Левко Ревуцький подбав про те, щоб наша, українська, музика, не втрачаючи себе, увійшла як рівна у світову культуру.
У десятому томі Енциклопедії історії України довідка про Левка Ревуцького — українського композитора, педагога, музичного і громадського діяча — вміщена фактично у трьох абзацах. А в них — стисло про доленосні дати із життя генія класичної етномузики та перелік творчих здобутків. У Вікіпедії його «втиснули» у розділ «Героїв Соціалістичної Праці». А він, між іншим, разом зі своїм рідним братом Дмитром входить до реєстру ста найвідоміших українців! При цьому обох Ревуцьких як «буржуазних націоналістів» спецоргани тримали під наглядом, влада ж «підкуповувала» їх державними преміями, щедрими нагородами і регаліями…
Я не палка шанувальниця класичної музики, тому не можу вихвалятися різнобічними знаннями «серйозних» творів. Тож і з творами цього українського класика, на свій сором, не знайома. Та прізвище Ревуцького у столиці на слуху, бо ж є вулиця його імені. Щоправда, не часто зустрінеш киянина, який би хутко відповів на запитання: «Вулиця Ревуцького? Знаєте, якого саме: Левка чи Дмитра?» Коли з’ясовували, що таки Левка, запитуємо: «Хто він? Що визначного зробив для України та українців?»
Рідко хто пригадає, що він — великий композитор…
…Левко Ревуцький жив у найбуремніші часи в історії України. Коли події революції 1917-го докотилися до Києва, він був молодим, навчався ремесла творити музику в основоположника української професійної музики Миколи Лисенка. Потім воював на Ризькому фронті (звісно, не на боці Червоної армії), за що його ледь не розстріляли у 1919-му. Старшому на вісім років братові Дмитру довелося підняти усі свої зв’язки у столиці, щоб визволити Левка із буцегарні.
Про двох кіз, загублений годинник і бульдозер для села…
Серед цікавих фактів, які є в Інтернеті про Левка Ревуцького, — згадка про те, що за абсолютний слух його прозивали Камертоном. Крім того, упродовж 1944—1948 рр. він очолював Спілку композиторів України, неодноразово обирався депутатом Верховної Ради України (1947—1959 рр.), був знайомий і товаришував з Максимом Рильським, академіком Миколою Стражеском, Григорієм Верьовкою, Іваном Козловським…
За радянських часів на російський манір його звали Лев Миколайович, а дружину Софія Андріївна — все, як у графа Толстого. Але крутої вдачі свого тезки Ревуцький не мав. Скульптори казали, що для його портрета треба м’якого дерева, а не бронзи.
Він не любив полювання й до всього на світі ставився як до живого. Йому, голові Спілки композиторів Української РСР і народному депутатові, виділили машину. Та додому, на Банкову, він ходив пішки, всерйоз пояснюючи, що машині туди важко підійматися.
На Печерську оселився не одразу. 1924-го, коли переїхав з Іржавця до Києва з дружиною та малим сином, привіз із собою дві кози й жив на Лук’янівці, тоді майже селі.
Якось Ревуцький знайшов на тротуарі золотого дамського годинника. Уявив, що це дарунок ревнивого чоловіка й буде біда, як пропажа не знайдеться. Чекав на тім місці з годину й таки побачив жінку, що йшла, вдивляючись у землю. Віддав їй годинника і був щасливий.
Маестро мав багато учнів, серед яких чимало талановитих українських композиторів. Серед них: Георгій та Платон Майбороди, Аркадій Філіпенко, Вадим Гомоляка, Микола Дремлюга, Сергій Жданов, Анатолій Коломієць, Віталій Кирейко та багато інших, і не лише українців.
Своїм студентам у важкі роки Ревуцький іноді платив стипендію з власної кишені, про що вони й не здогадувалися.
