Культурна спадщина — це духовний, економічний і соціальний капітал надзвичайно високої цінності, який є головною складовою національної самоповаги та міжнародного авторитету нашої країни. Це стверджує, зокрема, Концепція державної політики реформування сфери охорони нерухомої культурної спадщини.
Конвенцію про
охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, ухвалену ЮНЕСКО 16 листопада 1972 р.,Україна (тоді ще
– УРСР) . Указом Президії Верховної Ради ратифікувала у жовтні 1988 р. Стаття 4 Конвенції зазначає,
що кожна держава — сторона Конвенції — зобов’язана забезпечувати виявлення,
охорону, збереження, популяризацію й передання майбутнім поколінням культурної
та природної спадщини, яка перебуває на її території.
У грудні 1990 р. 14-а сесія Комітету
всесвітньої спадщини внесла Софійський собор у Києві та прилеглі монастирські
будівлі, а також Києво-Печерську лавру
до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Настанови з
виконання Конвенції про охорону всесвітньої спадщини вимагають: для належного
збереження об’єкта повинна бути передбачена відповідна буферна (охоронна) зона,
тобто прилегла до об’єкта територія зі встановленими обмеженнями щодо її
використання – для додаткового захисту об’єкта.
Межі та режим
охоронної зони ансамблю Софійського собору визначені науково-проектною
документацією, що її розробив Державний НДІ
теорії та історії архітектури і містобудування, й погоджені належним
чином, що було затверджено наказом Міністерства культури України від
23грудня2005 р. № 1076 та Комітетом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в липні 2005р.
Наша боротьба за
збереження безцінної культурної спадщини розпочалася з Пейзажної Алеї. Тоді
Міністерство закордонних справ України отримало земельну ділянку у буферній
зоні Софії Київської й намагалося спорудити житловий будинок. Отут ми й
дізналися від Національної Комісії у справах ЮНЕСКО про межі та режими
використання охоронної зони об’єкта культурної спадщини.
Від 2009 р. на
кожній сесії Комітету Всесвітньої Спадщини (КВС) ЮНЕСКО постає питання про
внесення єдиного київського об’єкта до
списку об’єктів, що перебувають під загрозою. (Якщо після цього країна-учасниця
не врахує зауваження та рекомендації КВС, об’єкт може бути вилучений зі списку
ЮНЕСКО).
Пейзажну алею,
споруди на вул.О.Гончара 1-3; 5-7; вул.Стрілецькій 10/1 захистити від
незаконної забудови нам вдалося.
А от з ділянкою
на вул.Гончара, 17-23 ситуація склалася інакше…
Саме через це
будівництво від 2009 р. на кожній сесії ЮНЕСКО постає питання про внесення
Софії та Лаври у список «під
загрозою».
На 34-й сесії
КВС ЮНЕСКО Україні було повторно рекомендовано
переглянути проекти будівництва в охоронній зоні Софійського собору через
відсутність узгодження з нормативними вимогами та їхній потенційний негативний
вплив на визначну універсальну цінність об’єкта.
У Висновках до
рішення 35-ї сесії ЮНЕСКО вкотре пролунало занепокоєння з приводу ситуації щодо
спорудження у охоронній зоні собору
Святої Софії, Києво-Печерської Лаври з прилеглими монастирськими спорудами — будівель, чиї архітектура і масштаби були
розцінені як цілковито дисонансні щодо місцевого пейзажу.
2008 р. мешканці
Києва розпочали боротьбу за збереження охоронної зони Софії Київської.
У серпні минулого року захисники історичного Києва святкували серйозну перемогу: Апеляційний адміністративний суд м. Києва, залишивши в силі рішення першої інстанції, вкотре підтвердив, що будівництво на вул. Олеся Гончара, 17-23, у буферній зоні Софії Київської, відбувається незаконно — без дозволу Центрального органу в сфері охорони культурної спадщини (ще у 2013—2014 р.р. до такого самого рішення дійшли суди всіх інстанцій — від Окружного адміністративного до ВАСУ ).
Протягом багатьох
років представники громадських організацій, активісти, юристи в судових
інстанціях захищають історичний центр Києва від варварської, неконтрольованої
забудови. За цей час вдалося відстояти чимало земельних ділянок, наданих за
часів Омельченка та Черновецького під будівництво склобетонних монстрів.
Ідеться про Пейзажну алею, ділянки на
вул. Олеся Гончара, 1-3 та 5-7, на вул.Стрілецькій, 10/1 і багато інших.
