Є невмирущі твори. Люди розібрали їх на
цитати, вже й позабували, звідки воно, кажуть, народне. Як от, скажімо, це
саркастичне зі «Сватанням на Гончарівці»:
«Батько
казав, пiсля весiлля можна жiнку бити скiльки хоч, а тепер не можна. Дарма! Я i пiдожду».
Чи це: «Як
оженимось, то що будемо робити? Не знаєш? А я знаю!..Напечемо коржiв, зомнемо маку, та намiшаємо з медом, та й посiдаємо, та й їстимемо. I не мудро, скажеш?»
Та звичайно ж, це він, персонаж «Сватання…» —
Стецько Кандзюбенко! У нас і нині: коли котрогось парубка, скажімо так, Бог не
дуже мізками наділив, то вже й
«Стецько!»
А ще ж і «Шельменко-денщик», і проза — «Конотопська
відьма», «Сердешна Оксана», «Салдацький патрет»! І ціла низка інших шедеврів!..
Їхнього автора, видатного письменника,
драматурга Григорія Квітку-Основ’яненка, називали ще за життя «батьком
української прози». Йому присвятив безсмертні рядки Тарас Шевченко:
Співай же їм, мій голубе,
Про
Січ, про могили,
Коли
яку насипали,
Кого
положили.
Про
старину, про те диво,
Що
було, минуло…
Утни,
батьку, щоб нехотя
На
ввесь світ почули,
Що
діялось в Україні,
За
що погибала,
За
що слава козацькая
На
всім світі стала!
Утни,
батьку, орле сизий!
Нехай
я заплачу,
Нехай
свою Україну
Я ще
раз побачу…
(«До Основ’яненка»).
Григорій Федорович Квітка походив зі
старшинського козацького роду. Герб Квіток уперше з’явився в XVII ст. на Полтавщині,
де один із його представників був Гадяцьким полковником. Інші ж, переселившись
на Слобожанщину, стали очільниками
тутешніх полків (прадід письменника був полковником Харківським, дід –
Ізюмським) і доклалися до заснування Харкова. Серед найвідоміших слобідських
дворянських сімей, як свідчать джерела, Квітки посідали одне з провідних місць
і брали вельми помітну участь у громадському та культурному житті.
Григорій Федорович Квітка народився 29 листопада
1778 р. в слободі Основа неподалік Харкова (згодом письменник візьме собі
літературний псевдонім «Основ’яненко»).
В дитинстві Гриць був слабеньким, а п’ятирічним, тяжко перехворівши, втратив зір. Бачити знову почав після того, як разом
з мамою відвідав Озерянський собор: під час молитви хлопчик побачив світло, що
линуло до нього з ікони Божої Матері.
Через кволе здоров’я навчався переважно
вдома та ще – у монастирській школі. Мав талант до музикування:
грав на фортепіано, флейті.
Мати, Марія Василівна (з дому Шидловська),
була жінкою освіченою і, за переказами сучасників, вельми владною та суворою.
Батько, Федір Григорович, мав лагідну й товариську вдачу та гарний голос,
цікавився літературою.
У 1793-97 р.р. Григорій служив у війську, а
пізніше – протягом кількох місяців – навіть був послушником у монастирі. Стати
ченцем, до речі, Григорія намовив друг
родини, філософ і поет Григорій Сковорода. Втім, на щастя для української
літератури, від чернецтва Квітка відмовився, повернувся до військової кар’єри, а
вже за рік вийшов у відставку.
Оселився Григорій Квітка у Харкові й до кінця
своїх земних днів мешкав тут. З ентузіазмом долучився до культурного життя
міста. Був одним із засновників Інституту
шляхетних дівчат, вкладав власні кошти у його розвиток.Ініціював створення
приватного театру, став його директором і режисером.
У Харкові, завдяки зусиллям Григорія
Федоровича, відкрилася губернська бібліотека. Також Квітка заснував у Полтаві
кадетський корпус.
