Засоби масової інформації і соціальні мережі рясніють заявам партії Смєшка про її патріотичність і відданість українській справі. На кожному – заяви «професійного» силовика, які успішно поширюються його чи то довірливими прихильниками, чи то проплаченими ботами.
Може, в це повірив би і я, якби не деякі речі, що відверто йдуть у розріз із подібними заявами.
Ну, наприклад, візьмемо виборчий штаб смешковської партії. Партія, до речі, гордо називає себе «СіЧ» і розшифровує це, як «Сила і честь», хоча у народі давно вже переклали назву як «Сало і часник». Так от, про штаб. Вірніше, про його очільника. Дмитро Гордон, журналіст, хазяїн видання свого імені і (свого часу) відомий продавець золотих пірамідок. (Якщо хтось призабув – «корисні» і «цілющі» пірамідки активно «втюхувалися» довірливим читачам саме через видання Дмитра Ілліча. Скільки він з цього гешефту отримав – невідомо).
Так от, крім торгівлі пірамідками і реклами різного штибу «цілителів» і «пророків» Дмитро Гордон запам’ятався читачам (а згодом і глядачам) як великий поціновувач радянського мотлоху. На сторінки своєї газети (а згодом і у телеефір) він регулярно тягнув осіб, які були милі всім ностальгуючим за колишнім Совком.
Окремою повагою користувався «мастодонт» радянської естради, «співець всіх вождів» Йосип Кобзон. Людина, яка «відспівала» майже всіх радянських та російських вождів, крім (на жаль!) діючого. Втім, в останні роки перед своєю смертю Кобзон запам’ятався українцям не піснями. Це був саме той випадок, коли «краще жувати, ніж говорити».
Так, зокрема, згадується фраза: «Ми ніколи не співатимемо українського гімну, поки будуть живі мешканці Донецька, поки я живий».
За мешканців він, звичайно, даремно розписувався, але факт залишається фактом. Ну, і купа інших висловів, на зразок: «Крим – російська земля», «хочеться піти добровольцем і битися з гадами». Іноді маразм остаточно перемагав і тоді народжувалось щось про «бандерівців, перед якими ми дрижали, коли банда «Чорна кішка»(?) лютувала на Україні(?)».
Лугандонія дідуся Йосю не забула і зробила «гєроєм ДеНееР».
Після смерті «гєроя» Дмитро Ілліч підкреслено наголосив, що любить Кобзона, хоч «розходився з ним у політичних питаннях». Ну, да, народ, це ж так елементарно! Мені по фіг, що він намагався поливати лайном Україну і підтримував вбивць моїх співвітчизників. Це називається «розходження у політичних питаннях». Щоб ви знали, якщо не в курсі.
А ще у Дмитра Ілліча непогані стосунки з Шуфричем, Добкіним і багатьма персонажами з тої ригівської «тусовки», яка готова торгувати інтересами України. Можливо, він їх теж любить. А все інше – то так, полова, невеликі «розходження з ним у політичних питаннях». Які (мабуть!) можна «полюбовно» вирішити. Гордон, як керівник штабу Смєшка у таких «вирішеннях» може посприяти. Шкода тільки, що вирішення відбудеться за рахунок народу України.
Так що, вибачайте «товаріщі», яка там у вас «патріотичність» та «відданістьУкраїні». Звідки ви її візьмете? Пісні покійного Кобзона надихнуть? Ну, і стосовно назви партії – теж питання…
Павло Аніськович, кандидат у народні депутати України