Безумовно,
будівельні компанії, що вклали чималі гроші ( в тому числі — з урахуванням корупційної
складової) у придбання ласих шматків землі під стінами Софії, розробку та
узгодження проектів, очікували колосальних прибутків. Тож здаватися наміру не
мали: були й залякування, і відверті погрози ініціаторам та учасникам процесів.
Не виключено, що був і тиск на суддів. Можна уявити, про які суми чи еквівалентні їм матеріальні блага могло
йтися. Але навіть наші далеко не завжди об’єктивні та «непідкупні» судді
визнавали, що будівництво на означеній території провадиться (або планується)
незаконно.
Обґрунтовані ці судові рішення були тим, що буферна (охоронна) зона Софії Київської, межі якої збігаються з межами пам’ятки археології національного значення «Культурний шар Граду Ярослава», належить до земель історико-культурного призначення, тобто — особливо цінних. Тож постанова Окружного адміністративного суду стала для магнатів-забудовників справжнім ударом.
Нагадаю, що іще у 2010 р. Громадське об’єднання «Громадянська позиція» звернулося до суду з позовом до Державного Комітету земельних ресурсів, Головного управління земельних ресурсів м. Києва при КМДА та інших інстанцій – з вимогою внести відповідні дані до державного земельного кадастру щодо земельних ділянок, розташованих у охоронній зоні Софії Київської. Незважаючи на шалений опір будівельних компаній, яким вдалося правдами й неправдами отримати у власність чи оренду жадані ділянки в історичному центрі (ТОВ «Інвестиційно-будівельна група», яка будує свій об’єкт на вул.О.Гончара, 17-23, навіть намагалася оскаржити це рішення в суді, але зазнала фіаско), — постанову Окружного адміністративного суду м. Києва було залишено в силі вищими інстанціями.
Саме ця постанова стала преюдицією для інших
судових рішень, завдяки яким киянам вдалося відстояти десятки об’єктів. Це і
садиба художника О.Мурашка на вул. Малій Житомирській, 12-14, і сквер Небесної
Сотні на Михайлівській, і багато інших.
Земельним кодексом передбачено, що вилучення особливо цінних земель, які перебувають у
власності громадян і юридичних осіб, погоджує Верховна Рада України .
Профільний Комітет Верховної Ради
України офіційно повідомив, що жодне рішення Київради про виділення земельних
ділянок не тільки не погоджене, але навіть і не подавалося на розгляд!
Та проблеми
недобросовісних інвесторів, які прагнуть у обхід закону отримати надприбутки,
на цьому лише починалися. Хоча перше попередження для будівельного клану
пролунало ще у 2006 р., коли кияни
відважно боролися за знакове для них місце — Пейзажну алею. Тоді у відповіді на
офіційний запит Національна комісія у справах ЮНЕСКО в Україні написала, що
країни, які підписали Конвенцію ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної та
природної спадщини (нагадую,Україна ратифікувала її 1988 р.), зобов’язані
інформувати Комітет всесвітньої спадщини про всі значні містобудівні зміни в
зоні, яка охороняється Конвенцією.«Ратифікувавши Конвенцію про охорону
всесвітньої культурної і природної спадщини, Україна взяла на себе відповідні
зобов’язання, і тому реалізація будівельних проектів без узгодження ЮНЕСКО буде
порушенням як національного законодавства, так і міжнародних зобов’язань
України в цій сфері», — зазначається в
листі.
Чи варто
говорити, що забудовники не мали жодного наміру інформувати ЮНЕСКО? Бо ж очевидно, що впливова міжнародна організація,
до складу якої входять експерти-професіонали з усього світу, ніколи не схвалить
будівництво багатоповерхових монстрів, та ще й з багатоярусними підземними паркінгами,
в охоронній зоні об’єкту ЮНЕСКО!
Тож цю норму
впродовж багатьох років і компанії-інвестори, й недобросовісні чиновники просто
ігнорували.
Мешканці столиці та представники громадських організацій зверталися до ЮНЕСКО і навіть отримували відповіді. Але цей епістолярний процес не мав ні належного ефекту, ні відповідного результату. Здавалося, ситуація безвихідна. Аж от у 2011 р., вперше за всю історію незалежної України, у роботі сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО взяли участь і представники громадських організацій — «Громадянська позиція» та «Збережи старий Київ».
Принагідно
зазначу, що ідея скерувати представників
громади на сесію КВС належала Анатолію
Гриценку, лідерові «Громадянської позиції», котрий разом зі своїм сином
Олексієм всіляко допомагав киянам зберегти історичну та культурну спадщину: від
підготовки численних звернень у різні інстанції — до захисту мешканців від
бойовиків, найнятих будівельними компаніями.
