Уклін Василеві Симоненку на його 85-ліття).
Він
народився другого дня Різдва Христового за православним численням.
Влітку 1962-го на київському вокзалі його страшно побили
кадебістські бандити. Півтора року неймовірних страждань і смерть у 28 літ…
Він був би одним із провідників українського Руху Опору –
поруч зі своїм земляком В’ячеславом Чорноволом. Міг стати одним із метрів
української літератури – поруч із Ліною Костенко, Драчем, Вінграновським.
Але чому «був би», «міг би»? Насправді він – до своїх 28-ми –став. Символом Опору й творцем Українського
Світу серед мертвотної пустелі радянщини.
Живим уособленням синівської любові до України. Любові ніжної й
полум’яної, безстрашної й беззастережної.
Зрештою, все, про що писав Василь Симоненко – незалежно
від тематики й жанру — про Україну, для України і заради неї.
Не дивно, що саме поезії
В.Симоненка, покладені на музику, стали найулюбленішими піснями
українців. А рядки його віршів, присвячених Україні, давно перетворилися на
афористичні вислови. Як, скажімо, ці – з «Лебедів материнства»:
Можна все на
світі вибирати, сину,
Вибрати не можна
тільки Батьківщину…
Василеве
дитинство припало на жорстокі повоєнні часи, коли хлопчаки бавилися знайденими
в бур’янах мінами, а їхні мами, впрягшись у плуга, орали пошматовану вирвами колгоспну
ниву. Так було і в селі Біївці на Полтавщині, де народився 8 січня 1935р. майбутній
поет, і в усій Україні.
Чотири класи у Біївцях, далі – у Єньківцях, Тарандинцях.
Про останні роки навчання напише у «Думі про діда»: «…я ходив тоді в восьмий клас. Дев’ять кілометрів було до школи. Як на
мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. Та це ж тільки в один кінець
дороги!..»
Середню школу в Тарандинцях Василь закінчив із золотою
медаллю. Вступив на факультет журналістики КДУ ім.Т.Шевченка.
Вірші писав зі
студентських років. Але щоб видаватися багато й часто, треба було для цензури
писати «паровози» — тобто «про Леніна, про партію». Йому це було огидно, тож за
життя видав лише збірку поезій «Тиша і грім» та казку «Цар Плаксій і Лоскотон»,
останню – за кілька місяців до смерті.
1957 р. Василь
Симоненко закінчив університет. Працював у редакціях газет «Черкаська правда», «Молодь Черкащини», у «Робітничій
газеті» (власкором).
Навесні 1960 р.у Києві постав Клуб творчої молоді. Мешкаючи
в Черкасах, Василь Симоненко – разом з Аллою Горською й Ліною Костенко,
В.Стусом та І.Світличним, І.Драчем, М.Вінграновським, Є.Сверстюком – став
зсновником і активним учасником КТМ. Увійшов до складу комісії, що зайнялася
дослідженням інформації про масові розстріли в катівнях НКВС та пошуками секретних поховань жертв комуністичного
терору. Удвох з Аллою Горською чи втрьох (ще й з Л.Танюком) опитували очевидців
у Києві й селах Київщини. Стали першими, хто виявив поховання жертв радянських репресій на київських
Лук’янівському і Васильківському цвинтарях та в урочищі Биківня.
Ось як записав у «Щоденнику» Л.Танюк 26 серпня 1962р.: «…Кожен з нас трьох — Алла, я й Василь — відчули на собі доторк того
світу… мертва земля, яка витискає все те з себе, — і на поверхні її — вимиті з
землі черепи, кістки; я знайшов старого військового ґудзика, а старий, що водив
нас туди, вручив мені в’язку ключів — з печаткою НКВД…»
А.Горська, В.Симоненко і Л.Танюк першими розповіли широкому
загалові про масові поховання і звернулися до Київської міської ради (відомий
Меморандум №2) із вимогою оприлюднити правду про розстріли в Биківнянському
лісі. Відповіді заявники не отримали. Проте опинилися під моторошним прицілом КДБ.
1962-й…Це був рік, коли Василь Симоненко вступив до
Спілки письменників, плекав плани щодо
аспірантури в Iнституті лiтератури…
Влітку ка на черкаському залізничному вокзалі Василя скрутили і жорстоко побили «правоохоронці».
Невдовзі він тяжко захворів – почали відмовляти нирки. Його продовжували
добивати. «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще
бездарнішими й зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю,«Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До
цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в«Жовтні», потім надійшли
гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни…», — записав
він у щоденнику 3 вересня 1963 р.
А за три місяці – 14 грудня – великий український поет
Василь Симоненко помер у черкаській лікарні. Офіційно – від раку нирок. Проте
не лише друзі чи «нейтральні», а й
недруги говорили про вбивство…
«Не докорю ніколи і нікому, хіба на себе
інколи позлюсь, що в двадцять літ в моєму серці втома, що в тридцять смерті в
очі подивлюсь», — написав Василь 8 січня 1955-го, в день свого
двадцятиріччя.
