18 жовтня 1876 року народився видатний український державотворець, вчений і журналіст Сергій Єфремов

18 Жовтня 2017 14:06

www.5.ua

Сергій Єфремов народився в с. Пальчику Звенигородського повіту Київської губернії (нині Черкаська область).

Батько Сергія, сільський священик о.Олександр Охріменко, аби дістати парафію, змінив прізвище на російський штиб – Єфремов.

Передбачалося, що син піде батьковою стежкою, тож після початкової освіти хлопець опинився в Київській духовній семінарії. Щоправда, по п’яти роках семінарського навчання від священичої «кар’єри» відмовився і вступив до Київського університету св.Володимира – на юридичний факультет. Проте семінарійні спогади залишилися здебільшого теплими. Надто один: холодний жовтневий день 1894 р., звістка про смерть царя Олександра ІІІ; не змовляючись, семінаристи співають: «Ще не вмерла Україна…»

Власне, там, у семінарії, Єфремов став свідомим українцем: вступив до української студентської громади, яка потайки збиралася вдома у дяка Луки Скачковського; захопився українськими літературою та народною піснею. Згодом прийшов до Старої Громади, де сяяла українська інтелектуальна еліта: І.Нечуй-Левицький, В.Антонович, О.Кониський…

За студентських часів захопився політикою, навіть — разом із Б.Грінченком та М.Левицьким — створив Українську радикальну партію. А ще спільно з товаришами вдався до небувалого «зухвальства»: позаяк українська книга була заборонена горезвісним Емським указом, юнаки, попередньо домовившись із українськи налаштованим чиновником поштового відомства, організували надходження «заборонених» книг до Києва зі Львова.

1905 р. С.Єфремов бере участь у створенні та очолює Селянський Союз, започатковує Всеукраїнську вчительську спілку, а 1908 р. — Товариство українських поступовців. Вельми активно виступає з публіцистикою, літературними та історичними розвідками у періодиці — «Записки НТШ», «Літературно-науковий вісник», «Рада», «Україна». Серед літературних розвідок у царині творчості українських авторів окреме місце посідають монографічні нариси, присвячені найулюбленішим – Т.Шевченкові та М.Коцюбинському.

Російська влада не раз арештовувала С.Єфремова – за активну національну позицію й навіть «підготовку української змови».

У березні 1917 р. Сергій Єфремов увійшов до складу Української Центральної Ради, у квітні цього ж року був обраний заступником голови УЦР. Коли в середині червня 1917-го постав перший український уряд — Генеральний Секретаріат — Єфремов обійняв у ньому посаду Генерального секретаря міжнаціональних справ.

Варто згадати, що ідея назви «Українська Народна Республіка» належить саме Сергію Олександровичу.
У січні 1918р. Київ захопили більшовицькі орди на чолі з Ю.Коцюбинським та М. Муравйовим. 10 лютого у газеті «Нова рада» з’явився «Лист без конверта» — відкритий лист Сергій Єфремова до Юрія Коцюбинського. Документ неймовірної пристрасної сили, пройнятий великим болем справжнього українця. «Лист…», напевне, великою мірою залишився актуальним донині.

«…Пане Коцюбинський! Я знав і любив вашого батька. Я щиро оплакував його дочасну смерть. Я кинув свої квіти на його могилу. Але я не вагаючись кажу: яке щастя, що він помер, як добре, що його очі не бачили й уші не чули, як син Коцюбинського бомбардує красу землі нашої й кладе в домовину молоду українську волю!.. Десять днів мільйонне місто, місто беззбройних та беззахисних дітей, жінок і мирної людності, конає в смертельному жаху. Десять днів смерть літає над головами невинних людей. Десять днів творяться страхи – я їх бачив, пане Коцюбинський, – від яких божеволіють люди. Десять днів конає українська воля… І ви, син великого батька, що любив – і це я знаю – наше місто, – ви його не захистили… Та ви не тільки покриваєте злочинства – ви робите нові… Я знаю, що вашу запанцеровану совість словами не дістати. Але ж і ви знайте, що з насіння, яке посіяли ви в рідну землю, вродить не те, чого ви сподіваєтесь. Не рівність і братерство, а тільки ножі обоюдні, зненависть, кров…»

Після узурпації влади в Україні більшовиками С.Єфремов змушений був переховуватися. Восени 1919 р., на прохання Всеукраїнської академії наук, більшовицька влада «амністувала» відомого вченого. Розуміючи, що це лише тимчасовий «передих», Єфремов намагається зробити якомога більше для організації української науки, становлення українських літературознавства та журналістики – власне, його справедливо називають «батьком» останньої. Був віце-президентом (1922—1928 рр.) ВУАН, очолював Комісію для видання пам’яток новітнього письменства України, Комісію для складання біографічного словника діячів України, Історико-літературне товариство при ВУАН.

У жовтні 1921 р. взяв участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української православної церкви.

Зрозуміло, що виразно антибільшовицькі погляди Сергія Єфремова (більшовизм він називав «червоним імперіалізмом») — були відомі чекістам. І він був готовий до того, що рано чи пізно по нього «прийдуть». Наприкінці 1928 р. записав у щоденнику: «Каятись не буду, отже перспектива виявляється: мандрівочка, і мабуть неблизька, пахне».

21 липня 1929 р. Сергія Єфремова заарештували. Обвинувачення – організація та очолення Спілки визволення України. Слідчий Брук пообіцяв, що в разі, якщо Єфремов «зізнається», його «співучасників» не переслідуватимуть. Обіцянка відіграла ключову роль: після виснажливих допитів Сергій Олександрович визнав за собою «створення контрреволюційної організації».

У приміщенні Харківської опери понад місяць – від 9 березня до 19 квітня 1930 р. – тривав «прилюдний суд» над «контрреволюціонерами з СВУ». Єфремова засудили до розстрілу із заміною смертної кари на 10 років ув’язнення «у суворій ізоляції». Протягом 7 років перебував у Ярославському політичному ізоляторі, затим — у Володимирському централі.

Розповідають, що за якийся час засудженого раптом доправили до Москви, поселили у вельми пристойному приміщенні, переодягли в цивільне і… привезли до Кремля, на зустріч із «самим». Сталін запропонував Єфремову свободу, роботу в Москві – в обмін на звернення через пресу до українських селян із закликом підтримувати криваву більшовицьку владу. Диявольський задум: це був час, коли в Україні починався Голодомор.

Єфремов відмовився.

31 березня 1939 р., незадовго до закінчення терміну ув’язнення, Сергій Єфремов був убитий у тюрмі.

Лише у серпні 1989 р., разом з усіма засудженими у «справі СВУ», посмертно реабілітований.

Як творець концепції української державності, Сергій Єфремов був одним із найпалкіших прихильників «визвольно-національної ідеї». Як розробник напрямів розвитку національних науки, освіти, культури він закладав у їхню основу українські світоглядні цінності.

Впродовж свого активного творчого життя С.Єфремов опублікував понад десять тисяч статей; низку монографій про українських письменників: Т.Шевченка, І.Франка, М.Коцюбинського, М.Вовчка, П.Мирного, І.Нечуя-Левицького, І.Карпенка-Карого; фундаментальну працю «Історія українського письменства». Його блискучі статті та монографії з історії літератури, літературно-критичні есе, публіцистичні праці, гострі публікації на актуальні теми залишаються справжніми зразками для сучасних авторів.

Зрозуміло, що за радянських часів творчість С.Єфремова перебувала «під забороною». Проте й за часів незалежності з багатющої спадщини видатного українця світ побачила лише невелика частина…

Підготувала Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»