Не лише друзі, а й читачі називали його на
ім’я:
«Прочиав повість Григора…» Він був свій, рідний, розуміючий і люблячий людину,
Її кращі якості, про котрі вона, може, не завжди й сама здогадувалася.
Згадаймо
Григора і ми, вдячі та люблячі
його читачі.
Батьткові сосни
Григорового батька, Михайла Васильовича, репресували у 1937 р… Пізніше Григір напише: «Я тільки тріньки-трінечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них
теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло
й затишно, як під шапкою. Може, тому й нині, коли я бачу на голівці якогось
хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким…»
Тато додому не повернувся: загинув десь у «Сибіру
несходимому». Загубився і єдиний знімок. Але батьків образ ціле Григорове життя
грів його серце, як ота велика і тепла рука, що під нею було затишно і
безпечно. Глибина любові до батька найвиразніша, мабуть, у Григоровій новелі
«Три зозулі з поклоном»: «Останній лист
від тата “Софіє! Соню! Учора дав мені товариш скалку од дзеркальця, я
глянув на себе і не впізнав. Не тільки голова, а й брови посивіли. Зразу
подумав: може, то іній (це надворі було), тернув долонею – ні, не іній…
Більше не дивитимусь. Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері
фільончасті, столи, ослони. І так мені руки потім засверблять, що, буває, ложки
хлопцям ріжу на дозвіллі. А руки як не свої… Сю ніч снилася мені моя сосна.
Це вона вже досі в коліно, а може, і вища. Сосна – а за нею річки синє крило.
Ні ти, ні синок, мій колосок, чогось давно не снитесь, тільки привиджуєтесь…
Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму…» Кажуть, у рідній
Григоровій полтавській Шилівці є сосновий гай, котрого посадив власноруч Михайло Тютюнник. Якось Григір сказав товаришеві, що
волів би бути похованим у тому гайку…
Село і місто
Чи не найбільша Григорова любов – до своєї Шилівки та її людей. Із земляків писав своїх героїв. Серце йому боліло за те, що з українським селом відбувається. Молодь виїжджає, лишаються самотою баби та діди, а дівчата по війні не знаходять пари, так і старіються… Розлогий, барвистий, неповторний сільський світ відходить назавжди.
А тим часом формується прошарок, що складається з вже не
сільських і ще не міських. Тих, хто влаштувався в місті й із погордою дивиться
на рідню. Як от Павло Дзякун («Син приїхав»: «А я от скільки не наблюдаю життя,— повільно й таким тоном, що примушує
слухати, сказав Павло,— то зробив вивод, що жінчиним і чоловіковим батькам
бачитися не треба. Ті не понаравляться тим, ті — тим, слово за слово… Ті
нашепочуть дочці, ті — синові. І пішло: лайки, ссори». Стоїть Павло і на
вітання земляків одказує, «дивлячись понад їхніми головами на
річку: «За-с-тє!»…
Сам же Григір Тютюнник гірко переживав свій стан «між містом і селом».
Герой його досить автобіграфічної повісті
«День мій суботній», Микола Порубай, говорить: «…найгірше те, що я не почуваю себе своїм і в селі. Коли приїжджаю туди,
мене змагає самотність, відчуження односельців, яке я, на жаль, помічаю; оті
цікаві й водночас байдужі погляди, що проводжають мене з-під повіток, та вічні,
не менш байдужі запитання: «Ну, як там у городі – багацько всього?»; «А що, є в
городі путня осельодка?…» Так і живу: в місті мрію про село, у селі – про місто…».
Мама
Невигойний біль. Синівська любов і ніжність поруч із
образою – власною й за батька, ба навіть зневагою.
«Вони вже забули
про мене. Їм сумно, гірко і, мабуть, хочеться плакати, того що він не йде. А
вони ждуть його увесь вечір та й цілий день ждали. Знають, що в нього жінка й
діти, знають, що завтра вранці наші ворота будуть облиті дьогтем і їй
доведеться шкребти їх ножем, ховаючи обличчя в хустку,—знають, а ждуть…Та ось
гнітючу тишу в хаті розплескала пісня. Вона викралася з пітьми так тихо і
моторошно, наче не людина народила її, а казкова тінь людська… Та пісня
морозом пішла у мене по спині, зашкреблася у горлі, бо співала її не мати, а
якась чужа красива жінка, котру я 17 років чомусь називаю матір’ю. Може, мене й
справді піймали в капусті і оддали цій жінці…Ой боже мій, боже,Що я наробила
—Що є в нього жінка, А я полюбила… Та ось пісня урвалась. За вікном обізвався
рипкий сніг, поторгало двері. Мати схопились…Босі, розпатлані, захмелілі від
радощів вибігли в сіни. Мені чути звідти його гучний самовпевнений сміх. Вони
увіходять до хати обнявшись —радісні, щасливі…»
Новела «В сутінки»
стала першою на творчому шляху Григора Тютюнника. В ній, власне, сповідь сина, який пережив
тяжку дитячу травму, коли батько карався в «Сибіру несходимому».
«– Не треба,
сину, думати про це. Не треба. Я й так все життя каратиму себе, хоч і небагато
вже осталося жити…»
Ціле життя Григорова мама просила у сина вибачення за
свій гріх. А коли пішов Григір із цього світу, розказують, голосила:«Ой
правдочка ж ти моя!..»
Григір Тютюнник і був живим втіленням правди. Кожне
зіткнення з брехнею, облудою, підлістю лишало на його серці криваві рани.
Безмежно радянські критики цькували з видимим
задоволеням. Декотрі «колеги» з письменницької Спілки відіверто тішилися.
Раз-по-раз виявляв, що в його записниках та
листах «хтось» порпається…
6 березня 1980 року Григір Михайлович Тютюнник, найгеніальніший український
новеліст, сам причинив за собою двері цього світу.
Останнє, що написав:
«Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть»…
_______________________
Підготувала Олена Бондаренко
