.
На початку лютого 1977р. заарештували М.Руденка та О.Тихого. У квітні – М.Матусевича та М. Мариновича. У вересні – Г.Снєгірьова, у грудні – Л.Лук’яненка.
Чотирьох членів УГГ замордували в радянських таборах: О.Тихого, Ю.Литвина, В.Стуса, В.Марченка. Вкоротив собі віку перед арештом М.Мельник. 24 члени Групи провели загалом 170 років у таборах, тюрмах, «психушках», на засланні.
Нового голову УГГ було вирішено не обирати, але фактично групу очолила Оксана Мешко.
Після арешту засновників УГГ Оксана Яківна опинилася під залізобетонним гебістським пресом. «Я одна зосталась, як на белебні, як більмо в оці КГБ, тож зазнавала страшного тиску від органів. Постійні труси, ловили мене на вулиці,примусово саджали мене в машину, везли до КГБ, знімали з мене допити і намовляли облишити цю справу, попереджали, що скінчиться це погано», – розповідала Оксана Яківна («Свідчу»). Але «Я вже не тільки нічого не боялась, але вважала, що це мій громадянський обов’язок і моє призначення».
У червні 1980р. О.Я.Мешко вкинули до психіатричної лікарні ім.Павлова. Два місяці «обстежували», поклавши до палати з хворими людьми. Однак підлий задум з «примусовим лікуванням» провалився: лікарі «Павловки» не визнали її психічно хворою,
12 жовтня 1980р. в будинку Оксани Яківни – черговий обшук. Наступного дня по неї прийшли. Після виснажливих, знущальних допитів, іще однієї невдалої спроби визнати психічно хворою, на Різдво 1981р. О.Я.Мешко судили. Вирок: 6 місяців ув’язнення і 5 років заслання — за «антирадянську агітацію і пропаганду». 108 діб етапували до селища Аян, на березі Охотського моря — сподівалися, що не витримає…
Оксана Яківна витримала і етап, і саме північне страшне заслання. Повернулася додому наприкінці 1985р. На запрошення українців діаспори вирушила до Австралії – оперувати очі. Численні виступи у Австралії, США, Канаді, зустрічі з українцями…
Від початку 1989р. Оксана Мешко – одна з лідерів Української Гельсінської Спілки. За її ініціативи був створений Український комітет «Гельсінкі-90». У жовтні 1990р. вийшла на голодування, щоб підтримати студентську «Революцію на граніті»…
2 січня 1991р., внаслідок інсульту, О.Я. Мешко померла.
Менше ніж через рік постала незалежна Україна, за яку велика правозахисниця боролася ціле життя.
Її називали Козацькою Матір’ю. За словами В.Овсієнка: «…на далекому Уралі, в лютій неволі нам теплішало на серці, коли згадували ми, що є в нас така невсипуща, усіх любляча і невмируща наша Козацька Матір».
Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