Поява на сесії
КВС київських захисників пам’яток просто-таки шокувала представників офіційної
делегації. Хоча практика участі громадськості в сесіях Комітету – звичайна річ,
для України часів Януковича це був нечуваний виклик. Члени офіційної
делегації всіляко перешкоджали
спілкуванню активістів з членами КВС та
керівництвом ЮНЕСКО, а потім
навіть доповіли прем’єру Азарову.
На жаль, в
ЮНЕСКО, згідно з правилами, представники громадських організацій не мають права
виступати на сесіях, а відповіді на їхні звернення скеровуються не адресатам, а
до офіційних інстанцій. До того ж, напружений графік роботи керівництва Центру
Всесвітньої спадщини під час сесії не залишає можливостей для спілкування.
Отже, необхідно
було налагодити прямий діалог з керівництвом ЮНЕСКО, щоб привернути увагу до
проблеми.
Анатолій Гриценко пішов на другий безпрецедентний крок. Як народний депутат
України, він у квітні 2012 р. звернувся
до керівництва ЮНЕСКО з проханням знайти можливість зустрітися з представниками «Громадянської
позиції» для обговорення ситуації, що склалася в Києві. Він заявив про
готовність скерувати своїх представників
до штаб-квартири ЮНЕСКО в Парижі.
Прохання народного депутата було почуте. Кішоре Рао – на той час директор Центру Всесвітньої спадщини -відповів згодою.
Зустріч стала переломною для Києва: до інформації, що спрямовується активістами, стали прислухатися і брати її до уваги. Про це свідчить, зокрема,інтерв’ю з Генеральним директором ЮНЕСКО Іриною Боковою.
Відтоді ситуація справді змінилася: представники київської громади восьмий рік поспіль офіційно беруть участь у роботі сесій Комітету та міжнародних форумах неурядових організацій; безпосередньо спілкуються з експертами і керівництвом ІКОМОС та ЮНЕСКО. Двічі (у 2015 та 2017 роках) київські активісти мали аудієнцію у Генерального директора ЮНЕСКО І.Бокової – така можливість не завжди була навіть у офіційних делегацій.
Від 2017 р.
представники громадських організацій отримали право виступати на сесіях
Комітету, і це вже стало доброю традицією. Саме вони зробили все для того, щоб
міжнародна спільнота мала правдиву інформацію про стан збереження об’єктів, які
є у списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Взаємини з ЮНЕСКО вийшли на рівень
діалогу; голос киян чують і враховують.
Ці знакові події
відбулися завдяки підтримці лідера «Громадянської позиції» Анатолія Гриценка.
Принагідно
зазначу, що соратники Анатолія Гриценка
-єдина команда, яка вважає культурну
спадщину головним чинником у розвитку країни.
Переконана, що
коли представники «Громадянської позиції» отримають мандати народних депутатів,
одним із перших законопроектів, які вони ініціюватимуть, буде проект Закону
України «Про заходи зі збереження історико-культурних територій і
пам’яток у місті Києві та інших містах України».
Цей документ має
зобов’язати Кабінет Міністрів вжити
заходів для впорядкування питань забудови територій, віднесених до історичних населених місць
України, перш за все — забудови
висотними житловими і громадськими будівлями, іншими складними спорудами;
зберегти об’єкти масового перебування і відпочинку мешканців.
Генеральній
прокуратурі буде доручено перевіряти
законність забудови історичного центру Києва та інших історичних місць України,
зокрема — при виділенні земельних
ділянок для будівництва — а також дотримання прав та інтересів містян.
Нагадаю, що свого часу Президент України Віктор Ющенко підписав такий указ. Але він проіснував дише кілька місяців і 20 серпня 2007 р. втратив чинність згідно з іншим президентським указом. Чи не тому, що будівельна спільнота мала великий вплив на Ющенка та його оточення?..
Нині ж я хочу
звернутися до всіх, хто балотується до Веоховної Ради, з питаннями: «Чи вважаєте Ви збереження і
захист культурної спадщини одним із головних пріоритетів розвитку країни? Чи
плануєте докласти всіх зусиль для плідної роботи в цьому напрямі? Чи
зобов’язуєтеся перед своїми виборцями
ухвалити Закон України «Про заходи зі збереження історико-культурних
територій і пам’яток у місті Києві та інших містах України»?
Історичні центри
українських міст чекають на захист, підтримку, розвиток. Громадянське
суспільство чекає від парламентарів серйозних і відповідальних кроків для збереження культурної спадщини нашої
країни.
Було б добре отримати відповіді кандидатів у народні депутати та оприлюднити їхнє ставлення до цього важливого питання.
Марина Соловйова
«Громадянська позиція»