Повітовий предводитель дворянства, голова
суду Г.Ф.Квітка був відомим просвітником і благодійником. За його сприяння
виходили друком у Харкові альманахи
«Українська зірка» та «Молодик». Брав участь Квітка і у створенні перших
українських журналів «Харьковский Демокрит» і «Украинский вестник», де
надрукував свої перші-таки твори.
1827 р. Квітка-Основ’яненко береться до роботи над сатиричними п’єсами та повістями (російською
мовою). А вже на початку 30-х років починає писати українською.
Григорій Квітка знайшов себе у літературі ,
маючи за плечима 40 років життя. І решту його присвятив поєднанню служби (в
тому числі – на посаді голови Харківського цивільного суду) з письменницькою
працею.
Влітку 1843 р. Григорій Федорович захворів
на тяжке запалення легень. 20 серпня у
своєму маєтку в хуторі Основа, де мешкав мало не все життя, письменник помер.
Щоб попрощатися з відомим громадським діячем і літератором, зібрався цілий
Харків з околицями.
Поховали
Г.Ф.Квітку-Основ’яненка на Холодногірському кладовищі. У 1930-і роки
комуністи зруйнували і кладовище, і церкву при ньому, а на їхньому місці
збудували стадіон «Трудові резерви». Надгробок спочатку перенесли до
Покровського собору, а потім встановили над чиєюсь могилою на 2-му міському
цвинтарі.
Ми вже згадували, шо Григорія
Квітку-Основ’яненка називають «батьком української прози». «Видатний прозаїк і драматург широко відкрив двері у велику літературу.
Ним були закладені основи нової української прози, введені жанри повісті,
оповідання, соціально-побутові комедії. Письменник розробив і утвердив в
українській літературі принципи просвітительського реалізму, який у 30-х роках
ХІХ ст. став в Україні провідним творчим методом і літературним напрямом. Проза
і драматургія письменника мала велике значення для утвердження статусу
української літератури серед інших літератур», — писав про
Г.Ф.Квітку-Основ’яненка відомий український письменник Олесь Гончар.
У 1828р.
письменник створив першу свою п’єсу – «Приезжий
из столицы, или Суматоха в уездном городе». Згодом з’явилися сатиричні «Дворянские выборы». У 1834 і 1837 роках
вийшли дві книги «Малороссийских повестей, рассказанных Грыцьком Основьяненком».
Вони були надруковані українською мовою.
Саме твори рідною, українською,принесли
авторові справжню популярність. Ними він продовжив народну традицію в
українській літературі, започатковану Іваном Котляревським. До найвідоміших прозових творів Григорія Квітки-Основ’яненка
належать «Салдацький патрет», «Конотопська відьма», «Маруся», «Козир-дівка»,
«Сердешна Оксана». У більшості з них письменник із великими знанням і любов’ю
відтворює образи простих українців та українок, народні звичаї, пісні, манеру
спілкування.
1854 р. в Парижі вийшла друком у перекладі французькою
мовою повість «Сердешна Оксана». Також твори українського письменника
перекладалися польською, чеською, болгарською, іншими мовами.
Та, без перебільшення, літературного
безсмертя зажив письменник завдяки своїм драматичним творам.
Але ми завершимо розповідь про творця
української прози цитатою саме з його прозового твору – повісті «Щира любов».
Аби знову відчути смак, соковитість, тепло народної української мови: «Щира любов не приглядається, чи карі, чи
чорні очі, чи з горбиком ніс, чи біла шия, чи довга коса: їй до сього овсі
нужди мало. Часто бува, що один одного не дуже і розгляділи, не мовили промеж
собою ні словечка, не знають, хто є і відкіля; а вже один одного зна, один
одного хоч де, то пізна, один на одного дивиться, один без одного скуча, і,
якби могли обоє, кинулися б один до одного, зчепилися рученятами та й не
розлучалися б повік.
От
як так одна душа другу знайшла, що як сестри собі рідненькі, як серце з серцем
здружилось, то вже їм і не можна нарізно жити, треба їм зійтися, треба їм одно
одному втіхою і порадою бути. Такі не довго будуть дожидати: скоро зійдуться,
мов давнішні приятелі, буцімто були колись укупі, розрізнились, а тепер знов
зійшлись…»
______________
Підготувала
Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