Невіддільною від творчої, наукової для Левка Ревуцького була громадська діяльність як депутата Верховної Ради УРСР. Ось який епізод пригадує останній учень Ревуцького Яків Липинський: «На малій батьківщині Ревуцького був колгосп. Його працівники підтримували з Левком Миколайовичем постійний зв’язок. Якось один з бригадирів-механізаторів надіслав землякові листа, в якому писав, що колгоспу конче потрібен бульдозер, а обласне начальство зволікає з виконанням заявки селян. Чи не допоможете нам? І відкладає Левко Миколайович усі свої справи, свої ноти, йде десь у високі інстанції, і техніку відправляють у колгосп». До людей він був чуйним, часто зустрічався зі своїми виборцями, спілкування про наболіле плавно перетворювалося на творчі зустрічі. Ревуцький любив слухати народ, а народ любив слухати його…
П’ять поколінь були хранителями козацької чудотворної ікони
Вивчаючи родовід Левка Миколайовича, вдалося з’ясувати, що по батькові Миколі Гавриловичу Ревуцький — з роду запорізького козака Петра Ревухи (прибічника гетьмана Конашевича-Сагайдачного). А потім нащадки Ревухи, включно з батьком Левка Миколайовича, служили священиками в Іржавці, де була знаменита козацька святиня — чудотворна ікона Іржавецької Богородиці.
Пізніше Микола Гаврилович залишив сан і одружився на Олександрі Дмитрівні (матері композитора), яка походила з відомої родини Стороженків (прилуцьких полковників, пов’язаних з особистістю молодшої дочки Б. Хмельницького — Марії Богданівни).
Батько Ревуцького мав непоганий бас, грав на скрипці під акомпанемент дружини. Мати (дівоче прізвище Каневська) — до заміжжя шкільна вчителька в селі Іржавець (листувалася з Л. Толстим щодо організації навчання у сільській школі), фольклорист.
Вільно володіла французькою та німецькою мовами, здобула музичну освіту в пансіоні для панночок. Грала на фортепіано, збирала місцевий пісенний фольклор, дружила з відомим художником Миколою Ге, спілкувалася з талановитими діячами мистецтва…
Оскільки Ревуцькі були людьми високоосвіченими, то намагалися і своїм двом синам — Дмитру та Левкові — дати якнайкращу освіту і зростити їх особистостями. Повноцінне виховання, творча атмосфера в домі, безумовно, вплинули на їхню подальшу долю.
Олександра Дмитрівна стала першою вчителькою музики для маленького Левка. Хоча й вважала, що лише заняття музикою не дадуть її молодшому сину надійного матеріального статку. Коли ж упевнилася в неабияких музичних здібностях хлопчика, написала листа старшому — Дмитрові (він тоді вже жив та працював у Києві): «Мені хотілося б, щоби ти, якщо вдасться, рекомендував Лисенкові Левка нашого, бо це єдиний доступ для нього в музичний світ. Я одна можу знати, скільки часу потрібно було мені, аби підібрати чотири пісні, що я граю, яка це легка справа з Левком. Я попросила його сісти за рояль і підібрати з мого голосу дві колядки. Він одразу зіграв їх як давно знайомі, а закінчивши, пішов у вітальню до столу й моментально, безпомилково записав по пам’яті. Що, якби за таких здібностей та придбав він знання основних законів гармонії і композиції та випав би йому на долю обдарований керівник і вчитель. Ти якось вибери час, завітай до Лисенка відносно пісень і за Левка поговори». Так Левко став учнем основоположника української професійної музики Миколи Лисенка. І не лише учнем, а й його справжнім творчим послідовником.
