1918р. молодий український поет Павло Тичина написав геніальний вірш «Пам’ яті тридцяти»:
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних молодих…
На Аскольдовій Могилі
Український цвіт —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.
Вірш був присвячений подвигові українських курсантів і студентів, які ціною
своїх юних життів дали змогу утвердитися щойно проголошеній Українській
Народній Республіці. Рана була свіжою і кривавою – 29
січня 1918 р. юні герої вирушили у свою хресну дорогу…
Бій під Крутами впродовж усього існування радянської влади викреслювався з
української історії. Але від покоління до покоління українці зберігали пам’ять про своїх
звитяжних захисників під проводом Аверкія Гончаренка. Вшановуючи пам’ять Героїв
Крут, ми хотіли би також поділитися з
читачами його спогадами та розповіддю про подальшу його долю.
Аверкій (Оверко) Гончаренко народився 22 жовтня 1890 р. в с.Дащенки
Лохвицького повіту Полтавської губернії (нині Варвинський район на Чернігівщині).
1912 р. закінчив з відзнакою Чугуївське військове училище. Коли почалася
Перша світова війна, підпоручник Гончаренко
– командував сотнею, а потім – батальйоном – у російській армії. У грудні 1915 р. дістав тяжке поранення, після
лікування був скерований викладати у київській школі хорунжих.
На початку Української Революції
А.Гончаренко створив у школі сотню з переконаних молодих
вояків-українців. Пізніше згадуватиме: «У
серпні-вересні 1917р. нам удалось оформити окрему українську юнацьку школу, і
ми перейшли з усім устаткуванням до будинку Старої Військової Константинівської
школи під назвою Перша Юнацька Військова школа ім. гетьмана Богдана
Хмельницького». Саме ці юнаки стали основою потуги, що постала проти
численної більшовицької армії під
Крутами. А.Гончаренко пише: «По чотирьох
місяцях Школа приготовлялась до випуску молодих хорунжих, які мали відійти до
українізованих частин. Але цього не сталось, бо Штаб Командуючого військом
України вислав школу із конечности на оборону Бахмачського залізничного вузла
перед наступающими большевицькими бандами Муравйова».
(Примітка: далі також
використані цитати –зі спогадів А.Гончаренка, — Ред.)
Варто зазначити, що юнаки військової школи були достатньо добре навчені,
тож твердження, що вони «навіть не вміли стріляти», не відповідає дійсності. Як,
зрештою, й інше – про «необстріляність» юних вояків: до подій під Крутами
хлопці під командуванням А.Гончаренка протягом місяця тримали оборону під
Бахмачем і мали певний досвід бойових дій та добре орієнтувалися на місцевості.
«Щедро наділений
повновластю з наказом за всяку ціну не віддати Бахмача, щоб не допустити
більшовиків до Києва, з глибоким смутком і жалем (тоді ще не знав до кого)
вертався я до школи. Молодий цвіт нашої армії — юнаків — кидали майже в
безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного,
випробованого в боях вояцтва безжурно демобілізувалося. Його не
зуміли завчасу, використовуючи для цього національне піднесення, взяти в карби
військової дисципліни, а навпаки, на мітингах деморалізували накликуванням до
поділу землі. Тепер лише ідейні горстки стали до боротьби за рідний край».
На відміну від курсантів Школи хорунжих,
Студентський Січовий курінь, що приєднався за якийся час до них, справді
був недосвідченим і погано озброєним та обмундированим. «25-го січня
1918 р. дістав я
повідомлення, що до мене вислано з Києва студентську сотню. Справа військової
підготовки цієї сотні була мені добре знана, бо в ній був мій брат з третього
курсу медицини Університету св. Володимира. Від нього я довідався, що науку
провадилось там сім днів, уміють вже стріляти та що в Києві — ціле пекло.