Василя Симоненка замовчували й по його смерті. Й усе ж –
надзусиллями друзів і просто порядних людей, від яких бодай щось залежало – у
1964-66р.р. вдалося видати дві поетичні збірки та книгу новел. Потім, аж у 1980-і,
з’явилися «Лебеді материнства» і
вибране. Але й тоді його прізвище
залишалось у списку «не для згадування» на радіо й ТБ…
Василь Симоненко встиг за своє коротке життя стільки,
скільки багато хто не встигає і за довгий-предовгий вік. У творчому доробку
Симоненка – новели, казки, начерки до
кіносценарію, літературні й театральні рецензії. Він був блискучим журналістом,
чиї статті й нині не втратили гостроти та актуальності.
А найголовніше — він створив цілий світ. Зітканий з
любові й болю, палахкотіння серця й тихої ніжності. Український світ Василя
Симоненка, який завжди на часі, а
сьогодні потрібен як ніколи.
Бо лише така пронизлива, всеохоплююча й неперебутня –
«Симоненкова» — любов до рідної країни є
першоосновою чину для її відродження, захисту і побудови.
Зовсім молодий, ледь не юний, як на людський вік, — Поет був провидцем і вчителем Життя з
Україною в душі.
Маніфестом шістдесятництва стало неймовірної сили «Пророцтво 17-го року»:
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза
на ваш копил.
Ви чуєте? На
цвинтарі ілюзій
Уже немає місця
для могил!..
Ніби сьогодні й для сьогоднішніх
владців написане:
Бо щире, високе
небо
Не підмалюєш квачем,
Бо величі
справжній не треба
Спиратись на
плечі нікчем…
(«Монархи»)
І ще — мудрий заповіт нам, нині сущим; безсмертне,
пристрасне, донебесне:
Задивляюсь у
твої зіниці
Голубі й тривожні,
ніби рань.
Крешуть з них
червоні блискавиці
Революцій,
бунтів і повстань.
Україно! Ти для
мене диво!
І нехай пливе за
роком рік,
Буду, мамо горда
і вродлива,
З тебе
дивуватися повік…
Одійдіте,
недруги лукаві!
Друзі, зачекайте
на путі!
Маю я святе
синівське право
З матір’ю побуть
на самоті.
Рідко, нене,
згадують про тебе,
Дні занадто куці
та малі,
Ще не всі чорти
живуть на небі,
Ходить їх до
біса на землі.
Бачиш, з ними
щогодини б’юся,
Чуєш — битви
споконвічний грюк!
Як же я без
друзів обійдуся,
Без лобів їх,
без очей і рук?
Україно, ти моя
молитва,
Ти моя розпука
вікова…
Гримотить над
світом люта битва
За твоє життя,
твої права.
Ради тебе перли
в душу сію,
Ради тебе мислю
і творю…
Хай мовчать
Америки й Росії,
Коли я з тобою
говорю.
Хай палають
хмари бурякові,
Хай сичать
обращи — все одно
Я проллюся
крапелькою крові
На твоє священне
знамено.
(«Задивляюсь у твої зіниці»).
Постать Василя Симоненка – одна з чільних у великому
проєкті «Україні потрібні герої», що
постав з ініціативи відомого політика, вченого і громадського діяча Миколи
Томенка — засновника Фонду «Рідна
країна» і був успішно втілений.
Так, у 2008 р. відбувся велелюдний фестиваль «ЕтноВесна
на батьківщині Василя Симоненка». Саме тоді в Тарандинцях, після завершення
ремонту, була відкрита друга зала в музеї В.Симоненка у школі, де навчався поет.
Ремонтні роботи організував Фонд «Рідна країна».
Слід сказати, що Микола Томенко був одним з ініціаторів широкого
відзначення 75-річчя з дня народження В.
Симоненка на Черкащині й Полтавщині та проведення ювілейного вечора пам’яті
поета у Національній філармонії України. А в Черкасах на будівлі, де свого часу працював у
редакції Василь Симоненко, було встановлено меморіальну дошку.
Також з ініціативи Миколи Томенка побачило світ
аудіо-видання «Лебеді материнства: Живий голос Василя Симоненка». На
компакт-диску — 17 унікальних записів
авторського виконання поетом своїх творів, а також кращі фонограми поезій
Василя Симоненка та музичні твори на його вірші з архівів Українського радіо.
Фонд «Рідна країна» безкоштовно передав це прекрасне видання
до бібліотек, а також шкіл та інших освітніх
закладів України.
Цього ювілейного дня, згадуючи великого українського
поета, вслухаймося разом у його живий
голос:
Посилання
_______________
Олена Бондаренко,
Громадський рух