До речі, старший Дмитро справляв на меншого Левка неабиякий вплив. Він закінчив історико-філософський факультет Київського університету і був відомим літературознавцем, музикознавцем та фольклористом. Мав дружні відносини з видатними діячами науки, культури. За спогадами Євгена Львовича (сина Левка Ревуцького), у Дмитра Миколайовича збиралися цікаві люди: відомі артисти, співаки, художники, вчені. Співали, щось обговорювали. Там бував Максим Рильський, академік Микола Стражеско, Григорій Верьовка, Іван Козловський, Віктор Косенко…
Повернення із забуття
Десь там, у кадебістських архівах, криється інформація про те, за що ж тоталітарний режим так остерігався і чому недолюблював братів Ревуцьких. Це все сучасникам ще треба буде досліджувати. Нині ж відомо, що влітку 1919 року, в часи, коли Лев Ревуцький працював діловодом на залізничних станціях в Ічні, а потім у Прилуках, «…до них несподівано наскочили більшовики. Заарештували Ревуцького і засудили його до розстрілу…»
Також документи спецорганів свідчать, що Левко Ревуцький разом із братом були в колі постійного нагляду останніх до 1941-го, їхні імена проходили в справах стосовно деяких репресованих діячів української культури. А наприкінці 1941-го Дмитро Миколайович разом зі своєю дружиною був убитий агентом НКВС…
У Льва Миколайовича доля склалася не так трагічно. Більше того, комуністичний режим не міг не визнавати його таланту, тож, як велося у ті часи, композитора усіляко схиляли до «співпраці», щедро обдаровуючи його нагородами. Ревуцький мав Героя
Соціалістичної Праці (вищий ступінь відзнаки у СРСР за працю), чотири рази нагороджувався орденами Леніна (найвища нагорода в СРСР), мав чотири ордени Трудового Червоного Прапора, медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.», був удостоєний Сталінської премії, трохи згодом — Шевченківської. Написав немало такого, як «Комсомольська сюїта» чи «Партія наша про кожного дбає» — для дитячого хору. Але в жодному разі його не можна назвати співцем комуністичної доби.
Партійні керманичі чекали від нього, так би мовити, литаврових творів, натякали на це. Тому композитор, як здогадувалися його близькі люди, раптом замовк, полишив писати музику і цілковито присвятив себе педагогічній діяльності. Можна упевнено стверджувати, що система згубила його Талант…
До сторіччя від дня народження композитора за завданням ЦК КПУ студія «Укртелефільм» збиралася знімати повнометражну стрічку про Ревуцького. Творча команда вже почала по крихтах збирати фактаж для історичного нарису. Це був 1984 рік. Ще можна було знайти людей, які знали Левка Миколайовича особисто і своїми спогадами могли «наповнити змістом» образ класика. Однак комуністичні функціонери передумали. Певно, хтось пригадав той факт, що Левко Миколайович, попри усі нагороди і визнання свого таланту, так і не погодився розтрачувати власний хист задля обслуговування інтересів партократів. Ну і в партію не вступив, бо не сприймав цю ідеологію за свою…
Він показав нам Україну, побачену з неба…
…Важко у газетну шпальту втиснути життєпис одного з найвідоміших українців, бо Ревуцький був не лише геніальним композитором, а й постаттю з великої літери.
Ревуцький подбав про те, щоб наша, українська, музика, не втрачаючи себе, увійшла як рівна у світову культуру. Щоб підняти її на такий рівень, потрібно було (майже буквально) відірватись від землі, як зазначають музикознавці. Це й зробив Ревуцький.
Він створював твори на основі народних мелодій. І це вже був не звичний етнографізм, а те, що в світі звуть екзотикою. Ніби й та сама Україна — але побачена з неба.
Можливо, справді, варто було б зняти про нього повнометражну стрічку (а може, й художню), щоб відновити навмисно стерті тоталітарним режимом з пам’яті українців штрихи портрета «Героя Соціалістичної Праці»? Так, фільм «зарубали», а от рештки «документальних свідчень», які так і не були оприлюднені в Україні ні до 100-річчя композитора, ні пізніше, нам вдалося відшукати аж у… чиказькому щотижневику для американських українців «Час і події». Їх там надрукував наш співвітчизник Станіслав Левандовський до 30-річчя з дня смерті відомого музичного класика — у 2007-му. Там — безцінні спогади сучасників Ревуцького, його єдиного сина, нотатки зі щоденника композитора, цитати з архівних документів. Про це мав би знати кожен українець…
Матеріали збирала Ірина ЛЬВОВА
