Малиниччанам з панами таланило. Кажуть, добрі були, хоч і змінювалися часто: з людей не збиткувалися, з села – лялечку зробили: і парк дивовижний посадили, що й до нині столітні липи та каштани буяють, церкву міцну збудували, де й нині дзвони лунають… А от самих трагедії не оминали… Донині серед малиниччан ходять легенди про трагічну смерть панської дочки: там де її блискавка спопелила – височить скульптура Святої, а на місці склепу – величезний кам’яний хрест.
«Вони – як символи села, – кажуть у селі. – Їх хоч і не досліджували дуже відомі історики, ми усі таємниці розгадали самотужки. Ці пам’ятки у нас шанують. Століття минули, а вони й досі стоять».
У Святу не влучив жоден снаряд
Величезного кам’яного хреста, якого у селі називають не інакше як «Грубий хрест», видно здаля.
«Там, на узвишші, колись був старий цвинтар, – показує директор місцевої школи Володимир Гусар, який погодився нам провести невеличку екскурсію. – Усе це – колишні володіння панів Маковецьких».
І хрест, і скульптура Святої належать якраз до часів панування Людвіка Маковецького. Аби дістатися відомої у селі Святої – прямуємо на околицю. Там, на узвишші, височить скульптура.
«Тут загинула дочка Маковецького, – розказує пан Володимир. – Поблизу дороги, котра вела на панські поля. У народі це місце й досі вважають зачарованим, аномальним. Сюди дуже часто б’ють блискавиці. Довкола уже хат стільки погоріло! От і переповідають, що блискавка влучила в дівчину…»
Височенна кам’яна скульптура Богородиці з віночком зірок на голові ледь похилилася, але й досі зберігає неймовірну жіночу красу. Вона, традиційно для католицьких Борогодиць, стоїть та круглій кулі, що нагадує землю, і дивиться з висоти на село вже понад півтора століття. Лише основу пам’ятки трішки зіпсували сліди від… куль. Кажуть, у роки війни тут були дуже запеклі бої, але жоден снаряд у Святу не влучив.
Свята наче дивиться на село з висоти.
Є й інша версія походження цієї скульптури. Переповідають, що з того кінця починалися Малиничі. «З Морозівки» – кажуть у селі. Так нарекли цю частину села, бо там було розповсюджене це прізвище. І туди якраз вела головна дорога з Фельдштина. Тому й можливо, ця скульптура – просто берегиня села, яку усі сільчани називають Свята.
Творіння рук Бродського
Поховав пан доньку у гарній гробниці на околиці цвинтаря. Кажуть, сам Людвік довго теж не прожив – усього 43 роки. Його, за заповітом, погребли поруч з улюбленою донькою».
До усипальниці Маковецьких й нині біжить вузька стежка. Повз старий цвинтар, прямісінько до височенного хреста. Зблизька він виглядає ще величнішим. Метрів з п’ятнадцять у висоту, з кам’яних монолітів… Жодного натяку на старість. Підняти таку глибу над усипальницею, мабуть, була справа не злегких…
У війну в скульптуру не влучив жоден снаряд.
«Мабуть, усипальниця дуже велика і міцна, якщо століттями витримує таку глибу, – робить припущення Володимир Борисович. – За роки хрест не похилився ані на сантиметр. Цікаво, що входу до склепу немає. Переповідають, що він був в одній з селянських хат і дуже суворо охоронявся. Тим підземним ходом навідувався пан до своєї доньки, аж поки самого не поховали. Коли хата завалилася – зник і хід».
Звісно ж, знаходилися безбожники, які намагалися підкопатиися до усипальниці. У селі кажуть, цінностей там не знайшли, а для мародерів нічим добрим ці відвідини не скінчилися.
«Є версія, що цей хрест – творіння рук відомого скульптора Віктора Бродського – автора Лаури Пшездецької, котра нині є окрасою Кам’янець-Подільського кафедрального собору, – каже пан Гусар. – І що цікаво, на тому ж соборі є скульптура Діви Марії, дуже подібна на нашу Святу, що стоїть на околиці».
До нині на хресті збереглася мармурова табличка, котра стосується смерті Людвіка Маковецького. З усього можна розібрати, що помер відомий поміщик у 1891 році.
«Табличку, де йшлося про життя та смерть доньки, розбили десь років 30 тому, – розповідає Володимир Борисович. – Варварів вистачає. Вхід був у хатині трохи нижче. Там, кажуть, жив наглядач».
Нині директор Володимир Гусар плекає надію, що хтось з нащадків відомого року Маковецьких таки колись завітає до Малиничів: «Бо правнуки мають знати усе, що люди бережуть і знають про їх славний рід».
