Для кожного Бакота – це щось своє. Хтось просто спускався, чи підіймався стежкою до монастиря, або з наметами відпочивав на березі неподалік, чи повноцінно замовляв екскурсії і намагався вивчати її історію. Зазвичай Бакоту «продають» розповідаючи легенди і різні історії про відьмацтво і релігію, голоси немовлят і спокійне життя. Тарас Горбняк, представник національного парку «Подільські Товтри» каже, дуже часто розповідають те, чого немає і не було. А знає він про усе не з переказів, а з життя, адже родом із затопленого села і ще досі пам’ятає, як все відбувалося насправді. Отже, п’ять фактів про Бакоту, від Тараса Горбняка, які не розповідають, або перекручують, екскурсоводи.
Факт 1: Бакота – це центр… відьмацтва?
Колись у селі Бакота жив досить освічений поміщик Шиманський. Він не просто був власником багатьох земель та територій, але й був грамотний, що на той час було рідкістю. Поміщик умів писати і записував різні легенди, перекази. Згідно із його переказами, які писані ще в кінці ХІХ століття, Бакота вважалася однією із центрів відьмацтва. Тобто, з роду до роду передавалися традиції як, наприклад, когось закохати, як щось поробити, навіть використовуючи місцеві трави, а люди тоді були знавцями трав.
“Навіть є такі відомості, що для того, щоб отруїти одну з королев в Польщі, за досвідом ішли в Бакоту. Я це можу пояснити наступним чином. В давні часи люди це використовували як для лікування, так і для привороту, чи навпаки, відвороту. Тому що люди мали захист тільки в природі. Це не міф, а лише версія, про яку відомо із записів поміщика Шиманського”, – каже Тарас Горбняк.
Факт 2: Дністер не топив жодної хати у Бакоті
Це якщо говорити про природні сили, а не про втручання людини. Бакота – це село, яке мало ідеальне розміщення звідки й отримало репутацію «місця сили». Село було розташоване посередині долини, на горбі висотою метрів п’ятнадцять-двадцять. Так високо води Дністра, навіть коли він розливався, ніколи не піднімалися.
«У ті час не було ще ніяких горняток, відер, щоб набрати води. Дністер був для бакотян місцем щоб і попрати, і тварину напоїти, і самому напитися, і рибу впіймати… все було у нас, в Бакоті. В людей не було боязні перед водою, бо все що вони бачили за роки життя, це підтоплені декілька разів городи, чи поламане кригою дерево і не більше. І навіть в той час, коли вже почалося переселення, люди не могли повірити, що вода може піднятися на тридцять вісім метрів!» – згадує Тарас Горбняк.
Найвище вода піднімалася під час повені, яка була в 1941 році, коли німці прийшли. Тоді затопило частину поля.
Факт 3: Посеред Дністра досі видно купол церкви і чути як плачуть діти
Такі історії часто доводиться чути від відпочивальників і читати в мережі інтернет.
«Люди, які начиталися про Бакоту з інтернету, розповідають, що плаває там дерев’яний купол затопленої, яка ніби-то затоплена на дні. Такі історії я чую іноді навіть від окремих екскурсоводів! Так і хочеться підійти і заперечити їм. Насправді, ніякого куполу там не може бути видно», – каже Тарас Васильович.
За його словами, в селі Бакота церкви не було, а про плач дітей годі й говорити, каже чоловік. Цей факт можні відразу спростувати, адже чимало людей, які ще й досі живі, які переселилися у різні села із затопленої Бакоти підтвердять, що в селі, на долині, церкви не було.
«Ще в 30-х роках, коли в нас був кордон із Румунією, була перша хвиля боротьби із релігією. Тоді у всіх придністровських селах були зруйновані усі церкви. А горб, який місцеві зараз називають церквою, слугував нам ковзанкою, де ми спускалися на лижах і санчатах. Іноді, ми там, поруч біля того горба, знаходили кістки. Коли ж розкопали, то виявилось, що там колись церква була. Вона згадується в літописах. Люди, яких я опитував казали, що вона була дерев’яною, а потім кам’яною. У 1936 році та церква була ще не завершена, але з неї зробили сушарку для тютюну. Згодом її розібрали, зробили з неї клуб. І вже за німців, ні клубу не стало, ні церкви. Тому жодного куполу там не може бути», – стверджує Тарас Горбняк і додає, що церква є на фотографіях, і відомо на якому місці вона була.
За його словами, не тільки Бакота потерпіла в тридцятих роках. Ні в Ушиці, ні в сусідніх селах – Конилівці, Дністрянці, Теренцях, Студениці – на час затоплення вже церков не було. Це був період так званої боротьби з релігією. Щастя Бакоти було в тому, що збереглася інша церква, на місці монастиря. Але то вже інша історія.
Факт 4: На дні Дністра до цього часу стоять хати
Ще одна поширений факт, чи то легенда про те, що на дні Дністра до цього часу збереглося частину села, з хатами і садами. Тарас Васильович сміючись каже, жодна глиняна хата не вистоїть у воді, навіть якщо б її справді там залишили.
«Я можу зрозуміти звідки береться така інформація: люди, які живуть біля Дніпра, вони знають як робилися п’ять водосховищ: Каховське, Київське, Кременчуцьке, Канівське і т.д… Там, насправді, людей просто переселяли, нічого не руйнували. Будували просто окреме село поза зоною затоплення, і за певний час попереджали: ви переїжджаєте жити туди, можете забрати з собою все що можете і хочете. І тому, до сьогоднішнього часу, здається на Канівському морі, посеред водосховища, є горб, на якому збереглася церква. Сьогодні там є монастир, до якого можна влітку на човні дістатися, а зимою по льоду. Тобто, чимало людей думають. Що на Дністрі процеси відбувалися такі самі. А це взагалі не так», – каже Тарас Горбняк.
Він запевняє, що людей, які жили у селах, що підлягали затопленню, попередили про виселення: комусь дали житло, для когось була передбачена компенсацію на побудову нового. Але всі будинки в селах, перед затопленням, люди повинні були зруйнувати, територію зачистити. Тому жодного села на дні Дністра вже немає!
Факт 5: Скеля, яка обвалилася понад двадцять років тому
Часто у Тараса Горбняка запитують де та скеля, яка обвалилася у 1996 році? Кажуть, прочитали в інтернеті, що ніби-то тоді засипало нижню частину монастиря. І про це часто запитують студенти, які приїздять на практику.
«У цій історії є правда. Одна. Обвал скелі дійсно був, але в 1996 році, а в 1620 році. Ця помилка дат створює непорозуміння. Адже 1996 рік, це ж не так давно, це двадцять три роки назад… Це означає, що ми всі маємо пам’ятати цей обвал. До того ж, усього, що сьогодні є біля монастиря, його би просто не існувало! Воно було б засипане десятками тонн каміння. Але люди вірять», – каже Тарас Горбняк і додає, що хтось скинув цю легенду в Інтернет, а інші користуються і не перевіряють інформацію, не читають книг та не вивчають історії.
Алла СОБКО