Повідомлення про приїзд студентської сотні розійшлося серед юнаків, як
блискавка, а враження, її приїздом викликане, було таке, ніби приїхала ціла
дивізія. Завдяки цьому, так високо-цінному і завжди в бою рішальному чинникові
— «піднесення духу», і вдалося затримати наступ Муравйова та змусити його до
затяжної боротьби»…
29 січня, близько 9 години ранку, розпочався наступ більшовиків. Вони йшли
вперед щільними лавами, переступаючи через власних загиблих, практично всі
п’яні.
Протягом 5 годин українські герої відбили, за різними свілдченнями, від 7
до 10 ворожих атак. Аж от червоні захопили станцію й узяли в кільце правий
фланг оборонців. Постала небезпека оточення. Українці піднялись і під вогнем
рушили до потяга. Під вечір потяг від’їхав; за собою вояки знищували залізничну
колію. Тим часом чота розвідки з 30 студентів у сутінках вийшла просто на
станцію, захоплену більшовиками. Частина геройськи загинула, частина опинилася
в полоні. Настпуного дня, після страшних
тортур, юнаків розстріляли. Перед розстрілом учень 7-го класу Другої
Української гімназії Григорій Пипський заспівав: «Ще не вмерла Україна…», решта
його підтримала…
Що було під Крутами? Поразка чи навпаки? Безглузде принесення в жертву
молодих людей, як дехто нині тлумачить – чи великий подвиг, що завдяки йому був загальмований наступ банд Муравйова на
Київ?
У бою під Крутами загинуло близько сотні молодих українців. Невигойна втрата не тільки для рідних, а й для цілої нації. Але ворог зазнав у кілька разів більших втрат і змушений був зупинитися. Протягом чотирьох днів, поки герої Крут тримали оборону, щойно проголошена Українська Народна Республіка домоглася міжнародного визнання і військової допомоги. Внесок крутян у творення Незалежної України – неоціненний, їхній подвиг – безсмертний.
Як склалася доля командира оборонців Крут? Аверкій Гончаренко разом з юнаками, вцілілими в бою, вступив до Слобідського коша під орудою Симона Петлюри і брав участь у штурмі київського Арсеналу, захопленого більшовиками.
Затим викладав у Юнацькій військовій школі
в Станіславові, очолював
канцелярію Головного Отамана Симона Петлюри. Коли більшовики окупували Велику
Україну, Гончаренко, як і багато вояків УНР, перебував у таборі для
інтернованих неподалік Перемишля. Потім багато років працював в Українській
кооперації.
Коли почалася Друга світова, 53-річний вояк
знову вирушив до війська: «Свідомість
продовження активної боротьби…– без
жодного «але» – я залишив родину і вступив добровольцем до Української дивізії
«Галичина»».
Займався вишколом солдатів. Після оточення та розгрому дивізії під Бродами
– відступ до Старого Самбора. Далі – Австрія, Словаччина.
Саме Гончаренко запобіг масовому вбивству українських вояків, чого
домагалися енкаведисти. Після капітуляції Німеччини його
зусиллями понад 2000 українців опинилися
в місцях дислокації британської, а не радянської, армії.
Гончаренко опікувався пораненими
українцями у військових шпиталях. Збирав для них продукти, одяг, цигарки. Згодом
– в Італії, Британії – займався організацією допомоги колишнім воякам –
інвалідам та хворим. Створив у Великій Британії Союз українців та Фонд допомоги
ветеранам.
Полковник УНР А.Гончаренко зберігав як найдорожче бойові нагороди: Хрест Симона Петлюри та Воєнний Хрест Української Народної Республіки.
1952 р. Аверкій Гончаренко оселився у США. Організував «Братство колишніх
вояків Першої української дивізії УНА».
Помер 12 квітня 1980 р., похований на українському цвинтарі Петра і
Павла в м. Парма (штат Огайо).
2015 р. в Броварах на Київщині названо вулицю на честь Аверкія Гончаренка.
Підготувала Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
